ЗНЕМАГАЄ ВОЛЯ У ЧУЖОМУ СВІТІ

        1

В якійсь дивній бездумній покорі

Все пливе в часовому човні.

На воді лише іскри прозорі,

Ніби спалахи років і днів.

О буття! Що ти – радість, чи мука,

Коли стільки страждання і зла?

Вічні пошуки, вічна розлука,

Після всього лиш сіра зола.

        2

 Знову ранок, знову день –

Метушня по колу,

Смітники розмов, проблем,

З поглядом додолу.

Щось та буде у кінці:

Море сліз, чи сміху…

(Потойбічні глядачі

Матимуть утіху).

        3

Простягає Сонце променисті руки

І колише Землю в задумі сумній.

Сплять в марі Дажбожі діти і онуки,

То до них лунає спів Його ясний.

Промовляє Красне – поверніть додому,

Вас давно чекає рідний ваш Вітець,

Що ж ви гнете спини Князеві чужому,

Братові плетете терновий вінець?

Схаменіться, люди, - кличуть зорі й квіти,

Чи ж бо ви забули хто ви, звідкіля?

Та не хочуть чути Духу й Неба діти,

Стогне в своїм горі Матінка-Земля.

4

Нема любові поміж нами –

Туман довкіл, туман.

Про неї пишними словами

Говоримо обман.

Порожні ті слова, холодні, -

Зіщулилась душа,

І геть з пустельної безодні

У вирій вируша.

 

Туди, де завжди квітнуть квіти,

Де радість на порі,

Туди, де всі ми просто діти

У Матері-Зорі.

        5

Хтось посіяв між нами розлуку,

Хтось обрік на страждання і муку, -

Де б не був він, - на небі, чи то на землі –

Я всім серцем скажу йому – Ні!

І якщо я колись все збагну на світанні,

І почую прамову святого мовчання,

Що той«Хтось» є глибоко-глибоко в мені –

Я у полум’я стану, хай згорить у вогні!

6

Хто розпалить багаття від мороку ночі,

Щоб зігрілося серце й засмучені очі?

Хто покаже дорогу з темниці до світла,

Де вже парость любові яр-квітом розквітла?

Від творіння до віку люди прагнуть любові,

Прокладають дороги широкі і нові…

Але де ж та вузька, росяниста стежина,

Що веде до любові й єднання людину?

        7

Знемагає воля у чужому світі,

Рветься, ніби птаха, з ветхого гнізда,

І клинок двосічний жде своєї миті,

Щоб сяйнула грізно блискавкою сталь.

Напружена воля рветься в вільне поле,

Землю б’є копитом, дихає вогнем.

Я пришпорю волю і розірву коло,

І розіб’ю чари цим грозовим днем.

Згинуть чорні чари, болі і печалі,

Небо вмиє землю радості дощем

І відкриє далі чисті, небувалі,

І напоїть душу вольності вогнем!

        8

Серед пустельних берегів

Моя маленька доля

Долає натиск ворогів,

Щоб вирватись на волю.

 Серед пустельного буття

Є іскорка живая,

Що прагне розпалить життя

В знедоленому краї.

АЛЛА СТЕПАНЕНКО