Битва

Мирослава Слюсар

Вони  ішли,  ішли  до  бою,

 За  цю  свободу,за  життя.

 тримав  корогву  він  рукою,

 А  іншою  тримав  меча.

 Ніхто  не  може  їх  схилити,

 Ніхто  не  змінить  сенс  буття.

 За  ними:  молодість,  надія,

 Хоробрість,  світло  небуття.

 Вони  ішли  рішуче,  разом,

 І  все  немов  у  сні  було.

 Блищали  срібні  мечі  сяйвом,

 По-іншому  вже  не  могло.

 А  він  ішов  і  знав:не  можна,

 Не  можна  кинути  меча, 

 Не  можна  рід  свій  заганьбити,

 Злякавшись  їх  як  дитинча.

 "Я  не  покину  поля  бою,

 І  ляхам  не  віддам  меча,

 І  встану  за  Вкраїною  горою,

 Нехай  вже  догорить  моя  свіча!"

 І  він  ішов  і  згадував:

 Хатина,  матуся,  марево,  зоря,

 Дівчина,  свіча,маленькая  свіча.

 "Не  догорай  ,  живи,  надіє,

 Живи  ,палай  у  сяйві  літ!"

 І  кинувсь  він  у  центр  бою,

 Закрив  собою  цілий  світ.

 він  бився  мужньо  і  обачно,

 Цвіла  надія  у  очах.

 Не  дожила  вона,  поранив,

 Не  зміг  побачити  ,поляг.

 Та  він  зберіг  віру  в  очах.

 І  на  вустах  отих  гарячих:

 "  Вкраїно,  тільки  не  впади..."