НА ДНІ, В ЯКІМ НЕМАЄ ДНА...

Наталія Крісман

Я так вчаділа від оман,

 Що обліпили мою душу!

 Вони щоночі її душать,

 Як метастази всюдисущі,

 І завдають нестерпних ран.

 Переродилась віра в тлін

 Від цих повторень зрад потворних.

 Знов наді мною хмари чорні

 І вісник горя - хижий ворон.

 Шукати марно жар в золі!

 Слова втрачають свою суть,

 Нема її поміж рядками,

 Їй проростати легше в камінь,

 Ніж промовлятися вустами,

 Брехня усюди - там і тут.

 І тільки паморозь сумна,

 Лежить, як скеля, непорушно,

 І огорта схололу душу,

 Мов запихає смуток дужче

 На дно, в якім немає дна...

 Тож хай розвіється туман

 З людських оман і фальші світу,

 Нехай душа себе наситить

 Любов'ю, правдою і світлом

 В обіймах ніжних у світань!