Втомився. Тяжко. А треба йти...

 Втомився. Тяжко. А треба йти,

Вже ледь тримають збиті ноги,
В туман спливає суть мети
Від безкінечності дороги.

Примарна ціль вогнем пече,
Ілюзія з’їдає душу,
З роздертих ран нутро тече
І кров у спрагу пити мушу.

Мордує тіло вічний шлях,
Пилюка виїдає очі,
В хребет уївся гострий цвях
І день ковтає темінь ночі.

Покірний раб ярмо тягну,
Немов прикований до воза,
Десь там оспівують весну,
А суть весни - життєва проза.

Отак би впав у мертвім сні,
Вмить обірвавши хід тривожний,
І хай ворони навесні 
Мій дух довбають придорожній.

Чого ще треба? Скільки зміг
Проплентав по засохлій ниві,
Сідає втома на поріг
І тля згризає думи сиві.

Все. Покорився. Здався. Здох.
В безплідну путь просіяв силу,
Надію покриває мох
І риє посох в ній могилу.
……………………………..
Але десь там, з полону дум
Під ритм ходи на злеті кроку
Я шлю до біса втому й сум
І клич крукІв раніше строку.

Я впертий! Сильний! Буду йти!
Для скорених - нема підмоги,
Вдивляюсь в горизонт мети:
Терпіть, терпіть, роздерті ноги.

21.01.2015р. Василь Ковтун