Дебелому Андрійку присвячується
«А
можна, дідусю, на Вас я зіпруся,
Бо день
цілий бігав і ніжки болять,
А Ви ж
бо сиділи на лавці й канапі,
Ото
відпочили, час, може, і встать».
Промовисто
й сумно проблиснули очі,
У
посмішці вигнулись щирій вуста:
«Хоч
скільки на лаві я діб не сидів би,
Та сила
і вправність в ногах вже не та.
Згинаються
ніжки, не хочуть тримати,
У вихорі
часу змаліла снага,
Тому у
знемозі на власні надійся,
Настала
пора вже твоя золота»,-
Сказав і
заплющив всевидячі очі,
Схилилась
додолу в снігу голова…
Отямивсь
й побачив, що впасти не дала
Тендітна
й жертовна онука рука…
Немає коментарів:
Дописати коментар