Скорботне

Ця житня хлібина
просолена зливами сліз,
ці очі застигли, 
мов зорі в морозну погоду...
Земля кровоточить 
під пресом іржавих коліс,
що тягнуть на цвинтар 
стареньку прогнилу підводу,

притиснуту купою 
мертвих знекровлених тіл,
ще дехто між ними 
ворушить сухими вустами...
Мороз роз'їдає зап'ястки, 
немов чистотіл,
на свіжих могилах 
ніяк не затягнуться шрами.

Скорбото моя нездоланна, 
мій жалю гіркий!..
Ніяк не загою тебе 
і ніяк не відмолю...
Потрошать вітри 
обважнілі тугі колоски,
зерно засівають 
по кров'ю омитому полю.
Малесенька свічко,
сльозися теплом і молись
за плач убієнних,
за крики живих покаянні!..
Заморені душі
полями углиб розбрелись,
немов поторочі,
розтали у кволім ячанні.

Осквернена земле,
в тобі наш почин і кінець,
і радощів тихих
і диких плачів суголосся!..
А місяць у небі
парує, як теплий хлібець,
і пальці кістляві
до нього шепочуть колоссям.

2013р.

© Наталя Данилюк