Місяць над лиманом

 Заспокоївся день у тенетах нічної зорі.

 Тіні сонних дібров розляглися між степу німого.

 Над лиманом мілким, в діамантовоокій горі,

 Виповз місяць старий у оглядних обіймах нового.

 Опустився на трон, скреготнув боязким куликом,

 Сіро глянув в поля, із-під брів кудлатеньких хмаринок.

 Збиті ноги його, обгорнув золотим ліжником

 Тонколикий юнак, пропонуючи тихий спочинок.

 І старий задрімав... Журавлем оксамитових снів,

 Повернувся туди, де у повні змагався з світилом.

 Стерши грані тонкі між ночами і спалахом днів,

 Гордовито снував по безмежжю промінним вітрилом.

 Закололо в ядрі, підступила до горла печаль,

 Полетіла душа зорепадом у зморені трави…

 На престол сів юнак. Заіскрився на хвилях кришталь,

 Обеліском сяйним короля ясночолого слави.

 Вільнолітний орел – пустотливо-легкий вітерець,

 Верховіттям тополь присягнувся новому світилі.

 Очеретом мотнув, як загривком гнідий жеребець

 І розливом майнув по м’якому привіллю ковилі.

ОлегКорнієнко