В Одесі,
Біля
найблакитнішого Чорного моря,
Де юність моя
відспівала матроська,
В Одесі,
Де знову мене
зустрічала
Моя космічна
рідня,
На березі моря
Я обійняв тебе
і відчув,
Як пташками
затріпотіли під сукнею
Твої маленькі
груди.
Заходило
сонце.
Була середина
вересня.
Три запізнілі
купальниці
Обтирались на
камені.
Я раптом
побачив їх і зрозумів:
Давно-предавно
десь,
У якомусь не
нашому зовсім світі,
Все це вже
бачив хтось,
Все це
діялось,
Все це з нами
Уже було.
Агов, мої
друзі!
А друзі уже
відлітали над морем:
Той, що
розбився в Очакові,— першим,
А той, що в
Совгавані, — другим,
За ними летів
Добровольський
В космічнім
скафандрі,
А далі іще та
іще.
Летіть, мої
друзі!
Я тільки оцих
пташенят приголублю,
Летіть, я за
вами,—
Ось тільки ще
губ цих нап’юся!
Жили ми не
марно, хлопці,—
Нам є що
лишить на землі!..
Колись
Такого самого
вечора
Все в Одесі,
напевне,
Виглядітиме
по-іншому.
Але я достеменно
знаю,
Що того самого
вечора,
Коли ми з вами
будемо вже у вирії,
Через багато
тисяч років
До моря,
обнявшись,
Вийдуть
Двоє.
Заходитиме
сонце.
Чайки
кричатимуть над водою.
Три запізнілі
купальниці
Обтиратимуться
на камені.
Двоє зіллються
в цілунку
І раптом
збагнуть,
Що
давно-предавно десь,
У якомусь
зовсім не їхньому світі,
Все це вже
бачив хтось,
Все це
діялось,
Все це з ними
Уже
Було.
Немає коментарів:
Дописати коментар