ЯНГОЛИ ПЛАЧУТЬ...

Наталія Крісман

Коли вогник надії у серці зотлів

 Від жорстокості світу й омани,

 Струменіють жалі, мов краплини по шклі,

 У душі прорізаючи рани.

 Піднімати вітрила бракує снаги,

 Нас давно вже стихія скорила,

 Відрікаються рідні від нас береги

 І маліють обпечені крила.

 На людських вівтарях не злічити жалів

 За навіки утраченим щастям.

 Лиш здається, що ми не такі вже і злі,

 Та насправді - в пітьми ми у власті!

 Наші янголи плачуть не тихо - ридьма,

 Розправляючи крила в безмежжя,

 Аби знов відступила з душ наших пітьма,

 Аби в них загасити пожежі.

 Зрозуміло тепер, що Божественна вись

 Не бажає нас в лоно приймати -

 Ми самі світло-суті своєї зреклись,

 Ми для себе - мов справжні Пилати.

 Нам для ближнього важко подати руки,

 Все святе за гріш мідний продали...

 Що запише Суддя на життя сторінки,

 Коли бранці ми власних баталій?!

 Все ж з роками слабіє Божественна твердь,

 На котру колись стала Людина.

 Нам до Вічності двері відчинить лиш смерть,

 Як дозволять нам власні провини...

 22.07.2010р.