Ліна Костенко: МАРУСЯ ЧУРАЙ (Iсторичний роман у вiршах)

   МАРУСЯ ЧУРАЙ

   Iсторичний роман у вiршах

   ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

   Роздiл I

   Влiтку 1658 року Полтава згорiла дощенту._

   Горiли солом'янi стрiхи над Ворсклою._

   Плавились банi дерев'яних церков._

   Вiтер був сильний. Полум'я гуготiло._

   I довго ще лiтав над руїнами магiстрату_

   легенький попiл_

   спалених паперiв -

   всiх отих книг мiських Полтавських,_

   де були записи поточних судових справ._

   Може, там була i справа Марусi Чурай?_

   Може, тому i не дiйшло до нас_

   жодних свiдчень про неї,_

   що книги мiськi Полтавськi "през войну,_

   под час рабованя города огнем спалени"?_

   А що, якби знайшлася хоч одна,-

   в монастирi десь або на горищi?

   Якби вцiлiла в тому пожарищi -

   неопалима - наче купина?

   I ми б читали старовинний том,

   де писар вивiв гусячим пером,

   що року божого такого-то, i мiсяця такого-то, i дня,

   перед Мартином Пушкарем, полковником,

   в присутностi Семена Горбаня,

   що був на той час вiйтом у Полтавi,

   перед суддею, богом i людьми

   Чурай Маруся - на пiдсуднiй лавi,

   i пiв-Полтави свiдкiв за дверми.

   I загула б та книга голосами,

   i всi б щось говорили не те саме.

   I чорнi бурi пристрастей людських

   пройшли б над полем буковок хистких.

   Тодi стара Бобренчиха, вдова,

   суду такi промовила б слова:

   - Пане полковнику i пане войте!

   Ускаржаюся Богу i вам

   на Марусю,

   що вона, забувши страх божий,

   отруїла сина мого Григорiя.

   I втеди син мiй Григорiй наглою смертю вмер,

   на здоровлi перед тим не скорбiвши,

   през отруєння i през чари бiсовськi.

   То вам, панове, правдиво, пiд сумлiнням, кажу

   i людьми те освiдчу.

   Оскаржену Марусю Чураївну

   тодi суддя суворо запитав, -

   коли, чого i для якой причини

   таке незбожне дiло учинила?

   Але вона нi слова не сказала,

   усправедливлень жодних не дала,

   тiлько стояла, яко з каменю тесана.

   Тодi громада загула прелюто:

   - Вона ж свiй злочин визнала прилюдно!

   Бо, як до Гриця, мертвого, припала,

   казала все - як зiлля те копала,

   як полоскала, як його варила

   i як уранцi Гриця отруїла.

   Вона ж спiвала, наче голосила,

   на себе кари божої просила.

   Спiвала так, як лиш вона умiла!

   А потiм враз - неначе занiмiла.

   Тодi ми, вряд, упевнившись на дiлi,

   що Гриць умер, отруєний, в четвер,

   предать землi звелiли до недiлi,

   прийнявши справу кримiналiтер.

   Убивницю ж, Марусю, до росправи

   скрiпить в'яз?ням города Полтави.

   Бобренчиха ж, та зацна удова,

   нехай на бога в горi упова

   та настановить свiдкiв, вiри годних,

   не пiдозр?нних у проступствах жодних.

   Аби по правдi свiдчили про злочин,

   що тут убивцi iншого нема,

   бо то не є ще доказ остаточний,

   якщо пiдсудна визнала сама.

   На то ставши, Параска Демиха, в лiтах подейшлих,

   зiзнала:

   - Єдну душу Богу ховаю, а було так.

   Недавнечко, о пiвнях, вийшла я...

   - ...трусити Левкову грушу,- пiдказав хтось.

   - Панове суддi.

   Лесько Черкес мене на цнотi змазує!

   Тодi ми, вряд, казали-сьмо Черкесу i всiм так?ж

   особам принаявним, щоб мову свiдкам не перебивали,

   понєваж будуть випханi iз ратушу,

   а дверi будуть взятi на скабу.

   - Отож, кажу, недавнечко, о пiвнях,

   коли я вийшла глянути знадвору,

   бо щось менi ускочило в димар, -

   дивлюсь: Грицько вертається додому.

   Iзвiдки б то? Ще й наче напiдпитку.

   Якийсь такий, нiяк не вдягне свитку.

   То я й питаю, ми ж сусiди: - Гей,

   це де ж тебе так, хлопче, забарило?

   - Та, чарку випив, там, в одних людей.

   Чогось так бiля серця заварило.

   Коли ж невдовзi чую -- у Бобренкiв

   великий гвалт. То я туди городом.

   Лежить Грицько, увесь уже посинiв,

   хрипить, здрiгає, роздирає ковнiр.

   А я кажу Бобренчисi: ой кумо,

   ой кумо, це запитяна хвороба!

   I що ми вже Грицьковi не робили,-

   вишiптували, терли, iзсилали,

   свячене зiлля клали пiд потилицю,

   водою мили i переливали

   хоробу на бобренкiвського пса, -

   не помогло. Ще й щось таке балакав!

   Там хто стояв, то мало хто не плакав.

   В таких походах куля обминула,

   не подолала вражеська рука,

   щоб де? аж дома! дiвка пiдманула,

   струїла геть такого козака!

   I от лежить у гробi в чорнобривцях,

   на смерть убит. А тая чарiвниця...

   - Є докази, що це вона дала пиття?

   - А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?

   Кому вiн ще так знiвечив життя?

   Тодi на вряд був ставлений Фесько,

   млинiв дозорця скарбу войськов?го,

   що пiд боязню божою признав:

   - Панове суд!

   Того я добре звiсен.

   Як що не так, беру на душу грiх.

   Цю дiвчину разiв, мабуть, iз вiсiм

   коло млина вночi я спостерiг.

   Над Ворсклою з небiжчиком стояла.

   Ну, тобто вiн ще був живий тодi.

   I що воно, гадаю, за проява -

   двi тiнi, млин i мiсяць на водi.

   Менi-то що? На це ж нема заказу,

   стояння - дiло добре загалом.

   А я таки чогось подумав зразу,-

   аж де зiйшлись, чого б то за селом?

   А якось бачу - щось майнуло з греблi.

   Шубовснуло - аж зойкнула вода.

   А я ж туди i нiг не дотереблю.

   Ну, думаю, втопилась, от бiда.

   То добре, що Iван тут нагодився

   та витяг iз води напiвживу.

   Бо там колись мiй шурин утопився,

   то гибле мiсце, я й не допливу.

   Суддя сказав: - Усе це прикро, справдi,

   i тi млини, i втоплений шуряк.

   Але ж ми iншу розглядаєм справу -

   не як топилась, а труїла як.

   Тож свiдок мовив трохи не до дiла.

   Тут треба чiтко провести межу.

   - То я ж не бачив, як вона труїла.

   А як топилась, - бачив. То й кажу.

   Тодi Бобренчиха становила iнших осiб,

   числом сiмнадцять,

   а з тих сiмнадцяти має п'ять,

   котрi до присяги годнi будуть.

   Ну, тi сказали, що Маруся - вiдьма,

   що у Полтавi гiршої нема,

   що всi це знають, i по нiй це видно,

   i що вона ж спiвала i сама:

   "Котра дiвчина чорнi брови має,

   то тая дiвчина усi чари знає".

   I то ж вона наврочила, нiвроку,

   що покалiчив Савку Саврадим.

   Умiє перекинутись в сороку,

   а то виходить з комина, як дим.

   - Панове суддi, я прошу пробачення,-

   сказав Горбань з паперами в руцi.-

   З'ясую стисло свiдкам звинувачення,

   щоб не збивали суд на манiвцi.

   Козак Бобренко, на iм'я Григорiй,

   єдиний син достойної вдови,

   котора зараз у такому горi,

   що не схилить не можна голови,-

   чотири годи бувши у походах,

   нi в чiм нагани жодної не мав.

   Був на Пилявi, i на Жовтих Водах,

   i скрiзь, де полк Полтавський воював.

   А це улiтку повернувсь додому,

   в хазяйство, пiдупале за вiйну,

   i, як годиться хлопцю молодому,

   хотiв ввести у дiм собi жону.

   Отож нагледiв дiвку, собi рiвну,

   дiзнавши, певно, що i вiн їй люб,

   Грицько посватав Галю Вишнякiвну,

   повзявши намiр брати з нею шлюб.

   Чурай Маруся, що його любила,

   любила, справдi, вiрно i давно,

   тодi його iз ревнощiв убила,

   пiдсипавши отруту у вино.

   Чи це свiдомо, чи пiд впливом хвилi,

   як не було, а ревнощi - це сказ.

   Так стався злочин. Хлопець у могилi.

   I от стоїть убивниця пред нас.

   Страшна, панове, приточилась справа.

   Хай стане совiсть на сторожi права!

   Порадившись, звелiли ми пред вряд

   поставити Грицькову наречену.

   Тож Галя Вишнякiвна пiдiйшла,

   була про все розпитана дискретно

   i лагiдно, як молода особа,

   з уникненням подробиць, що могли б

   ще бiльше їй розвередити душу.

   I теж вона признала пiд сумлiнням,-

   що так було, любилися ми з Грицем,

   побратись мали... мови не стає...

   Що вiн ходив до тої чарiвницi,

   панове суд, то iстина не є.

   Вона у нього розум вiдiймила,

   але було це не тепер, колись.

   А як вона була йому немила,

   то хто ж його присилує: женись!

   Вона ж, дурна, чогось була топилась,

   по тому ще й заслабла i злягла.

   А я кажу: чого ти причепилась?

   Чи ти його у власнiсть набула?

   А вiн такий, що вiн брехать не буде.

   Грицько був чесний, не якийсь бабiй.

   Вiн сам казав, що вже її забуде.

   У домi в нас вiн був уже, як свiй.

   Оце увосень мали ми побратись.

   Помщаючись, пропала ж i сама.

   Вже тато наш i на весiлля втратились,

   а Гриць умер... а Гриця вже нема...

   - В такому разi будемо вiдвертi,-

   сказав суддя,- бо тут не до прикрас.

   Чого ж тодi вiн в нiч своєї смертi

   таки у неї був, а не у вас?

   Тодi Вишняк, жал?сний за такую

   тяжку зневагу дому свойого,

   просив дочку не спитувати бiльше.

   Галю спочутливо одвели

   баби в бабинець, сплакану,

   понєваж

   при кождiм дiлi

   свiй бабинець є.

   Суддя поглянув на пiдсудну лаву:

   - Що скаже нам убивниця на се?

   Вона нi слова не сказала праву.

   Стоїть. Мовчить. I дивиться. I все.

   Тодi сама Бобренчиха, вдова,

   суду сказала у тiї слова:

   - Мовчить, бо стидно. Бачив бог iз неба.

   Я знаю все, так наче там була.

   В ту нiч вона сама його до себе,

   розпутниця, обманом затягла.

   Яка стоїть немов свята та божа.

   Ото така вже вдача потайна.

   Бо на обличчя з янголами схожа,

   але в душi - то чистий сатана.

   Якби я вам про неї розказала,

   що говорив про неї хто кому!

   Вона в Полтавi свiту зав'язала

   хiба Грицьковi тiльки одному?!

   I осiнило раптом Горбаня:

   - А може, то було якесь дання?

   Якесь чар-зiлля або привороти,

   i вiн не змiг його перебороти.

   Тому й зайшов од Галi до Марусi,

   улiгши тiй диявольськiй спокусi.

   А зiлля рiч, ви знаєте, капризна -

   тут воно чари, тут воно й трутизна.

   Суддя сказав, що випадки були.

   Комусь колись чогось там пiдлили.

   Було це дiло досить голосне,

   i слiз пролито бiльше як доволi.

   I все ж є щось не до кiнця ясне:

   чи не було чиєї злої волi?

   В цих справах поруч -

   правда i брехня.

   - Я, як суддя, вважаю особисто,

   чи це була отрута, чи дання,

   а в кожнiм разi це було убивство.

   Горбань сказав, що й сумнiву нема.

   Звичайно, вбивство. Та iще й нецн?та.

   Вiн, як Горбань, вважає зокрема:

   їй треба дьогтем вимазать ворота!

   (Тут принагiдно варто зауважити,

   що дьогтю вiн мав, справдi, предостатньо,

   оскiльки вiн, як виявилось потiм,

   "з комори мєской потай дьоготь крав",

   за що i був поставлений пред врядом.

   А втiм, i згодом вiн ще вiйтував.

   I вже аж гетьману Дем'яну Многогрiшному

   уже аж на полковника Жученка

   устиг iще й "крамулку" довести).

   Пушкар сказав, що так-то воно так.

   Не шануватись дiвчинi негоже.

   Але ж i з Гриця добрий був лайдак.

   Тут, товариство, дьоготь не поможе.

   Бо незалежно, що то за пиття

   i що там мовить злiсть тисячоуста,-

   не хто ж, а вiн звiв дiвчину з пуття.

   I то була любов, а не розпуста.

   Тодi вдова Бобренчиха озвалась:

   - Та вуха ж в'януть на таку олжу!

   Вона сама Грицьковi нав'язалась.

   - В який би спосiб?

   - Зараз розкажу.

   Було це, люди, на Петра Капусника,

   якраз на самий сонцеповорот.

   Я мала, люди, сина не розпусника.

   Вiн шанував i хату, i город.

   Коли ж вона його причарувала,

   вiн як сказився, геть одбивсь од рук.

   Хай вам розкаже Процик Кулевара,

   Семен Капканчик i Ромашко Струк.

   Вiн перестав ходить на вечорницi,

   не зачiпав дiвчат i молодиць.

   А все ходив до тої чарiвницi,

   недарма в рiчцi топлять чарiвниць.

   Вона його їднолiтка, панове.

   Пора кебету мати на плечах.

   Я вже й варила зiлля полинове,

   щоб мiй Грицько вiд туги не зачах.

   А вiн - весь там! Якраз перед походом

   не спалося менi, як на бiду.

   Грицько устав та шась поза городом.

   А я тихенько назирцi iду.

   Отож спинилась по той бiк цибулi.

   А там вже луг, роздолля для бджоли.

   Стою собi та й думаю: а дулi,

   щоб ви мене круг пальця обвели.

   Взувачки мала, постiльцi свинячi,

   щоб не шамтiло - шерстю догори.

   Трава ж м'якенька...

   Коли щось манячить

   од Чураїв, туди, в осокори.

   А вечiр темний. Хмари як повiсма.

   Гора шумить... Було перед дощем.

   Вона ж на шиї так йому й повисла! -

   то я собi й засiла за кущем.

   Хтось засмiявся якось недоречно

   Мартен Пушкар бровою ворухнув:

   - Вчинили ви, сказати б, нестатечно.

   Який вас бiс на тоє подоткнув?

   - У мене син одинчичок, панове,

   i запечалля на душi одне,

   одна у серцi шпичечка тернова, -

   не дай же бог, у прийми дремене!

   - Ну, добре, як воно вам ув охоту,

   то дiло ваше, хоч воно i грiх.

   Ви, мати, знавши отаку нецноту,

   чого тодi ж не розлучили їх?

   - Щоб у замiжнiх погубив пiдметки?

   Чи, як чернець, скоромився мирським?

   Чи щоб пiшов до Тацi Кисломедки,

   котра тягалась бозна-де i з ким!

   Тут як пiдскочить Таця, як змережить,

   шумка спiдниця, з десяти аршин:

   - Орихно, трясця мене держить!

   Ти хоч на мене, суко, не бреши!

   - Це я брешу?! Особи урядовi,

   та хай же бог усю мене, як є,

   як щось отут збрехала я судовi

   i на душi й на тiлi обiб'є!

   Я прόшу о святую справедливiсть!

   Вдовi звелiли сiсти й не клясти.

   АТацi за губи неповстягливiсть

   Два хунти воску в церкву принести.

   Насилу втихомирилась кобiтка.

   По тόму був припозваний за свiдка.

   Семен Капканчик, хлопець непитущий,

   з котрим Грицько був приятель найдужчий.

   Звелiли ми Капканчику Семену

   казать судовi правду нестеменну.

   I вiн сказав:

   - Тут кожен щось говоре.

   Вже той Грицько чутками так обрiс.

   Ну, бо кому якого батька горе?

   Чужа душа - то, кажуть, темний лiс.

   Ось тут i суд на тому зупинився,

   що знали ж всi, i Галя не глуха,

   що сватав ту, а в тої опинився.

   А хто iз нас, як кажуть, без грiха?

   Це як у пiснi:

   "Ой у полi три криниченьки.

   Любив козак три дiвчиноньки,

   чорнявую та бiлявую,

   ще й рудую препоганую".

   I було йому дуже сутужно.

   Рудої, правда, не було.

   Була чорнява та бiлява.

   Смалив до двох,

   то й попалив халяви.

   А тра було порвати все на дiлi,

   та ще з пiвгоду виждати тодi.

   То це б сидiли в Гальки на весiллi,

   а не отут балакали в судi.

   Загомонiли люди, закивали,-

   що там казати, всi парубкували.

   I всiм усе зробилося ясне,

   хтось i слiвце сказав уже масне.

   Тодi устала мати, Чураїха,

   i сказала так:

   - Пане Пушкарю, полковнику полтавський,

   а добродiю наш!

   Що вам маю сказати? Спасибi людям за тишу.

   Он сидить писар, Туранський Iлияш.

   Хай вiн мої сльози запише.

   Чужа душа - то, кажуть, темний лiс.

   А я скажу: не кожна, ой не кожна!

   Чужа душа - то тихе море слiз.

   Плювати в неї - грiх тяжкий, не можна.

   I чим же, чим ви будете карати

   моє смутне, зацьковане дитя?

   Чи ж вигадає суд i магiстрати

   страшнiшу кару, нiж таке життя?!

   Ви грамотнi. Ви знаєте латину.

   За крок до смертi, перед вiчним сном,

   одного прόшу:

   у мою дитину

   не кидайте словами, як багном!

   Притихли люди, знiтилися свiдки,

   сльозина блисла у якоїсь тiтки.

   Вiдтак, уже не ставлений нiким,

   прийняв присягу Шибилист Яким.

   - Даруйте... я... незвичка промовляти,

   Хотiв сказати рiч iще таку:

   Марусю знаю ще iз немовляти

   i Гриця знаю ще у сповитку.

   Он там сидить та бiдна Чураїха.

   Чи на судi була вона коли?

   Проз їхнiй двiр тодi я саме їхав,

   коли Грицька на цвинтар повезли,

   Чи рвала мати так на собi коси,

   як задзвонили по його душi?

   Та вiн же їй як рiдний син i досi,

   у них i вирiс там на шпоришi.

   Вона ж свою дитину годувала

   та вже й сусiдську бавила, чужу.

   Бобренчиха ж тим часом воювала -

   за курку, за телицю, за межу.

   Все н?коли. То в них i повелося:

   сьогоднi ситий, бо учора їв.

   То те дитя й на ноги зiп'ялося,

   i розуму дiйшло у Чураїв.

   Коли ж у Гриця вибилось навусся

   i Чураївна стала на порi,

   то полюбилась хлопцевi Маруся,-

   могли б лише радiти матерi.

   Воно на те й заходилось спочатку.

   Грицько пiшов тим часом у похiд.

   Попiдростали верби i дiвчатка,-

   про це в судi, можливо б, i не слiд,-

   але ж Маруся так його чекала,

   такi лiта одна перебула!

   Нiкому нi руки не шлюбувала,

   анi на кого й оком не вела.

   Грицько ж, вiн мiряв не тiєю мiркою.

   В життi шукав дорогу не пряму.

   Вiн народився пiд такою зiркою,

   що щось в душi двоїлося йому.

   Вiд того кидавсь берега до того.

   Любив достаток i любив пiснi.

   Це як, скажiмо, вiрувати в бога

   i продавати душу сатанi.

   - Хай бог почує сльози удовинi! -

   Бобренчиха зайшлася вiд ридань.

   - Панове суд! Я вiрю цiй людинi,-

   сказав Пушкар.

   I втрутився Горбань:

   - А чим довiр'я ваше обгрунтоване?

   Ведете суд на хибну колiю.

   - У мене, пане, слово не куповане,

   i я його не продаю.

   А хто тут, може, хоче хабаря,

   то хай менi подивиться у вiчi.

   - Панове!

   До Мартина Пушкаря

   тут посланець прибув iз Сiчi.

   ...Ввiйшов, як грiм, обвiтрений з дороги.

   Вiддав чолом i мовив хрипкувато:

   - Полковнику, вам лист вiд кошового.

   - Гаразд. Сiдай. Спочинь з дороги, брате.

   Якiсь новини?

   - Обступає ворог.

   Богдан козацтво стягує пiд Бiлу.

   Потрiбна помiч. I потрiбен порох.

   Потоцький йде назустрiч Радзивiллу.

   Зiрвав полковник повагом печатку.

   I поки вiн листа того читав,

   той посланець обговтався спочатку

   i тих, поближчих, райцiв запитав:

   - Ну, як тут, мирно? Пишете папери,

   язик зломивши на судейський штиб?

   Зiтхнули райцi. Обiзвався первий:

   - Та тут таке! Козак у нас погиб.

   - Погиб? Козак? То що у вас в Полтавi?

   Облога? Зрада? Засiдка? Бої?

   - Та нi. Маруся. Он сидить на лавi.

   Струїла хлопця. Судимо її.

   Той засмiявся: - Отакої к бiсу.

   Пiд Бiлу Церкву стягнуто полки.

   Палає Київ, знищено Трилiси.

   У вас же он як гинуть козаки!

   Там бiй. Там смерть. Там зламано границi.

   Людей недохват. Ллється наша кров.

   А тут - погиб.... У вас ще на спiдницi

   не перешили ваших коругов?

   - У вас, у нас. Ви Сiч, а ми Полтава.

   У вас прав?, ми ж - охоронцi пр?ва.

   У вас за вбивство кара там яка? -

   Козак сказав:

   - А проста. Як по зл?бi

   козак уб'є, не дай бог, козака,-

   живого з мертвим ув одному гробi!

   - А тут, бач, iнше. Тут все навпаки.

   Погиб козак од женської руки.

   - Домарики, така у вас i смерть.

   Безславно вмер, а кажете: убито.

   А запорожцi - люди без круть-верть,

   все кажуть щиро на своє копито.

   Якби ми ремигали, як воли,

   якби ми так чесали язиками,

   то вже б давно Вкраїну вiддали,

   не мавши часу бути козаками.

   Ця дiвчина... Обличчя, як з iкон.

   I ви її збираєтесь карати?!

   А що, як iнший вибрати закон,-

   не з боку вбивства, а iз боку зради?

   Ну, є ж про зраду там якi статтi?

   Не всяка ж кара має буть незбожна.

   Що ж це виходить? Зрадити в життi

   державу - злочин, а людину - можна?!

   Суддя сказав: -- Знаскока тут не мона.

   Тут, запорожче, треба Соломона.

   Козак сказав: - Замудрувались ви.

   Тут треба тiльки серця й голови.

   Тодi у врядi почалась незгода.

   Той каже так, а той iще iнак.

   Лесько сказав: - Кого в цiм дiлi шкода,

   так це Iвана Iскру. То - козак.

   Таке нещастя хоч кого знеможе.

   Це ж можна тут рiшитися ума.

   Любив же вiн Марусю, не дай боже!

   Тепер сидить, лиця на нiм нема.

   У свiдки бiльш нiхто не зголосився.

   Суддя пождав, щоб гамiр трохи змовк.

   Полковник встав, в суддi перепросився,

   бо мав на Бiлу готувати полк.

   Посунув трохи вiйта i бурмистра.

   Поспiльство розступилось на аршин.

   I вийшли вдвох. За ними вийшов Iскра.

   I ще там дехто з полкових старшин.

   На другий день, в годину зегар?ву,

   суд приступив до вислух?ння знову.

   Сказавши Чураївнi, щоб вона,

   оскаржена, то значить, сторона,

   настановила свiдкiв, вiри годних,

   не пiдозренних у проступствах жодних.

   Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним,

   о справедливiсть дбаючи одну,

   що, може, є якi-небудь причини,

   котрi її пом'якшують вину.

   Вона й вiд цього, вбивця, ти диви,

   вiдмовилась хитанням голови.

   I це було нам доказом яскравим -

   не мала що сказати перед правом.

   - Тодi, зачувши отакi слова,

   не бувши свiдком ставлена поз?тим,

   Ящиха Балаклiйська Кошова

   освiдчила:

   - Я маю що сказати!

   У мене дома дiточки малiї.

   Мiй муж полiг в боях у Приазов'ю.

   А я прийшла сюди аж з Балаклiї,

   хоч я людина вже не при здоров'ю.

   Отож скажу вiдкрито i вселюдно.

   Буває всяко, доля - не черiнь.

   Любов - це, люди, дiло неосудне.

   По всi вiки. Во вiк вiкiв. Амiнь.

   У Горбаня самi стенулись плечi:

   - Ото жiнок i не пускають в Сiч.

   Сказали ви, Ящихо, нездоречi.

   Даремно ви убовтнулися в рiч.

   - Вже стiльки лiт суддюю у Полтавi,-

   сказав суддя.- Чимало бачив справ.

   Сидiли всякi в мене тут на лавi,

   халепи я такої ще не мав.

   По тому встав, на стiл руками сперся:

   - Тут говорили свiдки й очевидцi.

   По вислуханню всiх цих контроверсiй

   суд має перейти до пропозицiй.

   Хоч тут думки були навперемiну,

   та суд стоїть на вiрному слiду.

   Хто має мисль яку-небудь одмiнну,

   нехай про це зголоситься суду.

   Мовчали всi.

   Не зголосився жодний.

   У книзi писар буковки низав.

   Пушкар, полковник, яко вiри годний,

   которий ставши, так ото сказав:

   - Панове суддi! Важко розiбрати,

   що i до чого, як воно було.

   Нехай простить i та, i друга мати,

   а їхнi дiти учинили зло.

   Грицько зцурався дiвчини такої!

   Доп'яв бiди, земля йому пером.

   Такої кривди парубок накоїв,

   що не могло це скiнчитись добром.

   Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,

   що свiт вже так замiшаний на злi,

   що як платити злочином за злочин,

   то як же й жити, люди, на землi?

   Людськiй душi цей злочин осоружний.

   Не виправдання навiть i любов.

   Дожитися, щоб так погиб хорунжий,

   що нiяк похилити хоругов!

   I хто ж убив хорунжого? Дiвчина!

   А як по ньому тужить! Як вдова.

   Он подивiться. Є ж якась причина.

   То вже стоїть людина нежива.

   Страшне це дiло, дiло небуденне.

   А всi почути вирока спiшать.

   Воно, скажу вам, легше, як на мене,

   дiла у битвах шаблею рiшать.

   От?ман Гук гукнув тодi, що справдi

   судити треба дiвчину по правдi.

   Тодi Горбань сказав йому до ока

   i всiх незгодних так ото згромив:

   - Панове суддi! Правда одинока.

   А правда в тому - хто кого убив.

   Гук вiдповiв: - Не треба забувати,

   хто кого зрадив, хто кого терзав.

   А правда, пане, слово бiльмувате.

   Воно не бачить, хто його сказав.

   Горбань вiдмовив: - У такому разi

   ми рiзнi правди маєм на увазi.

   Той тягне влiво, iнший гне управо.

   А є одне, i так вже iспокон:

   статут Литовський, Магдебурзьке право,

   панове суддi,- це для нас закон!

   - Що скажуть райцi? -

   Райцi - безглагольнi.

   - Порадили,суддя сказав тодi.-

   Таким, которi дуже сердобольнi,

   панове вряд, не мiсце у судi.

   Чотири рази ми отут збирались.

   Достойнi свiдки питанi вiд нас.

   А як труїла, ще не розiбрались.

   I мусим слушний видати наказ.

   Вона мовчить, убийниця. Тим паче.

   Це треба теж до справи долучить.

   Бо мати в горi. Вишнякiвна плаче.

   А ця мовчить. Об чiм вона мовчить?

   Такого ще не бачила Полтава.

   I суд такого ще не примiчав,

   щоб той, кого потягнено до права,

   зневажив право та отак мовчав.

   Заворушились лавники i райцi:

   - Це ж всi закони пiдуть шкереберть!

   А справдi, звiдки у цiєї здрайцi

   така отрута, що вбива на смерть?

   Дiйшли до чого, сваримся нарз?єм!

   Нiяк не можем рiшення прийнять.

   То треба знать, чого iще не знаєм.

   То знаєм те, чого не треба знать.

   - Крiм того, ми вже так тут замороченi,-

   сказав суддя,- що ще не з'ясували,

   а чи були у неї в тому злочинi

   помiчники, чи пак компринципали?

   То що ж ми будем думати-гадати,

   як i про це закон є акурат.

   Оскаржену на квестiю вiддати,

   i хай iз нею поговорить кат.

   Iван сказав: - Панове, це жорстоко.

   I божi сльози не падуть з iкон?

   То де ж воно, всевидящеє око?!

   Це ж глухоаспидський закон!

   - Та що це, люди? Дiвчину на муки?! -

   Лесько як вийме шаблю з-пiд поли.

   Тодi Леськовi заломили руки

   i до дверей iз вряду повели.

   Вiн тiльки зблiд i г?бу закусив,

   та так судейських з себе i струсив:

   - Ви, канцiлюги, у чорнилi пальцi,

   бумажне кодло, воло набивне,

   хватальники, в походах небувальцi,

   кого взялись подужати... мене?!

   Та навпростець, в єдиний плиг, спрожогу,-

   такого хлопця вдержати хiба? -

   помiж люди проклав собi дорогу

   та по столу

   навiдлiг

   як вруба!

   Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп.

   Горбань охляв од чуба до халяв.

   Козак спiтнiв. Козацька шабля навпiл.

   А стiл стоїть. Так само, як стояв.

   - Полковнику! Мечi оттакелецькi

   щербилися об шаблю об мою.

   Шоломи турськi, панцирi шляхетськi

   Лесько Черкес розрубував в бою!

   Чому ж цього я розрубать не можу?! -

   Iван сказав: - Бо це, як свiт, старе.

   Фортецю, певно, легше взять ворожу.

   А цього столу й шабля не бере.

   (Вони з Леськом бували в битвах

   разом

   Лесько утне ще штуку не одну.

   Вiн потiм стане побратимом Разiна -

   Леськом Хромим. Загине на Дону).

   I встав Пушкар. Обвiв людей очима.

   Хустки, очiпки, свитки, жупани.

   I голова у нього над плечима

   була як вежа в шапцi сивини.

   Ще не старий. I славу мав, i силу.

   (Про нього потiм думу iскладуть.

   Мине сiм лiт - i голову цю сиву

   Виговському на списi подадуть)

   Пушкар сказав, що злочин - непрощенний.

   Карати треба, що там говорить.

   I так карати, щоби люд хрещений

   не мав за що судовi докорить.

   Закон є суть, тверда його основа.

   Для того вiн i звелений судам.

   Але оце як хочете, панове,

   а на тортури згоди я не дам!

   Тодi ми вряд, все зiбраноє гроно,

   на тi слова схилившись i уваживши

   пiдсудну на тортури не дiли.

   I правий суд продовжували далi,

   явивши в жилах зимну кров,

   так нiбито нiчого i не сталось.

   Лесько ж Черкес за те, що бешкетує,

   пеню належну сплатить до шкатулки

   Сидiла Галя наче панська рожа.

   Iван сидiв з похиленим чолом.

   Сказали райцi: - дiйся воля божа! -

   i запосiли мiсце за столом.

   Суддя сказав:

   - Закони судочинства

   вагатися не дозволяють нам.

   Запобiгавши, щоб такi злочинства

   не множились промежду християн,

   ми мусим вбивцю засудить до страти,

   як нам велить i право, i статут.

   I тiльки спосiб - як її карати -

   предметом спору може бути тут.

   Що скажуть райцi, лавники i возний?

   Як це здається, пане войте, вам? -

   Пiдвiвся Iскра, полковий обозний,

   син Остряницi Якова, Iван.

   (Загине теж, в бою заживши слави,

   в недовгiм часi пiсля Пушкаря,

   вертаючи до попелу Полтави

   з посольства до московського царя).

   Увесь блiдий, аж пiд очима чорно.

   - Я прόшу, люди, вислухать мене.

   Багато слiв страшних тут наговорено.

   Нiхто не говорив про головне.

   Я, може, божевiльним тут здаюся.

   Ми з вами люди рiзного коша.

   Ця дiвчина не просто так, Маруся.

   Це - голос наш. Це - пiсня. Це - душа.

   Коли в похiд виходила батава,-

   її пiснями плакала Полтава.

   Що нам було потрiбно на вiйнi?

   Шаблi, знамена i її пiснi.

   Звитяги нашi, муки i руїни

   безсмертнi будуть у її словах.

   Вона ж була як голос України,

   що клекотiв у наших корогвах!

   А ви тепер шукаєте їй кару.

   Вона ж стоїть нiма од самоти.

   Людей такого рiдкiсного дару

   хоч трохи, люди, треба берегти!

   Важкий закон. I я його не зрушу.

   До цього болю що iще додам?

   Вона пiснями виспiвала душу.

   Вона пiснi цi залишає нам.

   Ще тiльки вирок - i скiнчиться справа.

   I славний рiд скiнчиться - Чураї.

   А як тодi спiватиме Полтава?

   Чи сльози не душитимуть її?

   Запала тиша, як в страшному снi.

   Горбань сказав:

   - При чому тут пiснi?

   Вона ж на суд за iнше зовсiм ставлена.

   I потiм, бачте, чутка є, ги-ги,

   що свiдок цей - особа зацiкавлена.

   Його слова не мають тут ваги.

   Тодi ми, вряд, з пристойними особами

   дали сказати слово їй останнє,-

   чи має серця внутрiшню гризоту

   i чи пред тим, як вирок наш почути,

   зронити хоче хоч сльозу покути?

   Пiдсудна слiзьми очi не зросила,

   I милосердя в права не просила.

   З тих тодi рацiй все дорозумiвши

   i мiж собою радившись не раз,

   кондицiямїi права посполитого

   тодi такий ми винайшли наказ:

   Ми, вряд, зiпершись па свiдоцтва голi,_

   в такий-то спосiб справа була р?шена,_

   що має бути карана на горлi,_

   на шибеницi, значиться, обвiсшена._

   Про що людей поштивих звiдомляєм

   i на потомнi вписуєм вiки.

   Декрет печаттю нашою змоцняєм

   i пiдписом судейської руки.

   ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРI

   Роздiл II

   Багряне сонце. Дужка золотава

   стоїть над чорним каптуром гори.

   На п'ять ворiт зачинена Полтава

   ховає очi в тихi явори.

   Спадає вечiр сторожко, помалу,

   ворушить зорi в темрявi криниць.

   Сторожа ходить по мiському валу,

   i сови сплять в западинах бiйниць.

   "Вартуй! Вартуй!" - з Курилiвської брами.

   "Вартуй! Вартуй!" - вiд Київських ворiт.

   Уже стоять вози пiд яворами.

   Полтавський полк готовий у похiд.

   Годуйте коней. Неблизька дорога.

   Благословiть в дорогу, матерi.

   А що там буде, смерть чи перемога,-

   Полтавський полк виходить на зорi!

   Там бiй гримить. Там гине наша воля.

   Там треба рук, i зброї, i плечей.

   I що там варт чиясь окрема доля,

   той тихий зойк у безмiрi ночей?..

   Вогненна зiрка в небi пролiтала,

   сичi кричали, вiсники бiди.

   На сто думок замислена Полтава

   вербовi гриви хилить до води.

   Був правий суд. I вирок оголошено.

   Усе як слiд. За що себе вкорить?

   ...Мовчить Полтава, наче приголомшена.

   Перехотiлось людям говорить.

   А власне, що ж, такi часи кривавi.

   Що варт життя? Ну, стратять ще когось.

   Промчався вершник по нiмiй Полтавi -

   у серцi мiста громом вiддалось.

   Простугонiло смутком вечоровим,

   хитнуло тишi синiй оксамит.

   I тiльки вершник за полтавським ровом

   десь даленiє цокотом копит...

   Самотнiй вершник зникне за туманом.

   Сторожа вслiд подивиться йому.

   Той вершник зветься Iскрою Iваном.

   Йому сьогоднi тяжче нiж кому.

   Уже вiн там, уже за далиною,

   вiтрами тугу спалює з лиця.

   Що ж, горе горем, а вiйна вiйною.

   Послав полковник гетьману гiнця.

   "Вартуй! Вартуй!" - з Курилiвської брами.

   "Вартуй! Вартуй!" - вiд Київських ворiт.

   Уже стоять вози пiд яворами.

   Полтавський полк готовий у похiд.

   Годуйте коней! Шлях їм далеченький.

   Пильнуйте славу полкових знамен.

   Полтаво! З?свiт встануть козаченьки.

   Ти припадеш їм знову до стремен.

   Так само з?свiт встануть з полуночi.

   А ти за них, Полтаво, помолись.

   Лиш не заплаче свої карi очi

   та Марусенька, як було колись...

   СПОВIДЬ

   Роздiл III

   ...Пройшло життя. Не варт було i труду.

   Лише образи наберешся вщерть.

   Останнi днi вже якось перебуду.

   Та вже й кiнець. Переночую в смерть.

   А що в життi потрiбно ще менi?

   Одбути всi цi клопоти земнi.

   Оцi останнi клопоти одбуть,

   iти туди, куди мене ведуть,-

   аби одбути, все уже одбути,-

   i щоб не бути, щоб уже не бути!

   Три днi дали на розмисли менi.

   А нащо вже тим смертникам три днi?

   Чи їх уже тримає що на свiтi?

   Це наче привид взяти на ланцюг.

   Щось наче там вовтузиться в лахмiттi...

   Це ж скiльки тут сидiло волоцюг,

   злодiїв рiзних. Теж чекали страти.

   Мабуть, їм не хотiлося вмирати.

   Що ж, ви вже вiдбули своє, щасливцi.

   Хто б не були, а ви вже вiдбули.

   Це ж, певно, тут сидiли i убивцi,

   збудована ж в'язниця ще коли.

   Аж ось де прихилю я свою втому

   за стiльки днiв, за стiльки довгих лiт!

   Чи тут змiнили хоч оцю солому?

   Чи кинули хоч свiжий околiт?

   А втiм, яка менi уже рiзниця?

   Я теж убивця. Я убила Гриця.

   Оце ж за те менi й заплата -

   iз кам'яних мурiв кам'яная хата.

   Старий кожух... солома... постелюсь...

   Хоч так полежу... в пiтьму подивлюсь...

   ...А я заснула, господи, заснула!

   Солодким сном уперше за всi днi.

   Та так заснула, наче потонула.

   Ще щось хороше й снилося менi...

   Прокинулась, нiяк не розберуся, -

   чого я тут,

   хто вбивця,

   хто Маруся?

   Сама вiд себе ще така далека,

   немов оце принiс мене лелека

   та й опустив у мальвах i жоржинах

   на тих ранкових росяних стежинах.

   I я ще, як малесеньке дiвчатко,

   щоранку починаюся спочатку.

   Солодка млiсть... блiдесенький промiнчик...

   як добре жити... думати про iнше...

   А сон минув, розтанув. I натомiсть

   раптовим болем обпекла свiдомiсть.

   Єдине слово виникло: невже_?!

   Душа болить, i тiло як чуже.

   Навпомацки з пiдлоги пiдвелася.

   Не розчесавши коси, заплелася.

   Все так, як є. Приречена. Одна.

   Стiна. Стiна. I грати. I стiна...

   ...А вже свiтає. Сумно, сумно, сумно

   благословляється на свiт.

   Десь конi ржуть i глухо грають сурми.

   Полтавський полк виходить у похiд.

   Десь грають сурми. В добрий час їм грати.

   В литаври б'ють, так само як колись.

   Душа рвонулась - i застряла в гратах,

   прозорi руки з гратами сплелись.

   Далекий гомiн сповнює в'язницю.

   Десь вiтер гонить куряву руду.

   Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

   що я тебе в похiд не проведу!

   Ой, ллються сльози материнськi, ллються!

   Свята печаль, печаль без гiркоти.

   Загинуть хлопцi, то хоча б по-людськи.

   А як загинув, як загинув ти?!

   Що кожен їде,- i вогню, i грому,

   всього там буде в клекотi дорiг.

   А ти лежиш на цвинтарi старому,

   де ще нiхто з козацтва не полiг.

   Останнi зорi в небi догорають.

   Оце уперше за багато лiт -

   i конi ржуть, i сурми, Грицю, грають,

   а полк без тебе вийде у похiд.

   ...Уже, мабуть, молебень вiдслужили,

   бо затужили дзвони, затужили!

   I заридали дзвони, загули! -

   це ж там за браму хлопцiв провели.

   Це ж полк виходить. - за далекi гони.

   Комусь тополя стане в головах.

   I дзвонять дзвони,

   дзворять, дзвонять дзвони

   по всiй Полтавi, по усiх церквах!

   Затисну вуха, чую крiзь долонi

   i ту церковцю прямо в бастiонi,

   i той соборний величезний дзвiн,-

   все заридало хлопцям навздогiн.

   I навiть ця, нi-нi, а й ця озветься,

   тюремна церква, i тюремна теж!

   Вона в Полтавi гарно так зоветься:

   "Усiх Скорбящих Радостi". Авжеж.

   Усiх Скорбящих Радостi... Я рада.

   I що мене найбiльше веселить,-

   коли так душу випалила зрада,

   то вже душа так наче й не болить.

   Вже нi за чим на свiтi їй не шк?да.

   Така полегкiсть, мало не смiюсь.

   А ця тюрма - оце i є свобода,

   бо я вже тут нiчого не боюсь.

   А дзвони б'ють, а дзвони калатають!

   Здається, небо й землю розхитають.

   I тут, i там, i десь аж на горi

   далекi дзвони б'ють в монастирi.

   I десь там юрми, натовпи, там люди!

   Там зорi в небi чистi, як ромен.

   Ще жiнка мужу падає на груди,

   i дiти тягнуть руки до стремен.

   Чиясь край шляху плаче наречена.

   Там вийшли всi - i немiчнi, й малi.

   I тiльки я до цього непричетна.

   Я зайва людям на своїй землi.

   ...А полк iде. Нема коли журиться.

   Уже хтось iнший став пiд корогву.

   Хорунжi є, немає тiльки Гриця.

   А я жива... Чого я ще живу?!

   Жiнки дорогу слiзьми перемили.

   А Гриць лежить, загинувши за так.

   Чи хоч йому той пр?пiрок прибили

   там на хрестi, щоб видно, що козак?..

   Промчали конi проз мою в'язницю.

   Копита б'ють вже десь бiля ворiт.

   Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

   виходить полк без пiснi у похiд!

   Все тихше й тихше...Сурми вже не грають...

   Шум даленiє... Дзвони завмирають...

   Прощайте, хлопцi. Бийтесь до ладу.

   А я вже вам i пiснi не складу.

   * * *

   ...I друга нiч. Не спалося нi митi.

   А спокiй дивний! - наче я вже там.

   I спогади, сльозами не омитi,

   приходили прощатися з життям.

   Чомусь згадались ночi на Купала...

   Зiрками нiч висока накрапала.

   Бездонне небо i безмежний свiт,

   а нам всього по вiсiмнадцять лiт.

   Такi несмiлi, ще тремтять вуста.

   Отак до ранку - нiч i висота.

   А ще згадалось - колесо вогненне

   з гори в долину котиться проз мене.

   Обкручене соломою, летить

   палахтить на вiтрi, палахтить!

   I, розгубивши iскри увсiбiч,

   обвуглене, заточується в нiч...

   А вже дiвчата в плахтах, у намистi,

   вiнки пускають за водою вниз.

   А вже гадають, хто кому до мислi,

   а хлопцi зносять до багаття хмиз.

   Пливуть вiнки, i мiй пливе, не тоне.

   А серце ще таке безоборонне,

   таким спiваю срiбним голоском!..

   Чорти знiмають зорi рогачами...

   Вiнок пливе, зникає за ночами...

   Чи десь його прибило мiж корчами,

   чи десь лежить, примулений пiском?..

   А потiм -як зламалося весло.

   I пiдхопило душу, й понесло,

   i закрутило у такому вирi!..

   Було б тодi й спинитися лiтам.

   Душа летить в дитинство, як у вирiй,

   бо їй на свiтi тепло тiльки там.

   ...Було, пiд вечiр лущимо квасолю,

   а Гриць iде городами до нас.

   Вечiрнє небо свiтиться красою,

   i соняхи гудуть, як тулумбас.

   Вже тиха осiнь ходить берегами,

   на вербах трусить листячко руде.

   А Гриць бадилля тягне за ногами,

   iде, маленький, дибає, iде...

   Таке було гарнесеньке хлоп'ятко.

   Цiкаве. А ласкаве, як телятко.

   Хороший хлопчик, трохи шалиган,

   усе збивав шоломи шелюгам.

   Усе, було, ми разом, все ми разом -

   пiрнаєм в рiчку i по кручах лазим.

   Шукаєм глоду, пасемо корову,

   у гилки граєм, в цурного квача.

   Або за зиму довгу, вечорову,

   начешем з коней шерстi для м'яча.

   А ще ми з Грицем внадилися змалку

   у дiдову Галерникову балку.

   Вiн там живе в степу за вiтряками,

   один-один, одвик i говорить.

   Лише димок iз довжика роками

   курить собi у небо та й курить.

   У нього там i заростi ожини,

   i таємнича ниточка стежини,

   i вулики, i в жолобi водичка,

   i вплетений у верби живоплiт,

   i хата, як старенька рукавичка -

   в нiй кiт живе, цвiркун живе i дiд.

   А сам вiн дiд старезний, полотняний.

   А в нього сива борода, як дим.

   Розказує про Кафу, полонянок,

   про те, в якi походи вiн ходив.

   I каже нам, що ми його онуки,

   не дав бог рiдних - не було коли.

   Галерницькi рубцями битi руки

   вистругують нам човники з кори...

   А то - щедруєм. Низочкою ходим,

   тонкими голосочками виводим:

   "Ой на рiчцi на Йорданi

   Там пречиста ризи прала..."

   На Ворсклi хрест вирубують опiшнями.

   Заллють водою, уморозять в лiд.

   Горбатi верби льодяними клiшнями

   склянi бурульки струшують з борiд.

   Летять з гори санки i гринджолята,

   в очах мигтять занесенi тини.

   Тодi у мене не було вже тата,

   менi зробила мати ковгани.

   Аж бiлий вихор здiйметься довкола,

   як нас по схилу сани розтрясуть,-

   зима тiкає, пiдiбравши поли.

   А вже спiвають, корогви несуть.

   Iдуть Бобренки, Гуки, Шибилисти.

   Бреде в снiгах диякон-бородань.

   I пiп, гортанiю басистий,

   на Ворсклi робить рiчку Iордань.

   Сипнули врозтiч галки чи ворони.

   Довкола лiд бабами зарябiв.

   I Гриць малий, од холоду червоний,

   з-за пазухи виймає голубiв,

   Трiпоче стяг нерукотворним Спасом.

   Свята вода об кригу шурхотить.

   I хрест, облитий буряковим квасом,

   пiд бiлим сонцем дивно мерехтить.

   Свята вода - як бузинова гуща,

   кудись пiд лiд пливе, пливе, пливе...

   Питаю: - Мамо, це вода цiлюща?

   Скропити рани - тато оживе?

   Я не забуду, тату, вас нiколи.

   Хоч як було, i голод, i зима,-

   спасибi вам, дали мене до школи,

   де дяк учив i грамоти, й письма:

   Козацька школа, крита очеретом

   благенькi стiни, плетенi з лози,

   на пiввiкна заплющена заметом

   три лави, стiл, псалтир i образи.

   Аз-буки-вєдi... Що тодi я вiдала?

   Не осягла й глибокостi письма.

   Iшла додому - снiгом пообiдала.

   Аз-буки-вєдi...Голод i зима.

   Одвiрок за нiч намерзає в сiнях.

   Стоять в кутку забутi рогачi.

   Перелузали зиму, як насiння,

   удвох однi на тiй-таки печi.

   ...Про татка звiстки не було з пiвгоду,

   уже й Кузьма з Дем'яном розминувсь.

   Бо у Полтаву iз того походу

   нiхто живий тодi ще не вернувсь.

   Чутки ходили, що Павлюк не виждав,

   що тi Кумейки - то кривавий снiг.

   Що хто там здався, тiльки той i вижив.

   А батько ж наш, вiн здатися не мiг.

   Вiн гордий був, Гордiєм вiн i звався.

   Вiн лицар був, дарма, що постоли.

   Стояв на смерть. Нiколи не здавався.

   Йому скрутили руки i здали.

   Що з Павлюка, живого, шкiру здерли.

   Що з ним взяли ще четверо старшин.

   Що проти того, як вони умерли,

   I суд страшний не здасться вже страшним!

   А потiм їхнi голови на палях

   повиставляли в полкових мiстах.

   Людей зганяли. Мати моя впала,

   i крик замерз у неї на вустах.

   А смерть кружляє, кружляє, кружляє,

   кружляє навколо палi.

   Наносить бiлого снiгу

   у очi його запалi.

   А я нiчого не бачу...

   якась в очах крутанина...

   Кружляє, кружляє, кружляє

   ота страшна хуртовина!

   Танцює, хижа i п'яна,

   льодистими сережками трясе.

   Як голову криваву Iоанна

   над бiлим свiтом Iроду несе...

   А через рiк, i через два, i три

   сумнi у нас були свят-вечори.

   Усе печаль, все тiнь його незрима.

   Колядники спiвають пiд дверима:

   "Ой чи є, чи нема

   пан-господар вдом??"

   А пам'ять про нього на покутi

   головою на руки впала.

   * * *

   ...Iшовкобзар у нас через Полтаву.

   Ну, обступили, просять, що кому,-

   той про сирiтку, той про давню славу,

   той про Азов, а той про Кодим?.

   I я стою. Отак стояла, скраю.

   А вiн спiвав невiльницькi плачi.

   I раптом чую: "Орлику... Чураю!"

   Я онiмiла. "Орлику... Чураю!.."

   Як я тодi наплакалась вночi!

   Усе ввижалось: "Орлику Чураю,

   Ой забили тебе ляхи у своєму краю!"

   Все думала: хоч би ж було спитати,

   хто склав слова про нього, про той край.

   Що був же вiн рiднесенький мiй тато,

   а от тепер вiн - орлик, вiн Чурай.

   Тепер вiн з нами в радостi i в сумi.

   Збагнуло серце вражене моє:

   пiшов у смерть - i повернувся в думi,

   i вже тепер нiхто його не вб'є.

   I десь в тi днi, несмiло, випадково,

   хоч я вже й пiсню склала не одну,

   печаль моя торкнула вперше

   слово_,

   як той кобзар торкав свою струну.

   ...Спливло життя, як листя за водою.

   Я пригадала матiр молодою.

   Вона у мене, як була молодша,

   була предивна, як на людський глузд.

   Було, сльозами набрякають очi,

   вона ж смiється кутиками вуст.

   Таке обличчя чи така вже звичка,

   а голосочок! - чистий, мов кришталь.

   Така була красива молодичка,

   вуста смiються, а в очах печаль.

   Вона й менi казала:

   - Як не буде,

   не скигли, доню, то великий брид.

   Здушили сльози - не виходь на люди.

   Болить душа - не виявляй на вид.

   Як горе те сподiялося з нами,-

   не стало батька, то на другий рiк

   так хлопцi i ходили табунами,

   щоб хоч побачить матiр звiддалiк.

   Та й батько теж удатний був на вроду.

   А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.

   Звела їх доля, наче, в нагороду

   за те, що мали незглибимi душi.

   Було, дивлюсь та й думаю: "Ой нене,

   який у мене тато!" - або знов:

   що я колись як виросту, i в мене,

   i в мене буде отака любов!

   ...Ну, от я й виросла.

   Ловлю себе на словi.

   То як, Марусю? Полюбив? Такий?

   Я - навiжена. Я - дитя любовi.

   Менi без неї бiлий свiт глевкий.

   Ото за те й судити мене треба.

   Всi кари свiту будуть замалi.

   Моя любов чолом сягала неба,

   а Гриць ходив ногами по землi.

   Бiднесенький, намучився зi мною.

   Веселий був, а я була сумною.

   Ласкавий був, розгублений i добрий.

   Зайшов за мене, як за чорний обрiй.

   Гукав мене, а я вже не озвалась.

   Заплутався,сказала: вибирай.

   А в нього ж серце навпiл розривалось.

   А вiн Бобренко. Вiн же не Чурай.

   Чурай, той так: побачив свою долю,-

   ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

   А що у мене стiни голi,-

   повiсим костю садженi пiстолi

   та килим з дiрком. I у куренi

   з тобою буде солодко менi.

   А Гриць не так. То розум десь не таткiв:

   - З'єднаєм що, нестатки до нестаткiв?

   Багатому i дiти чорт колише,

   а бiдному i янгол не рiдня.

   А як землi нам мати не одпише?

   А ще ж стягтися треба й на коня.

   Подбати мушу про якусь копiйку.

   Весiлля мушу справити, ая.

   То ж був один, тепер нас буде двiйко.

   Аж мати раз не втерпiла моя:

   - Що ти все:

   мушу, мушу, мушу, мушу?!

   Земля, земля... А небо твоє де?

   Як будеш так розношувати душу,

   вона, гляди, iз совiстi спаде.

   А вiн прийшов тодi з-пiд Берестечка.

   Страшна поразка душi всiм пекла.

   Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.

   Гiркi думки не сходили з чола.

   Приходив рiдко, лагiдний не дуже.

   Все курить, курить, люлька на губi.

   Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.

   Якийсь чужий,- менi чи вже й собi?

   А якось каже: - Щастя треба красти.

   Хоч добре, не заклюнулось дитя.

   Весiлля знову мусимо вiдкласти.

   Що зробиш, мила, як таке життя?

   Погане лiто, не було врожаю.

   Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.

   А я такий, я матiр поважаю.

   Я впоперек їй слова не скажу.

   Бобренчиха все губи затискала,

   нiкуди з дому Гриця не пускала.

   Зустрiла матiр десь бiля криницi.

   Про дощ, про грiм, про курку, про бичка.

   Що добрий гетьман був iз Остряницi

   i що хазяїн добрий з Вишняка.

   Що час летить, а треба якось жити.

   Любов любов'ю, а життя важке.

   Що вже дiтей пора б i одружити.

   Насамкiнець промовила таке:

   - Якби ти добре в бога попросила,

   то мали б ми ще й радiсть на вiку:

   твоя пiшла б за гетьманського сина,

   а мiй хазяйську сватав би дочку.

   А мати - й слова. Тiльки почала

   чогось про мене дбати, як про хвору.

   Дивлюсь: i в церкву старiстю пiшла

   дорогою кружною через гору.

   Питаю: - Мамо, хто це вам допiк,

   що ви уже не ходите тудою?

   - Я,- каже,й стежку обмину в їх бiк

   i закроплю свяченою водою!

   - Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?

   Яка вас думка все не полиша?

   - Не служать очi на таке дивиться,

   щоб так двоїлась хлопцевi душа!

   - Не вiрте, мамо! Гриць такий хороший.

   Вiн клявся, мамо, що навiки мiй.

   - Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.

   То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумiй.

   - Але то ж - Гриць. I я. То ж ми iз Грицем.

   Та вiн же в свiтi отакий один.

   Вiн, мамо, гордий. Вiн козак. Вiн лицар.

   I що для нього грошi, мамо? Дим.

   Хiба наш батько ласий був на грошi?

   Хоч таляр вiн у вузлик зав'язав?

   Хiба ж не ви були в Золотоношi

   єдине золото, яке вiн там узяв?

   - Ох, не рiвняй!. Роти в людей, як вершi.

   Ти кажеш - батько, а життя бiжить.

   Наш батько - з тих, що умирали першi.

   А Гриць Бобренко - з тих, що хочуть жить.

   А я чуток недочувала,

   втiшала матiр попервах.

   Але й сама вже вiдчувала:

   щось правди є в її словах.

   Кого дiждалась? Парубка чи воїна?

   Чому не йде? Здавалося в тi днi,-

   моя любов, прогiркла й перестояна

   вже скоро душу випалить менi...

   Я ж так боялась пiдлостi i бруду!

   Гули думки, сколошканi, як рiй

   Сама нiчого, якось перебуду.

   А що скажу я матерi старiй?

   А мати знала. Мати все вже знала.

   Снує чутки нещастя, як павук.

   Не дорiкала, не випоминала,

   а тiльки все їй падало iз рук.

   А раз сказала з розпачу гiркого:

   - Є ж лицарi у нашому краю!

   О боже мiй, на кого ж ти, на кого

   збагнiтувала молодiсть свою?!

   ...Менi немов полегшало вiдтодi.

   Зболiлася. Вiдмучилася. Годi.

   Спинити Гриця не зробила й спроби.

   Ходжу, хитаюсь, як пiсля хвороби.

   I хоч би злiсть яка чи ворожнеча,-

   нема нiчого. Пустка. Порожнеча.

   Усе жалiла я його чомусь.

   Або до Галi мислями звернусь:

   - А може, хтозна, може, так i треба

   Бо хто я, Галю, проти тебе?

   Ти Вишнякiвна. Рiд у вас гучний

   Таких родiв не густо у Полтавi.

   Твiй батько, Галю, чоловiк значний.

   У нього жiнка ходе в златоглавi.

   Вiн не якийсь. Вiн сам собi Вишняк.

   У нього скронi в срiбнiй папорошi.

   Буває так, що слава на дурняк,

   а в нього слава за великi грошi.

   Йому добро саме iде у двiр.

   I сад рясний, i нива хлiбодарна.

   Вiн не який визискувач чи звiр,

   вiн просто вмiє взяти запiвд?рма.

   Вiн посiдає греблi i поля,

   у Церкву ходить майже щосуботи

   Хто - за Богдана, хто - за короля.

   А вiн - за тих, которiї не проти.

   Як вiн умiє красно говорить!

   Якi у нього займища i луки!

   Вся Україна полум'ям горить,

   вiн i на цьому теж нагрiє руки.

   Де треба, вчасно притамує гнiв.

   Де треба, скаже правди половину.

   Щасливий дар. Мiй батько так не вмiв.

   Вiн знав одне - боротись до загину.

   А цей примружить плетиво повiк,

   все розмiркує, зважить, не погребує.

   Твiй батько, Галю, мудрий чоловiк.

   А може, хтозна, може, так i треба -

   у всiх оцих скорботах i печалях,

   у всiх оцих одвiчних колотнечах -

   i чураївськi голови на палях,

   i вишнякiвськi голови на плечах.

   Вишняк iшов угору все та вгору.

   Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

   А Галя дбала в скриню та в комору.

   А бог на небi долю нам вершив.

   ...Вони жили далеко, за Розкатом.

   Од нас iти проз 3адихальний Яр.

   У них криниця пiд дашком лускатим

   i добра хата вiкнами в базар.

   Дощi наллють пiд хатою калюжу -

   стоять хороми при мiлкiй водi.

   А в тiй калюжi плавають проз ружi

   роменськi гуси, наче лебедi.

   А господиня пишна i огрядна.

   А Галя трусить килими та рядна.

   Одна статура в матерi i в доньки -

   обидвi круглi, наче карахоньки.

   Такi пухкi у Галi рученята,

   коса бiлява, куца i товста.

   Як реп'яшки, зеленi оченята

   i пишно закопиленi вуста.

   Глуха до пiснi, завжди щось спотворить.

   Все вишиває прошви подуш?к.

   Ще як мовчить,- нiчого. Заговорить,-

   гостренькi зуби - чисто ховрашок.

   Ото як вийде, як заграє брiвками,

   очима стрельне i туди, й сюди,

   у чобiтках iз мiдними пiдкiвками,

   зелений верх, козловi переди.

   I сниться хлопцям - придане горою,

   комори, скринi, лантухи, вози!

   А понавколо свахи ходять роєм,

   а зверху Галя котить гарбузи...

   А може, я несправедлива до неї?

   А може, саме таку дружину треба козаковi,-

   до печi i до городу, до коней i до свиней,

   i до ради, i до поради, i вночi до любовi?

   Таку м'якеньку i теплу, як перестиглу грушу,

   щоб тiльки дивилася в очi i нi про що не питалась.

   Принiс чоловiк додому свою потовчену душу,

   а жiнка, як подорожник, до всiх виразок приклалась.

   Що в неї й хата не хата, а так - прикалабок раю.

   У неї - на двох глуп?ти, у нього - розум на двох.

   У цьому твердому свiтi вiн, може, нiякий скраю,

   зате як прийде додому,- для жiнки вiн цар i бог.

   На неї можна нагримать, i можна її побити.

   Вона простить, приголубить, розсолу тобi внесе.

   Ти, може, вiд мене втомився. Мене потрiбно любити.

   А там треба тiльки женитись. Ото женився - i все.

   Так дай же вам боже щастя. Прибийте собi пiдкову.

   Нiчим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

   Але нi навмисно, Грицю, нi просто так, випадково,

   нi словом лихим, нi добрим нiколи не згадуй мене.

   ...Не маю зла на тебе i на неї.

   Так сталося, i я тепер одна.

   Але я з церкви йшла на Маковея,

   i засмiялась вслiд менi вона.

   Iшли дiвчата, освятивши квiти.

   Я привiталась, проминула їх.

   I раптом з гурту, десь позаду, звiдти,

   менi у спину пролунав той смiх.

   А я iшла. Пiдкошувались ноги.

   Хтось дорiкнув їй тихо, при менi ж.

   А я iшла, не бачила дороги,

   i смiх стримiв у спинi, наче нiж.

   В очах стояло те лукаве личко,

   перiщив душу сором, як батiг.

   Воно ж дiвча. Нагуляна теличка.

   Прости їй, боже, нерозумний смiх!

   Верни його стокротною луною.

   О нi, я не заплакала при нiй.

   Вода зiмкнула сонце надi мною

   в старих млинах, на греблi ворсклянiй...

   Брате мiй, нар?чений Iваном!

   Нащо рятував мене? Бiда.

   Кажуть, десь далеко за лиманом

   море є - одним лицем вода.

   Кажуть, море - синє i зелене,

   бiльше за Днiпро i за Дунай.

   Це не Ворскла, це якраз для мене,

   там не знайдеш, скiльки не пiрнай.

   Запливти - i цяточкою стати,

   ген за обрiй - в морi по вуста.

   Вмiє море взяти й поховати,

   нi труни не треба, нi хреста.

   А над морем,-

   там же нi ворони,

   лиш до хвилi чайка припада.

   I оплаче, бо воно солоне,

   i обмиє, бо воно вода...

   Ти не бiйся, це я не з гарячки.

   День минув чи, може, вже i два?

   Мiж корчами раки ходять рачки,

   сновигає зграйками плотва.

   Дожилась я мукою земною,

   що нема й втопитися куди.

   Нащо ходиш назирцi за мною?

   Нащо витяг з темної води?

   Я схилилась, бо хотiла пити,

   бо така задуха звiдусiль!

   Я ж хотiла не себе втопити,

   я ж хотiла утопити бiль!

   Брате мiй, наречений Iваном!

   Не люби нiкого, не бiда. Кажуть,

   десь далеко, за лиманом,

   море є - одним лицем вода.

   ...А нащо я це згадую? Достоту -

   як той нiмий, що в каменi кричить.

   Душа i тут знайшла собi роботу,

   нема того, щоб сiсти й вiдпочить.

   А як згадаю, боже, як згадаю,

   таку печаль у серцi розгойдаю! -

   ту нашу нiч, ту нiжнiсть, той порив,

   все, що тодi менi вiн говорив,

   тi поцiлунки нашi вогнянi,-

   вони горять, як тавра, на менi.

   Якi тодi були ми безтурботнi!

   Який вiн був ласкавий i палкий!

   А вже в Полтавi набирали сотнi.

   А вже Хмельницький завзивав полки.

   Давно копита вiдгучали,

   уже пропав за ними й слiд.

   Уже дiвчата докучали:

   чого чекаєш стiльки лiт?

   Ти бач, яке життя настало.

   Чекай, лiта свої спини.

   Та й будеш дiвка-перестарок,

   як вiн повернеться з вiйни.

   А я пiснями бiль тамую.

   Увечерi, бувало, сидимо,-

   задумаюсь, затихну, засумую.

   Пряду печаль... Спiвається само:

   "Повiй, вiтре буйнесенький, звiдкiль тебе пр?шу.

   Розвiй, вiтре, мою тугу, що на серцi ношу!"

   А вечiр довгий, хуртовина струже.

   Дiвчата гомонять про те, про се.

   В розмовi я, сказати б, то не дуже.

   А в пiснi можу виспiвати все.

   Спiвалося. А тi все не вертались,

   що з?свiт встали в похiд з полуночi.

   Слова самi на голос навертались,

   як сльози навертаються на очi.

   ...Мартин Пушкар додому вiдпустив

   свiй полк Полтавський в п'ятдесятiм роцi,

   щоб кожен собi добре погостив,

   але щоб так - iз шаблею при боцi.

   Часи були непевнi, лиховiснi.

   Як хмари в небi, купчилась вiйна.

   А це кохання почалося з пiснi.

   Могло урватись тiльки, як струна.

   Любились ми, не крилися. У мене

   душа, було, пiснями аж бринить.

   У цiй любовi щось було священне,

   таке, чого не можна осквернить.

   Одне одному свiт як зав'язали,

   в осокорах стояли до зорi.

   Все бачили, нi слова не сказали

   враз посмутнiлi нашi матерi.

   Було, питаю: - Ну чого ви, мамо?

   Вiн вам як син. Тепер вiн буде зять.-

   А в неї очi - наче за туманом,

   так, мов чогось хотiла б не сказать.

   Усе журилась, не була б то мати:

   - Менi чого, менi щоб добре вам.

   А тут iще почав у нас бувати

   син Остряницi Якова, Iван.

   То в монастир з полковником проїде,

   то в хату зайде, поспита води.

   А то колись провiдала я дiда Галерника,-

   i вiн прийшов туди.

   Посидiв трохи та й пiшов так, мовчки.

   Такий суворий, очi крижанi.

   Грицько був красень, очi - як терночки.

   А цей мовчить i блiдне при менi.

   А слово скаже - з пам'ятi не викинеш.

   А бiльш мовчить, не щедрий на слова.

   Таке обличчя, зразу i не звикнеш, -

   рiзке, як меч. Тонке, як тятива.

   Та ще й в очах таке щось незбагненне,

   що в мене часом думка промайне:

   чи, може, вiн щось має проти мене,

   чи, може,вiн ненавидить мене?

   То й хай собi. Мовчанки не порушу.

   Вже й уникаю. А зустрiну де,-

   так наче вдарить блискавкою в душу

   i знов спокiйно очi вiдведе.

   Дiвчата кажуть: - Вiн тебе кохає.-

   А я кажу: - Та цур йому, чудний.-

   А Гриць, було, i сердиться, й зiтхає.

   - Вiн,каже,- хитрий,- каже,- потайний.

   В нас на кутку його не люблять нашi.

   Шляхетний дуже i чолом не б'є.

   Вiн,- каже,гордий. З ним не звариш кашi.

   Вiн i мовчить, бо дума щось своє.

   Гриць був iнакший. Щирими очима

   вiн так дивився приязно на свiт!

   Це, Грицю, що, була твоя личина?

   Яку ж ти душу приховав пiд спiд?!

   Бо ж рiч не в тiм - женився, не женився,

   прийшов, пiшов, забув чи не забув.

   А в тому рiч, коли вiн так змiнився?

   Чи, може, вiн такий i зроду був?

   Нестерпний бiль пекучого прозрiння!

   Яка мене обплутала мана?

   Чи вiн менi, чи я йому - нерiвня.

   Нерiвня душ - це гiрше, нiж майна!

   * * *

   ...Iшли ми з поля. Джмiль гудiв у глодi.

   Був мiсяць травень, квiту без числа.

   Коли назустрiч Галя на пiдводi.

   А Гриць i каже: - Бач, як пiдросла.

   Минає час, на кого нарiкати?

   А я й незчувся, бувши на вiйнi.

   Таке було мишастеньке, пикате,

   а от дивися - вже на виданнi.

   А Галя їде, стрiчкою блискоче.

   А вiз високий, як гарба сливе.

   - Оце так вiз! - смiявся.- Не доскочиш.

   Дочка хазяйська, павою пливе.

   Окрило нас пилюкою. I в пояс

   кленочок поклонився, закивав.

   А Гриць iде, задумався уголос:

   - За цi лiта де я не побував!

   Був на Пилявi i на Жовтих Водах,

   пiд Корсунем i Збаражем був теж.

   Которий рiк, а я усе в походах.

   А ти все ждеш, бiднесенька, все ждеш.

   А я все жду. Та не така й бiднесенька.

   Не думай, Грицю, справдi не така.

   Бо я чекаю не кого, а месника.

   Я ж лицаря чекаю, козака.

   Нема ж бо слави у дому сидячому.

   Про себе, милий, думати не час.

   - I чим же ми за це тобi вiддячимо? -

   казала так Бобренчиха не раз.

   А днi зминули. Знов у сурми грано.

   А нам було вже й не по двадцять лiт.

   Воно уже й женитися не рано,

   так знов же треба вирушать в похiд.

   Не говорив нiяких слiв.

   Покiрним смутком упокорив.

   Обняв за плечi i повiв

   пiд срiбне листя осокорiв.

   I ми були такi однi,

   така печаль нас пов'язала!

   Щось надiрвалося в менi,

   i я йому тодi сказала:

   - Якщо загинеш, буду я вдовою.

   Чи й ти, не знаю, любиш так мене.

   А я вже, Грицю, їден дух з тобою,

   хай ми вже й тiлом будемо одне.

   Я цiлувала його вiченьки,

   аж поки мiсяць не погас.

   Щаслива тобi цяя нiченька,

   остання, може, у нас!..

   Прив'язала баклагу йому до сiдла.

   Недалеко, лише до ворiт, провела.

   Ну, бо хто ж я йому, нi сестра, нi жона.

   Засмiюся при всiх, а заплачу одна.

   А вже пiшли про мене й поговори.

   Знов потяглися тоскнi вечори.

   Бо то вже так, вже як пiшлось на горе,

   то так уже i пiде, як з гори.

   Вже й не спiвалось. I слова тi самi ж,

   а мов не тi, таке щось в них смутне.

   Вже й подруги повiддавались замiж,

   уже й не кличуть дружкою мене.

   Бо я така зробилась, як черниця.

   Куди вже там спiвать про молоду?

   Куди вже там ходить на вечорницi,

   як я до церкви ледве вже iду?

   А люди судять, їм аби причину.

   Дарма що лихо, що такi часи.

   Iшла крiзь очi, мов крiзь колющину,

   обдерта до кривавої роси.

   А суд, а суд! Яка страшна покута.

   Послухати - життя як не моє.

   А я неначе до стовпа прикута,

   i хто захоче, той i обплює.

   Куняють райцi, як осiннi мухи.

   Горбань гуде, як в'їдливий комар.

   Дурнi плiтки якоїсь лепетухи

   загуслим дьогтем ллються в каламар.

   Якi слова казались там негiднi!

   А я стояла, думала - впаду.

   Дрiбнi людцi, гiєни стервоїднi,

   якi ж ви ласi на чужу бiду!

   ...Хоч би заснути... Але вже не спалось.

   Душа до ранку смутком осипалась.

   Згадала все, кожнiсiньку дрiбничку.

   I хату нашу, i оту криничку,

   i над вiкном гнiздечко ластовине,

   що щастя принести було повинне.

   Той берег наш, урослий очеретом.

   I наш лелечий, наш лелечий двiр,

   де на гнiздi з вербовим мiнаретом

   старий лелека молиться до зiр.

   А потiм вранцi одлiтає вгору.

   Сидить буслиха в тихому гнiздi.

   Аж враз - для крил не вистачає двору,

   то пiдросли лелеки молодi.

   Гнiздо тiсненьке, по нозi поставлять,

   та все пiд осiнь як залопотить! -

   та всi лелеки крила як розправлять! -

   здається, й хата в небо полетить.

   А ще чогось жалiла за дощами,

   за цвiтом яблуневим, за хрущами,

   за сонцем i за квiтами в травi,-

   якiсь вони зробились, як живi.

   Здається, що й листок би цiлувала,

   в дзвiночку б ночувала, як бджола...

   Отак собi все гарне пригадала.

   Людиною ще трохи побула.

   ...А вранцi в грати повiйнуло вiтром

   i провело, як смушком, по руках.

   Тюрма повiльно сповнюється свiтлом,

   лиш причаїлась темрява в кутках.

   Там Хо сидить.

   З'явись менi, будь ласка!

   Жмуточок пiтьми в закапелках дня,

   маленький Хо, моя дитяча казка,

   звiрятко, може,

   може, чортеня.

   Тепер ти тут мiй приятель єдиний,

   Чи ти зi мною пiдеш i туди?

   Не треба, Хо. Там холодно.

   А йди-но,

   ти, може, хочеш з кухлика води?

   Пiдходь, не бiйся. Вип'єм по ковточку.

   Сьогоднi що? Вiвторок? Середа?

   Хо шарудить у темному куточку...

   Яка недобра в кухлику вода!

   По гратах в'ється зелененький вусик.

   Куди вiн пнеться у таку дiру?

   Ввiйшов тюремник, тицьнув менi вузлик,

   щось пробурчав, а що - не розберу.

   Взяла той вузлик, не питаю звiдки.

   Для цього болю вже немає слiв.

   Мну той краєчок бiлої намiтки...

   Оце таке. Тюремник пожалiв.

   От я i маю хоч яку розраду.

   Складаю та розрiвнюю пружки.

   Тих кiлька яблук з маминого саду!

   Рiднесенька, пекла ще й пирiжки.

   Як там вона? I як їй буде жити?

   Порожня хата i порожнiй двiр.

   Дильований хлiвець, соломою пошитий...

   Старий лелека молиться до зiр.

   Цвiте шпориш, i заростає стежка.

   Тому двору не треба вже ворiт.

   Дрiбний ромен, як вижовкла мережка

   красолька, мак i королевий цвiт,-

   усе цвiте i кланяється лiту.

   Пашить медами скосиста гора.

   I серед того всього буйноцвiту -

   вона одна, зоключена, стара.

   I вже нiхто не вернеться нiколи.

   I хата вмре... i я вже не прийду...

   I лиш на схилах монастирськi бджоли

   бринять у монастирському саду...

   Той монастир недавно збудували.

   Там дзвони є на рiзнi голоси.

   Його Пушкар з Iваном фундували,

   ранiш були лiси там та лiси.

   Ще пам'ятаю - угорi над нами

   ходили дикi кози табунами.

   Ревли весною тури-переможцi,

   шугали кажани-чепiргачi.

   I пугачi, неначе запорожцi,

   "пу-гу! пу-гу!" кричали уночi.

   А потiм - в лiс прорубана дорога,

   пiшли угору конi та воли.

   А ми усе дивилися з порога,

   любили тишу - звикнуть не могли.

   Такi були тi люди невсипущi,

   так похилялись верби вiд сокир.

   Возили вгору дерево iз пущi,

   дернину, цеглу - все на монастир.

   Та й вирiс вiн над Ворсклою на скелi,

   три шапки бань на свiжих бервенах.

   Та й мружить очi монастирських келiй

   на Кривохатки нашi в бур'янах.

   Хати у нас i справдi-то не хвацькi.

   Присiлок давнiй, хто яку змостив.

   Родини зо три там були козацькi,

   а тi робили всi на монастир.

   От що в нас гарне, так ото садочки.

   I ми жили, щоб гiрш за всiх, то нi.

   Достаток? Був. Як кажуть, двi сорочки -

   одна в праннi, а друга на менi.

   Бобренки, тi не дуже бiдували.

   Вони в оренду землю вiддавали.

   У Кривохатках хатка та нова -

   єдина, може, хатка не крива.

   Але й жили! Душили копiйчину.

   У двi душi робили без спочину.

   Як тих людей двох доля спарувала?

   Там завжди сварка висiла, як чад.

   Бобренчиха не те щоб хорувала,

   нi, то вже вдача. Все, було, невлад,

   все їй не так, i чоловiк, i хата.

   Все щось болить, то груди, то живiт.

   Така була висока i цибата,

   як чапля з Перещепинських болiт.

   Все скаржилась, ходила якось боком.

   Кляла Бобренка на усi лади.

   А ненаситна! - що нагледить оком,

   то дзьобом так i вихопить з води.

   Жили од нас за третiм перелазом.

   Мiй батько спiвчував йому, невдасi.

   Вони iще й парубкували разом,

   i поженились десь у одночассi.

   На Дмитра десь. А вже десь на Варвари

   прийшов Бобренко, похиливши гребiнь:

   "Знайшов собi ти дiвчину до дари,

   а я ускочив пiд дурного греблю".

   I в нього кров козацька закипала,

   i стугонiли в пам'ятi шаблi.

   Вона ж його як в землю закопала,

   i вiн притих, заборсався в землi.

   Та й став домашнiх хоругов хорунжим.

   Не пiднiмав очей на Чурая.

   Пiшов би з вiйськом у похiд,-

   так грунт же.

   Струснув би з себе той хомут,- сiм'я.

   Все гнав думки, мулькi та недоречнi.

   Та, наробившись, храповито спав.

   Погладшав, запузатiв, постатечнiв

   i втратив серце до козацьких справ.

   А якось їхав через Ворсклу возом,

   чи задрiмав, чи так не додививсь,

   i в Iордань, затягнену морозом,

   вночi з конем i возом проваливсь...

   Бобренчиха лишилася вдовою,

   лютiша стала до роботи вдвоє.

   Було, не вип'є, бiдна, i не з'їсть,-

   уся пiшла в роботу i у злiсть.

   Така уже зробилась, як Яга.

   Все на курей накрикує: "Гай-га!"

   Стару людину ганити негоже.

   Та й, власне, що ж, вiдомо вже давно:

   спiває кожен, хто якої може.

   I так спiває, як йому дано.

   Хто про калину, хто про джигуна.

   А в неї завжди пiсенька одна:

   - Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

   Менi б оце невiстку молоду.

   А то все мати, мати, мати, мати!

   Чи я коли хоч помочi дiжду?

   От ти прийшов з великого походу,

   а не принiс нi слави, нi добра.

   Сидиш, мовчиш, нi за холодну воду.

   Та й не туди, що я уже стара.

   Все дивишся, та якось наче здалеку.

   Все думаєш, i лiкоть на столi.

   То все небеснi, сину мiй, мигдалики.

   А треба жити, сину, на землi.

   Тече повiтка. Хата занехаяна.

   Пiдмокло сiно. Поламався вiз.

   Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

   I грошей, грошей треба позарiз!

   - Чого ви, мамо, є в нас, слава богу,

   хлiб i до хлiба, поле i воли.

   - Якби ти взяв ще дiвчину не вбогу,

   то, може б, якось ми i прожили.

   В тiї Марусi що не слово - н?сторч.

   Таж там росте на хатi кропива.

   Менi таку невiстку анi н? оч,

   нi н? оч, сину, поки я жива!

   - А що покрив я дiвчину неславою?

   Не буде, мамо, доля нам сприять.

   А грошi?

   Он, у горщику пiд лавою,

   ще й попелом притрушенi, стоять.

   - А то твої? Чи ти доклав старунку?

   Чи ти укинув таляр хоч туди?

   Ну що ж, iди, бери свою чаклунку,

   бо грошi є у матерi,-веди!

   Така менi вiд тебе, сину, дяка.

   Живу, роблю, гарую цiлий вiк.

   Та все ж одна.

   Тягну, як шкапиняка.

   Коли живий iще був чоловiк,

   то ми удвiйко гарували з татом.

   Ми працею вкладалися в грунти,

   ставком себе примноживши i садом.

   А чим примножив по хазяйству ти?

   Що я ж тебе не тiльки виглядала,

   я ж у землi сидiла тут, мов крiт.

   Я ж кождий грiш призбираний складала.

   Та то ж не грошi, то ж кривавий пiт!

   Iди, женись, хай буде не по-людськи.

   Але як пустка свисне у печi,

   то, наплодивши злиднiв, голопуцькiв,

   не посилай до баби по харчi.

   Щоб так i знав: як сходитиму з свiту,

   то не лишу тобi i заповiту.

   Все одпишу на церкву й монастир,-

   на всю Полтаву будеш багатир!

   Вже й Гриць менi повторював: - Затям,

   любов любов'ю, а життя життям.

   Було, питаю: - Що воно за диво?

   Пiд Берестечком бився ти смiливо.

   Пiд Зборовом також i над Пилявою

   своє iм'я ти не покрив неславою.

   I тiльки у домашньому бою

   смiливiсть раптом втратив ти свою.

   А вiн i сам себе не впiзнає.

   - Не смiйся,- каже.- Так воно i є.

   Не так тi кулi козаку страшнi,

   як це щоденне пекло метушнi.

   Коли я йшов, Марусю, у повстання,

   я твердо знав, що ти уже моя,

   що це любов i перша, i остання,

   що не знесе нiяка течiя

   мене убiк. Що я уже нiкому,

   нiкому в свiтi так не поклянусь.

   Що з тих боїв, з таких боїв! -

   додому

   я вже навiки iнший повернусь.

   Бо вже таке пiдняв на свої плечi,

   такою кров'ю в битвах освятивсь,

   що всi отi домашнi колотнечi

   мене вже не засмокчуть, як колись.

   Над Iквою потрапив я в полон.

   Як нас вели, до сiдел прив'язавши,

   той шлях страшний, те крякання ворон

   менi у пам'ять врiзались назавше.

   Вже й не подужав стиснуть кулаки,

   як ляхи нас обшукували в полi.

   В кишенях тiльки ржавi колоски,

   одних лиш куль i пороху доволi.

   Вночi я втiк. Лишатись було

   згубно.

   Зубами якось руки розв'язав.

   А тих усiх, три тисячi, пiд Дубно

   Ярема-князь добити наказав.

   Ярами йшов, схищався десь у кручi.

   Їв ягоди i гриз гiрку кору.

   Води набралось в чоботи хлипучi.

   Не раз вже думав - ляжу та й умру.

   I хай що хочуть - i земля стражденна ця,

   i все, i всi,- я вичерпавсь до дна.

   Але ж у мене мати-порожденниця,

   i жде мене невiнчана жона!

   Зголоджений, я падав серед лiсу

   i руки дряпав об трухлявi пнi.

   Я звiрам заздрив, вовку заздрив, лису.

   Тепла хотiлось, затишку менi!

   Я приблудився до чужої хати.

   Була там дiвка i гаряча пiч.

   Вона мене хотiла прикохати,

   то я побув там тiльки через нiч.

   А вранцi вийшов - туга моя степом

   аж ген за обрiй чорна, як рiлля.

   I я пiшов, бо я iшов до тебе,

   бо ти менi свiтила, як зоря.

   Але ж вернувся у ту саму хатку.

   I знов потоки материних слiз.

   I почалося все спочатку.

   Кiнець ти знаєш. Я повiз.

   Робив, як вiл. Трудився без спочинку.

   Все занепало, не моя вина.

   Так цi нестатки в'їлися в печiнку

   i вся ця передержана вiйна!

   Усе воюєм, боремось...

   А доки?

   Не те щоб я невiрний був Хома.

   Але ж втеряв уже чотири роки.

   А що iз того? Просвiтку нема.

   Я перестав од матерi сахатись.

   Потроху так почав i прислухатись:

   - Введи у дiм дружину собi, ладу.

   То ж має бути рибка золота.

   Яку ж полегкiсть i яку розраду

   внесе у хату пасмурниця та?

   Пiснi у неї - то велика-туга,

   а серце в неї горде i трудне.

   Твоя любов до неї - то недуга.

   Видужуй, сину, пожалiй мене.

   Хiба то дiвка? То ж таки ледащо.

   Усе б спiвала. Боже упаси!

   Ми вже й без неї з'їхали нiнащо,

   а з нею геть вже зiйдемо на пси.

   Та й те сказати,- що вона спiває?

   Сама собi видумує слова.

   Таких дiвок на свiтi не буває,

   хiба для цього дiвцi голова?

   Якi там "Засвiт встали козаченьки"?

   А цiлий полк спiває. Дивина.

   Це щось для дiвки, сину, височенько.

   Не вiрю, щоб складала це вона.

   Бо людськi, сину, невiстки i дочки

   спiвали зроду, сину, i тепер:

   "Посiяла огiрочки"

   та "Натiпала конопель",

   "Йшли корови iз дiброви",

   "Нащо менi чорнi брови",-

   а про любов, походи i лабети -

   на це дiвкам не вчеплено кебети.

   Я поки мiг, то якось вiдгризався.

   А в неї ж, знаєш, не язик - жало.

   Що я намучивсь, що я натерзався!

   А потiм здався, ради не було.

   Душа розм'якла якось, заморилась,

   хоч коники лiпи, як з м'якуша.

   До всього звикла, iз усiм змирилась

   i вiд життя схотiла бариша.

   Бо хто, як я, намучивсь на вiйнi,

   тому життя пiдскочило в цiнi.

   А мати стогне, мати дошкуляє,

   що божий день пиляє та й пиляє:

   - От ми, Бобренки, живемо, пручаємось.

   А хто, Бобренки, є на свiтi ми?

   От з Вишняками як породичаємось,

   увiйдеш в значнiсть мiж людьми.

   I буде нам, i буде нашим внукам.

   Зiпхнемося, як човен з мiлини.

   Там поля шмат, там хата закаблуком,

   там ступа, винокурня й два млини.

   От бачиш, правда, бо якраз i чхнулось.

   Ти думаєш, стара я, не збагну?

   У тебе, сину, серце розчахнулось.

   А треба якось вибрати одну.

   Твiй батько теж... була така Ликера...

   вiн п'ятами вiд неї накивав.

   Об чiм журитись? Дiвка не галера.

   Тебе до неї бог не прикував.

   Це мало то iз ким ходив до гаю!

   Сам цар Давид жону свою отверг.

   Ото й не думай. Сватай собi Галю.

   А що хто скаже - слухай через верх.

   ...Отак щодня. Ти знаєш мою матiр.

   Це щоб вона свого не доп'яла?

   Вона словами виплiтала ятiр

   та потихеньку так мене й вела:

   - Стара я, сину. Вся обумираю.

   А як же ти? Чим будеш, сину, сит?

   Вiйнi немає нi кiнця нi краю.

   Життя ж коротке, звiкував - i квит.

   Послухай, сину, слово моє грiшне.

   Чи нам за це вiддячиться в раю?

   Чи, може, ще одне життя - розкiшне -

   Доточить бог за праведнiсть твою?

   Не вiдкладай же, ти тепер на часi.

   I не катуйся, завжди так було.

   Тепер дiвки до гарних хлопцiв ласi,-

   багато хлопцiв, сину, полягло.

   У iншiй час посватався б ти, дзуськи.

   Жених у неї був би й привозний.

   Тепер твої всi Гальки й всi Маруськи,

   бо хлопець ти, нiвроку, показний.

   Я це тобi кажу не для принуки.

   Як хочеш, сину. Маєш розум теж.

   Але ж подумай, щастя йде у руки.

   Невже вiд себе щастя одiпхнеш?!

   Якби вона сварилася, кричала,

   то я пустив би все там шкереберть.

   А то зробилась тиха, все мовчала,

   сорочку шила все собi на смерть.

   Отак i сталось. Вийшов я iз хати.

   Дядькiв своїх узяв у старости.

   I сам не знаю,- щоб одну кохати,

   а другу в церкву до вiнця вести!

   Якi я муки пережив пекельнi!

   Од крику серця як я не оглух!

   Шкварчала совiсть, наче на пательнi,

   i обганялась од зелених мух.

   Менi, мабуть, довiку буде сниться,

   як я стою, не пiднiмаю вiч.

   А тi свати лопочуть про куницю,

   а та дурепа колупає пiч!

   Як я крiзь землю там не провалився?

   Не збив кулак об стiни об отi?!

   I як я потiм у шинку напився,

   на матiр крикнув вперте у життi!

   Вона ж сидить та гладить по голiвцi,

   так тихо гладить голову мою.

   - Нiчого,каже,- я надiйнiй дiвцi

   тепер тебе, мiй сину, вiддаю.

   ...Вже й на весiлля кендюх начиняли,

   гусей ловили i дiжу вчиняли.

   Вже ми удвох ночуємо в коморi.

   Дивлюсь до ранку на холоднi зорi.

   Свiтає. Душно. Всипища, макiтри,

   лiхтар мосяжний, тьмяний вiд комах.

   Три бочки меду, вiсiм куф селiтри,

   та ми удвох на шльонських килимах.

   То слава ж богу, що боронить звичай

   чiпати дiвку. Я ж би i не змiг.

   Палив мене такий великий вiдчай,

   отак би встав та й безвiсти забiг!

   Воно ж, товкуще, навiть не завважить, -

   пече, скубе, затовкує та смажить.

   Б'є в килими, неначе в тулумбаси,

   та промиває кишки на ковбаси.

   А заспiває - хиже та дрiбне,-

   мов по тарелi ложкою шкребне!

   А якось раз приходжу, застаю -

   спiває пiсню - при менi! - твою.

   Про нашу греблю, про тi нашi верби,

   про днi, що душу спомином печуть.

   А я збiлiв. А я, здається, вмер би,

   аби хоч раз ще голос твiй почуть!

   * * *

   ...I третя нiч пливе над яворами.

   Десь тиша Ворсклу переходить вбрiд.

   "Вартуй! Вартуй! - з Курилiвської брами.

   "Вартуй! Вартуй!" - вiд Київських ворiт.

   Чогось так сумно, так протягло й лунко.

   Стоять залитi мiсяцем двори.

   Стара Полтава, як стара чаклунка,

   де iз клунком темної гори.

   Вночi менi все якось наче ближче.

   Пашить безсонням бiдна голова.

   Всiх обiйду. Зайду на кладовище.

   Там Гриць лежить. Над ним росте трава.

   Зайду в наш двiр. Постою бiля хати.

   А що там робить моя бiдна мати?

   Заснула, може, не закривши пiч,

   чи теж безсонне дивиться у нiч?

   Пiду на греблю, там iще постою,

   погомоню до наших яворiв.

   Нап'юся ще солодкого настою

   тих молодих вишневих вечорiв.

   Як тiнь Саулом гнаного Давида,

   метнуся тихо на водi склянiй,-

   Фесько-дозорець ходить, як сновида,

   в Старих Млинах, на греблi ворсклянiй...

   Вдягнула нiч на вiкна чорнi шори.

   Все мiсто спить, суворе й мовчазне.

   Лише собаки стережуть комори,

   та ще тюремник - стереже мене.

   Ще i в прозурку дивиться навiщось,

   тюремний крiт, що якось не ослiп.

   Каганчик свiтить,- не дай бог повiшусь,

   бо то ж би в ката я одбила хлiб.

   Не роздивився. Входить, приглядається,

   чи тут нiхто на гратах не гойдається.

   Провiв рукою в мене по плечу.

   Iшов би спав, чи я куди втечу?

   Сопе, не вiрить, тупає, вiдходе,

   мов хтось його веде на повiдку.

   I знову нiч.

   А де мiй Хо?

   Мiй Хо де?

   Зiщулився де-небудь у кутку.

   Iди сюди. Посидимо до ранку.

   Яку залiзну маємо фiранку!

   Це, бачиш, доля виткала для нас.

   А нiч стоїть, немов iконостас.

   Бiжить-бiжить, чаряпкається вгору.

   Цок-цок по стiнах, вгору, вгору, вниз.

   ...Шматочок неба i шматочок двору...

   ...I Хо на гратах хвостиком завис...

   ...Десь вiтер гонить хмари пелехатi.

   Яка страшна задуха в цiй норi!

   Там, пiд горою, в посмутнiлiй хатi,

   стоїть труна... а там, на тiй горi...

   I пiзнє лiто... снопики на нивцi...

   гукає мати... бiгає хлоп'я...

   А там, у гробi... Чи усi убивцi

   так тяжко задихаються, як я?

   О господи, його вже ж поховали.

   Йому вже всi зозулi вiдкували.

   Я сплутала... у п'ятницю... тодi...

   коли я ще стояла на судi...

   його везли... мене вели...

   якась труна... якiсь воли...

   а хтось подав менi води...

   а я не знала, хто, куди...

   А може, я i справдi вже причинна?

   Помер мiй Гриць з вiдкритими очима.

   То ж вiн мене i мертвий виглядав.

   I, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.

   Бо вiн же тут лишив мене одну.

   Я йду. Я скоро. Я наздожену.

   Десь, може, там зустрiнемося ми.

   Не буде рук - обнiмемось крильми.

   * * *

   ...Остатнiй день.

   Прийшов священик.

   - Отче!

   Знiмiть з душi цей безнемiрний бiль! -

   Йому людина дивиться у очi,

   а вiн її пiд цю єпiтрахiль.

   - Покайся,каже,- Стежкою гординi

   тебе ведуть соблазни суєти.

   Од бога так положено людинi

   долиною смиренiя iти.

   Покаялась. Прощення попрохала

   за те, що дуже грiшною була:

   одного разу матерi збрехала,

   однiй сусiдцi сiль не вiддала.

   А що скажу?!

   Свою пригаслу душу

   чи донесу, як свiчечку на Страсть?

   Бог знає все. А батюшцi байдуже.

   Хiба вiн правду богу передасть?

   Пошепотiв, як знахарка над раною,

   молитвою вуста поворушив.

   I властiю, од бога йому даною,

   спасибi, одпустив i розгрiшив.

   Скрегоче засув кованих дверей.

   Пiшов собi достойний iєрей.

   ...Десь тихо жаби кумкають з болота.

   Лягла на мур вечiрня позолота.

   Прощальний промiнь блиснув на стiнi.

   I сонце, сонце - як жива iстота,

   єдина, що всмiхається менi!

   Я завтра, сонце, буду умирати.

   Я перейшла вже смертницьку межу.

   Спасибi, сонце, ти прийшло крiзь грати.

   Я лиш тобi всю правду розкажу.

   Не помста це була, не божевiлля.

   Людина спр?ста ближнього не вб'є.

   Я не труїла. Те прокляте зiлля

   вiн випив сам. Воно було моє.

   Я ту отруту з розпачу зiбрала.

   Я змалку знаю, де яке зело.

   Менi це ще од баби перейшло,-

   її вважала вiдьмою Полтава.

   У неї котик був, як чортеня,

   i чорна доля з чорними очима.

   Цiлюще зiлля, ?труї, дання,-

   все знала баба. I мене навчила.

   Я наварила м'яти, драголюбу.

   Не пособило. Наварила ще.

   Вже скоро день, що їм iти до шлюбу,

   мене ж пече всерединi, пече!

   "Болить моя головонька вiд самого чола:

   не бачила миленького нi тепер, нi вчора",-

   отак собi заспiваю, наче й не журюся.

   "А як вийду за ворота, од вiтру валюся".

   Любилися ж, кохалися, як голубiв пара!

   "Не дай боже розiйтися,

   як чорная хмара"...

   А найстрашнiше, що пече, як ж?га,

   перевертає душу вiд жалю:

   невiрного, брехливого, чужого,

   огидного,- а я ж його люблю!

   "У недiлю рано зiлля копала...

   А у понедiлок переполоскала..."

   Порятуй вiд болю, смертонько ласкава!

   А вже Бобренки з тим усiм не крились.

   Не встигла їм душа й почервонiть.

   Я зроду не спiвала на два криласи,

   менi було це важко зрозумiть.

   Якiсь у нього появились друзi,

   Семен Капканчик i Ромашко Струк.

   Один хоч був десь у Великiм Лузi,

   а другий зброї i не брав до рук.

   Десь перебув, десь нишком пересидiв,

   на пасiцi чи, може, лободi.

   Нiхто його в походах i не видiв,

   оце аж зараз вилiз на судi.

   Було, iдуть,- Ромашко зарегоче,

   Капканчик шапку зiб'є набакир.

   Мовляв, чого там, дiло парубоче,

   усi дiвчата на один копил.

   Уже й мене зустрiти не боялись,

   iшли туди, проз Задихальний Яр.

   Який жених, такi його й бояри.

   Бодай би вiк не бачить цих бояр.

   ...Вже й воду брала з iншої криницi,

   а вже й не знала, де себе подiть.

   Дiвчата потягли на вечорницi,

   то я й пiшла, щоб дома не сидiть.

   Вони собi жартують з парубками,

   а я сиджу, самотня, при стiнi.

   Пряду куделю. Не зберусь думками.

   В менi умерли всi мої пiснi.

   Вони ж спiвають про якусь кирею,

   про те, що хтось когось занапастив.

   Я оступiла: Гриць прийшов iз нею.

   Мене побачив - очi опустив.

   Враз поповзли по вилицях рум'янцi.

   Очима бiльше не стрiчались ми.

   Вiн танцював iз Галею, i в танцi

   мов щось топтав i нищив чобiтьми.

   Воно було на танець i не схоже,

   тi корчi мук у синiм кунтушi.

   Аж хтось тодi сказав:

   - А не дай боже

   так танцювать навиворiт душi!

   Мiнились тiнi на чолi блiдому.

   Кресав гопак вогонь з-пiд пiдошов.

   Я тихо вийшла. I пiшла додому.

   Не бачив Гриць. Навприсядки пiшов.

   ...Менi всю нiч в очах це маячiло.

   А пiсля тих проклятих вечорниць

   пройшло два днi, вже добре споночiло,

   аж, боже мiй! - заходить в хату Гриць.

   Якийсь чудний, запаленi повiки,

   пригаслi очi, пiд очима бриж.

   - Марусю! - каже.- Я прийшов навiки.

   Я на колiна стану, ти простиш?

   - Я найдорожчi сплакала лiта.

   Чого вернувся до моєї хати?

   Ми ж розлучились... Матiнко свята!

   Чи я ж тебе примушую кохати?!

   Коли своїм коханням поступився

   заради грошей i багацьких нив,

   чи ти тодi од мене одступився,

   чи сам себе навiки обманив?

   - Себе, Марусю. Не дивись вороже.

   Менi тi днi повiк не одболять.

   Тут двоє матерiв, твоя i Божа.

   Хай нас на шлюб вони благословлять.

   Людей накличем, зробим перепросини,

   щоб знали всi, хто чеше язиком.

   Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,

   поберемось та й вступимо в закон.

   А мати - з дому. Плачуть, затинаються

   i говорить не хочуть нi про що.

   А мати кажуть: - Руки не здiймаються.

   Iди туди, iзвiдки ти прийшов!

   - Я зрадив, так.

   Але це бiль чи злочин?

   Скажу всю правду, ми тепер однi.

   Кому з нас гiрше? Я одводжу очi,

   а ти у вiчi дивишся менi.

   Я мучуся. Я сам собi шулiка.

   Є щось в менi так наче не моє.

   Немов живе в менi два чоловiка,

   i хтось когось в менi не впiзнає.

   I що найтяжче: мука ж моя марна,

   бо зрада - дiло темне i брудне.

   А ти - це ти.

   Ти i в стражданнi гарна.

   Ти можеш навiть пожалiть мене.

   Або сказати: що хотiв, те й маєш.

   Мене вже, вiриш, кидає ввi снi.

   Тобi то добре, ти цього не знаєш.

   У тебе й мука пiде у пiснi.

   Тобi дано i вiрити, й кохати.

   А що менi? Якi такi кушi?!

   Нелегко, кажуть, жити на двi хати.

   А ще нелегше - жить на двi душi!

   Вiдступник я. Нiкчемний я i ниций.

   Але ти любиш i тому прости.

   Життя - така велика ковзаниця.

   Кому вдалось, не падавши, пройти?

   Вiн говорив, i вiдбувалось диво.

   Вiн зраду якось так перетворив,

   так говорив беззахисно й правдиво,-

   неначе вiн про подвиг говорив.

   А я стояла як слiпа вiд слiз.

   Душа марнiла, як зiв'яле клечання.

   Хоч би менi хто

   жменьку землi

   з могили його принiс...

   натертися проти серця... може б, трохи полегшало...

   Вiн взяв мене за плечi, звав єдиною.

   Щось говорив про долю, про борги.

   Що там, пiд Дубно, вiн ще був людиною,

   а тут вiн сам з собою вороги.

   Що Галя - гуска, що й по нiй це видно.

   I все. I годi. - Я од неї втiк.

   А може, й правду кажуть, що ти вiдьма,

   приворожила - i пропав навiк.

   Бо що б мене iнакше так палило,

   чого ж я так страждаю i борюсь?

   Куди б мене в життi не прихилило,

   а все одно до тебе я вернусь.

   Ти ж нiч моя i свiтло моє денне!

   Вже тут брехать,- який менi хосен?

   Прости за все, воно таке буденне.

   А я ж не можу без твоїх пiсень!

   Коли я там i говорив, i клявся,

   я знав одне: збрешу - не помилюсь.

   Як хочеш знати,- так, я їм продався,

   але в душi на тебе я молюсь!

   Тодi я дверi вiдчинила в нiч.

   Вiн ще й не встиг збагнути, в чому рiч,

   як я сказала:

   - Йди собi, iди! -

   А вiн сказав:

   - Менi ж нема куди.

   Iди до неї. Будеш мiж панами.

   А я за тебе, Грицю, не пiду.

   Це ж цiлий вiк стоятиме мiж нами.

   А з чого ж, Грицю, пiсню я складу?!

   ...Лежала тiнь вiд столу i до печi.

   Лампадка трiпотiла в божнику.

   А вiн сидiв, зiщуливши тi плечi

   i звiсивши ту голову тяжку.

   "Як не хочеш, моє серце,

   Дружиною бути,

   То дай менi таке зiлля,

   Щоб тебе забути.

   Буду пити через силу,

   Краплi не упущу.

   Тодi я тебе забуду,

   Як очi заплющу..."

   Торкнувся шклянки бiлими вустами.

   Повiльно пив. I випив. I погас.

   Ой сонце, сонце, промiнь твiй останнiй!

   Оце i є вся правдонька про нас.

   А потiм в суд щодня мене водили.

   А суддi були добрi й не дурнi.

   Вони мене по совiстi судили,

   найлегшу кару вибрали менi.

   Чого було так довго мудрувати

   i вивертать параграфи статтям?

   Було б одразу присудить до страти.

   Найтяжча кара звалася життям.

   Ведiть, карайте, вiшайте злочинну!

   То я хоч там, хоч там уже спочину.

   Хоч там уже дихну на повнi груди,

   побачу зблизька Господа хоч раз.

   Так буде краще. Важко було, люди,

   i вам зi мною, i менi мiж вас.

   - Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?

   - Туди, де батько, де Чурай.

   * * *

   ...Тюремник внiс у вузлику одежу,

   щоб я на завтра в чисте одяглась.

   Яке намисто гарне,- хоч подержу,

   це ще од баби пам'ять збереглась.

   Воно, либонь, якесь чи не турецьке.

   Таке червоне - аж на мене жаль.

   Чаклунське, кажуть: iнеєм береться,

   коли людину укидає в жар.

   Могла б я одягти i сiрячину.

   Пiд зашморгом усе вже до лиця.

   А мати вклала бiлу сорочину

   i чоботи, узятi вiд шевця.

   Черчату плахту ще й якiсь прикраси.

   Червону крайку в смужки золотi...

   Аякже, смерть усе-таки це празник,

   який буває тiльки раз в життi.

   ГIНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА

   Роздiл IV

   Тим часом гiнець доганяє свiтання

   i клаптями ночi доточує днi.

   I кожна хвилина, здається,- остання,

   i крихта надiї кричить йому:"Нi!"

   О скiльки нам, боже, ти степу одмiряв!

   Долини i кручi,- якби навпростець!

   Трубiж, Переяслав, Днiпро, Трахтемирiв...

   - Невже я не встигну? Невже це кiнець?!

   У Києвi - п?кло. У Хвастовi - чорно.

   Кипить i клекоче усе за Днiпром.

   Коли б хоч не пiзно. Якби позавчора.

   Який вiн повiльний, цей клятий пором!

   В полях Поднiпров'я, од кровi обдутих,

   де завжди хтось цiлить тобi межи плiч,

   коня помiняти в козацьких радутах,

   i мчати, i мчати крiзь день i крiзь нiч!

   Скрадатись, як звiр, у корчах побережних,

   задихану втому звiряти лiсам.

   Я зроду ненавидiв тих, обережних.

   Сьогоднi, тепер, обережний i сам.

   Уперше в життi, за весь вiк, за це лiто,

   уперше в роду, де не знали страху,

   я вижити мушу, я мушу вцiлiти,

   я мушу об'їхати смерть на шляху.

   Прости менi, земле, простiть менi, трави!

   Не дбав я про славу, не дбав про майно,-

   я мушу вернутись живий до Полтави,

   а там хоч i вмерти, менi все одно.

   Неси мене, коню...

   коли б хоч не пiзно...

   Шляхи перекритi... i варта не спить...

   Якщо я впаду,-

   неврятована пiсня,

   задушена пiсня в петлi захрипить!

   Над Бiлою Церквою смуга багряна,

   i змиленi конi аж лука стають.

   Усi до Богдана i всi од Богдана -

   iз тьми виростають i в тьмi розтають.

   Спiткнувся мiй кiнь об димучi руїни.

   Чи в таборi гетьман? - якби хоч знаття.

   Тут, може, iдеться про долю країни! -

   а я про чиєсь там одненьке життя!

   ...Гетьман пiдняв безсонням обпаленi очi.

   Гетьман сидiв за похiдним столом у шатрi.

   Троє старшин - у рубцях, у кривавому клоччi -

   прямо iз бою - говорили про бiй на Днiпрi.

   Писар Виговський сидiв над листами поточними.

   Кожної митi хитнутись могли терези.

   Гетьман пiдписував ще один лист до Потоцького.

   Гетьман приймав посла вiд Карач-Мурзи.

   Табiр не спав, готовий пiднятись щомитi.

   Iскра ввiйшов - шатро вже було без дверей,

   свiтло свiчок у трiйчатих шандалах iз мiдi

   тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.

   Змовкли старшини, i стихли справи поточнi.

   Хитрi посли переставили вуха словам.

   Гетьман пiдняв безсонням обпаленi очi.

   - Полк у дорозi! - з порога сказав Iван.

   - Iскро, Iване,-

   Хмельницький пiдвiвся з-за столу.-

   Дяка Полтавi, прислала такого гiнця.

   Щось мало статись, твоєї печалi достойне? -

   Iскра промовив: - Полтава карає спiвця.-

   Вислухав гетьман. Спитав про пiдстави й причини.

   Джурi звелiв подбати про гостя як слiд.

   - Змiниш коня. I хоч трохи хай вiдпочине.-

   Раптом замовк. I великою тугою зблiд.

   Посли устали з липової лави.

   Блигомий свiт - в Рокитне iз Полтави.

   Буває ближче з iншої країни,

   нiж тут - на Україну з України.

   Виговський вийшов, причинивши дверi.

   Сто рiзних справ кричало на паперi.

   Iван устав i вийшов вслiд за джурою.

   Стояли лави в килимах порожнi,

   фотель нiмецький з набивною шкурою,

   залiзом кованi шкатунки подорожнi.

   I, обхопивши голову руками,

   сидiв Хмельницький у тому шатрi...

   та образ Спаса, вибитий на каменi...

   та те перо в тому каламарi...

   ...Про що вiн думав, сам на сам з собою,

   опiвночi, напередоднi бою?

   Який душа несла його тягар,

   про що тодi вiн радився iз богом? -

   те знає лиш перо i каламар,

   де срiбний лев боровся з однорогом.

   Накинувши на плечi чорну ферязь,

   Гелену, може, згадував найбiльш,

   i власне горе, пережите ще раз,

   зробило душу зрячою на бiль.

   Чи згадував Гордiя Чурая,

   отi шляхи до слави найкоротшi,

   де перемога, з горя нiчия,

   дивилась мертвим в незакритi очi.

   А вiн, тодi ще писар войськовий,

   пiдписував ту прокляту угоду.

   ...Недогарок згасивши восковий,

   вiн, може, знову думав про свободу?

   Що якось так складається воно,

   роки iдуть, свобода ледве дише,

   що наче ж i не писар вiн давно,

   а знов угоду прокляту пiдпише.

   Чи думав про Марусинi пiснi,

   такi по Українi голоснi,

   о й сам не раз в походi їх спiвав,

   i дивував, безмiрно дивував,-

   що от скажи, яка дана їй сила,

   щоб так спiвати, на такi слова!

   Вона хоч кари легшої просила?

   Чурай був теж гаряча голова.

   ...Чи думав про ту голову вiдтяту,

   поставлену в Полтавi у тi днi.

   Чи про дiвча, що закричало: "Тату!" -

   i перейшов той стогiн у пiснi.

   Чи що в Полтавi, там же, у Полтавi,

   Чурай Марусю, у такiй неславi,

   Чурай Марусю, у такiй ганьбi! -

   до зашморгу вестимуть у юрбi.

   I не здригнеться наш пiсенний край...

   I море гнiвом не хлюпне на сушу...

   I попелом розвiяний Чурай

   безсмертним болем дивиться у душу...

   Тим часом кiнь iржав бiля шатра.

   Ввiйшов Iван. I, щойно з-пiд пера,

   Богдан подав наказ гетьм?нський свiй,-

   уже печаттю скрiплений сувiй.

   СТРАТА

   Роздiл V

   Свiтає, господи, свiтає...

   Земля у росах, як в парчi.

   Марiє, Дiво Пресвятая,

   це ти так плакала вночi?

   Якiсь он квiти, синi-синi

   на голу цеглу повились.

   Спиває ранок по росинi,

   як в нас пiд хатою колись.

   Тюремник виповз на прогулянку.

   Проходить варта по двору.

   Як швидко нiч оця прогулькнула!

   Сьогоднi вранцi я умру.

   Печаль осиплеться, як маки.

   Заорють мiсце орачi.

   Лиш десь на хуторi собаки.

   Ще довго витимуть вночi.

   Душа у безвiстi полине,

   очима зорi проведуть.

   Чи хоч пучечок той калини

   менi на груди покладуть?

   ...Одмучилась. Одгостювала

   на цiй неправеднiй землi.

   I одспiвала... одспiвала!..

   Ще одхрипiти у петлi,-

   i все. I досить. Засинаєш.

   Така непам'ять огорта...

   А що, тепер, Марусю, знаєш,

   що значить в свiтi самота?

   Нiхто до тебе не озветься,

   хоч би й покликала кого.

   Лише об стiни обiб'ється

   луна од голосу твого.

   Лише цеглина до цеглини

   та двi худенькi бадилини,

   вiконце з виямком низьким.

   Хоч би хоч голос чий долинув!

   Хоч би хоч попрощатися iз ким!

   Якiсь були ж i подруги у мене,

   i хтось таки ж спiвав мої пiснi...

   I тiльки груша листя ще зелене

   чомусь хитнула раптом при стiнi.

   За мур вхопились рученята.

   Зiйшли над муром оченята!

   Блакитнi, карi, чорнi, сiрi.

   Я занiмiла з того дива.

   А дiти грушу так обсiли,

   мов груша ними i вродила.

   Очицi сяють, подих затамовано.

   Трiщить гiлляка, хтось аж полетiв.

   - Ти бачиш?

   - Де?

   -- Не видно.

   - Отамо вона!

   - Ти справдi вiдьма? Там нема чортiв?

   - Послухай, вiдьмо, а лови-но грушу!

   - А де ти спиш? А їсти там дають?

   - Ховайся, вiдьмо! Йдуть по твою душу!

   Уже пiдходять, на порiг стають!

   Оце i все з людьми моє прощання -

   цi дiти, дiти, цей ласкавий рiй.

   Спасибi вам за дерево пiзнання -

   оце єдине, де безсилий змiй.

   ...Бряжчить залiзо. 3 кам'яної п?тьми

   хтось тишину вигупує чобiтьми.

   I входить смерть. Вона в людськiй подобi.

   "Не ридай мене, мати, зрящи во гробi!

   Не ридай мене, мати, зрящи во гробi..."

   Бiля ворiт юрмилися цiкавi.

   Чого вже там тi люди не верзуть?

   Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтавi:

   - Везуть Марусю, людоньки, везуть! -

   Везуть Марусю за далекi гони,

   за сиве море тої ковили.

   Уже голiв судейських макогони

   в степу на вiтрi мiдно загули.

   Вже п'яяний Дзизь ведмежу губу кривить,

   все поводи натягує: - Гаття! -

   А там в степу...

   а там в степу, як привид,

   стоять отi ворота в небуття.

   Все суне в степ, хто пiшки, хто на возi.

   Отаман Гук дивується:

   - Куди?!

   Вам, люди, що, зi смертю по дорозi,

   що ви претеся гiрше череди?

   Що їх веде - i доброго, i злого?

   Де є та грань - хто люди, хто юрма?

   Людей у брамi стримує залога.

   От добре хоч, що полку вже нема.

   Бо як би їм на все оце дивитись

   i проти кого вихопить шаблi?

   Та краще вже самому задавитись,

   нiж дiвчину побачити в петлi!

   Лесько Черкес, той мало що не плаче.

   Є в нього кiнь i шабля є крива.

   Пушкар сказав: - Залишишся, козаче.

   Тут теж потрiбна шабля й голова.

   А що змiркуєш тою головою?

   Сторожа, суддi, вiйт,- не пiдступи.

   Оце б схопити дiвчину живою -

   та й мчати, мчати, мчати у степи!

   А люди йдуть...

   I що їм тут цiкавого?

   О господи, спаси нас од лукавого!

   Кортить смертельне?..

   А кортить, мабуть.

   Самi не знають, а таки iдуть.

   I пiп з хрестом попереду... Це схоже

   на хресний хiд...

   До шибеницi?! Боже!

   Везуть людину чи вiд неї тiнь?

   Усiх Скорбящих Радостi. Амiнь.

   Читає пiп з євангелiя. Млосно.

   По самий обрiй стелеться трава.

   I так самотньо, так безодголосно

   кричить в степу десь чайка степова...

   А тут ще вiтер, небо теж якесь,

   земля до нiг пiвпуда налипає.

   А тут ще всiх за петельки хапає

   отой на правду вражений Черкес.

   Питає:

   - Люди! Був же такий звичай? -

   коли вели на страту козака,

   виходить дiвка, вкутавши обличчя,

   що вiн не бачить навiть i яка,

   i каже:

   - От що, я з ним поберуся!

   I вiддавали ж смертника таки.

   А що, як я врятую так Марусю?!

   - То ти ж не дiвка, тут же навпаки.

   В якiй же ти їм з'явишся подобi?

   I що їм скажеш? Нi, не вiддадуть.

   "...Настане час, i сущiї у гробi

   почують глас Христа i iзидуть..."

   Пiп дочитав. I знову рушили.

   Пройшли версти вже пiвтори.

   Вже десь далеко поза грушами

   лишились ближнi хутори.

   I цвинтар той, де над гробками

   високе небо тишу тче,

   i тi хрести iз рушниками

   як у сватiв - через плече.

   Похiд спинився. Свiжа стружка

   губила кучерi в полин.

   Якась полтавська чепурушка

   вперед пропхалася з малим.

   Стояв помiст. Рябi отари

   далеко паслись на горбi.

   Гойдався зашморг.

   Бiгли хмари.

   Хтось перемовився в юрбi:

   - Люди! Хто привiв сюди дитину?!

   - Та воно ж маленьке, ще не розумiє.

   - То й чукикайте його дома,

   чого ж ви його привели сюди?

   - Пропустить матiр, хай стане ближче.

   Хто-хто, а вона заслужила.

   - Перехрестiться, яку матiр?!

   -Та Грицькову.

   - А-а-а, Грицькову.

   - Мар?сину ж не випустили з мiста.

   Вона ж така вже там, напiвжива

   Там бiля неї жiнка Шибилиста,

   Ящиха теж лишилась, Кошова.

   I прокатилось натовпом строкатим:

   "Ведуть!"

   Тiтки - бiлiшi намiток.

   Проноза швець шепочеться iз катом,

   щоб потiм дав мотузочки шматок.

   Замовкли всi,

   нiхто й не ворухнеться.

   Лиш двi куми, сусiдки Вишняка:

   - Диви яка, iде i не споткнеться!

   - Iде пiд зашморг, а диви яка!

   - На матiр схожа, тiльки трохи вища.

   Тi ж самi очi i така ж коса.

   - Ну, от скажiте, людоньки, навiщо

   такiй убивцi та така краса?

   - А це як хто. Я маю iншу гадку.

   Якась вона не схожа на убивць.

   Злочинниця,а так би й зняв би шапку.

   На смерть iде,- а так би й поклонивсь.

   - Бо ти такий вже, чоловiче, зроду,

   все б тiльки очi й витрiщав на вроду,-

   сказала жiнка з усмiхом терпким.-

   Знiмати шапку?! Себто перед ким?

   Перед цiєю? Себто отакою,

   що отруїла власною рукою?

   Та щоб над нею обвалилась твердь!

   - Побiйся бога, вона йде на смерть!

   ...Вона iшла. А хмари як подертi.

   I сизий степ ще звечора в росi.

   I з кожним кроком до своєї смертi

   була усiм виднiша звiдусiль.

   Стояли люди зляканi, притихлi.

   Вона iшла туди, як до вершин.

   Були вже риси мертвi i застиглi,

   i тiльки вiтер коси ворушив.

   I тiльки якось страшно, не до речi,

   на тлi тих хмар i зашморгу, була

   ота голiвка точена, тi плечi,

   той гордий обрис чистого чола.

   I в тишi смертнiй, вже такiй, аж дивнiй,

   коли вона цiлує образок,-

   на тiй високiй шиї лебединiй

   того намиста доброго разок.

   Аж навiть кат не витримав, зачовгав

   занiс мiшок, узявшись за краї -

   чи щоб вона не бачила нiчого,

   чи так нестерпно бачити її.

   А он стоять особи урядовi,

   щоб тут же й смерть засвiдчити судовi.

   О господи, прости нам цю ганьбу!..

   I раптом вершник врiзався в юрбу.

   Зметнувся кiнь, у пiнi, дибаластий.

   Папером вершник у руцi стрясав:

   - Спинiться!

   Гетьман нас уповновластив

   читати вголос цей унiверсал!

   - Iване! Брате! Як ти встиг?! -

   кричав Лесько i тряс його за груди.

   Суддя стояв нi в сих нi в тих.

   I раптом вголос заридали люди.

   Ще не вляглось ридання те кругом,

   не встиг Iван ще й повiд передати,

   а Шибилист вже цьвохнув батогом -

   хутчiй в Полтаву! - матерi сказати.

   Горбань помацав гетьманську печать.

   Суддя подержав, передав бурмистру.

   Кат метушиться, люди щось кричать.

   Дивитись страшно на Iвана Iскру.

   Отаман Гук, ступивши на два кроки,

   ревнув з помосту поверх всiх голiв:

   - Наш гетьман, властiю високий,

   такий наказ читати повелiв!

   "Дiйшла до нас, до гетьмана, вiдомiсть,_

   iж у Полтавi скоївся той грiх,_

   що смертю має буть покараний._

   Натомiсть_

   ми цим писанням ознаймуєм всiх:_

   _

   В тяжкi часи кривавої сваволi_

   смертей i кари маємо доволi._

   I так чигає смерть вже звiдусiль,_

   i так погр?бiв бiльше, нiж весiль._

   То чи ж воно нам буде до пуття -_

   пустити прахом ще одне життя?_

   _

   Чурай Маруся винна у в одному:_

   вчинила злочин в розпачi страшному._

   Вчинивши зло, вона не є злочинна,_

   бо тiльки зрада є тому причина._

   _

   Не вiльно теж, караючи, при цiм не_

   урахувати також i чеснот._

   Її пiснi - як перло многоцiнне,_

   як дивен скарб серед земних марнот._

   _

   Тим паче зараз, як така розруха._

   Тим паче зараз, при такiй вiйнi,-_

   що помагає не вгашати духа,_

   як не спiвцями створенi пiснi?_

   _

   Про нашi битви -на паперi голо._

   Лише в пiснях вогонь отой пашить._

   Таку спiвачку покарать на горло, -_

   та це ж не що, а пiсню задушить!"_

   Отаман Гук, помовчавши (повiка

   йому сiпнулась), далi прочитав,-

   такий потужний голос в чоловiка,

   либонь, хватило б i на п'ять Полтав:

   - "За тi пiснi, що їх вона складала,_

   за те страждання, що вона страждала,_

   за батька, що розп'ятий у Варшавi,_

   а не схилив пред ворогом чола,-_

   не вистачало б городу Полтавi,_

   щоб i вона ще страчена була!_

   _

   Тож вiдпустити дiвчину негайно_

   i скасувати вирока того._

   А суддям я таку даю нагану:_

   щоб наперед без вiдома мого_

   не важились на страти самочиннi,_

   передовсiм освiдчили мене_

   про кожну страту, по такiй причинi,_

   що смерть повсюди, а життя одне"._

   Унiверсал прочитано публiчно,

   щоб справу тую уморить навiчно.

   Оскiльки ж трохи не дiйшло до страти

   i смерть свою вона пережила,

   то впрод не вiльно пересуддя брати,

   бо вже вона покарана була.

   ...Гойдався зашморг, вже вiн не потрiбний.

   Юрмились люди, добра новина.

   Смiявся тесля, головою срiбний,

   що не згодиться тут його труна.

   Пiдбiг Iван -

   i в р?змах свого зросту

   збив ту драбинку смертницьку з помосту.

   Якiсь жiнки вже бiгли до Марусi.

   Чиєсь в юрбi гуцикало дитя.

   Вона стояла, мов застигла в русi,-

   уже по той бiк сонця i життя.

   - Такого ще не чувано нiде.

   Її пустили, а вона не йде!

   - А може, помiшалася? Iване!

   Мо', хоч тебе послуха? Пiдiйди! -

   ...Вона стояла. I над головами

   уже пливли осiннi холоди.

   I не було нi радостi, нi чуда.

   Лиш тихий розпач: вмерти не дали.

   Їй говорили, а вона не чула.

   I тiльки коли матiр пiдвели,

   вона вiдразу, наче спам'яталась,

   i одхитнулась вiд того стовпа,

   i якось наче здалеку верталась,

   чогось вперед руками, як слiпа.

   Iще блiда, iще мов крейда бiла,

   а наче й усмiхалась, лебедiла:

   - От бачте, мамо все i обiйшлося.-

   I цiлувала матерi волосся.

ПРОЩА

   Роздiл VI

   ...Чвяхкотiла земля у старих постолах,

   похилилися верби в осiнньому шматтi.

   Повезли мою матiр на бiлих волах,

   неоплакану матiр, неоплакану матiр.

   Спочивай, моя мамо, там легше тобi.

   Там нiхто не завдасть невигойної муки.

   Я iшла за тобою одна у юрбi.

   От i всi твої, мамо, i дiти, i внуки.

   Анiкого, нiкого нема на землi,

   нi єдиної гiлочки нашого роду!

   Лиш опудало, мамо, в старому брилi

   стереже самоту в лобузиннi городу.

   Я й сама вже не знаю, жива я чи нi.

   Тiльки знаю одне - що, склепивши повiки,

   проплила моя мамо у тому човнi

   та й втонула у землю, втонула навiки.

   Добрела я додому тодi звiдтiля.

   Та й ношу її смерть у душi, як провину.

   Все ввижається: чорна осiння земля

   глухо гупає, мамо, об твою домовину...

   Недовго мати щось тодi й прожеврiла,

   щось пiсля того тижнiв пiвтора.

   Кленочками червоними й рожевими

   її на той свiт осiнь провела.

   I одридали в небi журавлi

   менi людину в свiтi найдорожчу.

   Отой горбочок свiжої землi

   поцiлувала. Та й пiшла на прощу.

   ...Учора вмилась в рiчцi Полузiр'є.

   Дивилась в небо - пролiтає птах.

   Така безмежнiсть i таке безмiр'я!

   Мiй бiль в менi. А я у цих степах.

   Легенький вiтер трави хилитає.

   Пасе корову тiтка на межi.

   Нiхто мене нiчого не питає.

   Я всiм чужа, i всi менi чужi.

   Iду. Бреду. Захочу, то й спочину.

   Розбитi ноги остуджу в росi.

   Нiхто менi не дивиться у спину.

   Я йду. Людина. Я така, як всi.

   Ще поки тепло, заночую в лузi.

   А там хтось впустить, перебуду нiч.

   В хатах щебечуть дiти голопузi.

   Чомусь як гляну,- однiмає рiч.

   Щось надломилось в голосi тремкому.

   Дорога, степ - усе як в туман?.

   Он ще прочани. I, мабуть, нiкому

   немає гiрше в свiтi, як менi.

   ...Учора хтось жалiв мене: причинна.

   Така тепер я чорна i худа,

   така хистка тепер моя хода.

   Вбираю свiт порожнiми очима.

   Буває, часом слiпну вiд краси.

   Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,-

   оцi степи, це небо, цi лiси,

   усе так гарно, чисто, незрадливо,

   усе як є - дорога, явори,

   усе моє, все зветься - Україна.

   Така краса, висока i нетлiнна,

   що хоч спинись i з богом говори.

   ...А степ уже сивий на поминках лiта.

   Осiннього неба останнi глибини.

   I гiлка суха, як рука кармелiта,

   тримає у жменi оранж горобини.

   Як глянеш упр?стяж - дорога в намистi.

   Цi барви черленi i жовтогарячi,

   цi щедрi сади у багряному листi! -

   а люди бредуть i бредуть, як незрячi.

   Шулiка з неба видивляє мишу.

   Горять на сонцi грона горобин.

   Сiрiє степ. Сорока бриє тишу.

   Прочани хлiб виймають iз торбин.

   А дика чайка б'ється об дорогу.

   Мандрiвний дяк обiдає на пнi,

   - Чого кульгаєш?

   - Пробуртила ногу.

   - То сядь спочинь.

   - А нiколи менi.

   - От i менi все нiколи та й нiколи.

   Хоч як бiжи, а все у довжину.

   То я й не кваплюсь.

   Вмерти з?вжди встигну.

   А часу все одно не дожену.

   - Чи Київ ще далеко? - Та не дуже.

   Варшава далi,- усмiхнувся дяк.

   Сидить, i палку менi струже.

   Такий старий, небритий, як будяк.

   - То це на прощу вибралася ти?

   Це треба шмат дороги попойти.

   Ще будуть села, будуть город?.

   А втiм, нiчого. Ти ще ж молода.

   Але чогось така вже, як обвуглена.

   Якась така, мов знята iз хреста.

   Тут,- каже,палка буде не обстругана.

   А тут ми зрiжем,- каже,- бо товста.

   А я дивлюсь: чужа менi людина.

   Розiйдемось, чи стрiнемся коли?

   - Хотiла жити, а життя не вийшло.

   Хотiла вмерти,- люди не дали.

   А вiн менi: - Моя ти голубичко!

   Страданiє, як кажуть, возвиша.

   От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,

   що в ньому наскрiзь свiтиться душа.

   А як подумать, дiвчинко моя ти,

   то хто iз нас на свiтi не розп'ятий?

   Воно як маєш серце не з льодини,

   розпяття - доля кожної людини.

   Та є печальна втiха, далебi:

   комусь на свiтi гiрше, як тобi.

   - То ти з Полтави?

   - Та, кажу, з Полтави.

   - А де живеш, а звуть же тебе як? -

   Кажу:Маруся, як уже спитали. -

   I знов мовчу. Такий настирний дяк.

   - Ну, як там вашi вулицi Гончарнi,

   Ковальськi, Чоботарськi? Ти чия?

   Якi пiснi спiваються печальнi,

   про Остряницю все та Чурая?

   А очi в нього тихi та ласкавi.

   А так i видно - добрий чоловiк.

   - А ви, кажу, давно були в Полтавi?

   - При школi,- каже,- зимував торiк.

   Люблю Полтаву. Люди там не соннi.

   I мiсто славне. Де ти там живеш?

   Купцiв полтавських бачив я в Саксонiї,

   на Шльонську i по землях франкiв теж.

   Шаблi там не ржавiють у коморах,

   i кiнську збрую мишi не гризуть.

   А що вже порох, - добрий роблять порох,

   в бочки зсипають, гетьману везуть.

   Якi у вас там питiя i страви!

   А як спiває дiвчина оця!..

   - Та я, кажу, не зовсiм iз Полтави.

   Я там, кажу, з одного хуторця.

   Хоч би ж не взнав!..

   А вiн собi стругає.

   - Людину скрiзь бiда пiдстерiгає.

   Ось на, бери, добряча патериця.

   I в мене є, а вистругав, ще б пак.

   Двох нiг замало, третя пригодиться.

   Та й одганятись нiччю вiд собак.

   Бо тут чим далi, о ночiвлю важче.

   Не те щоб глухо або люди злi.

   Чумою вродить, коли рокiв два ще

   так вiйна походить по землi,

   Уже тут дожилися до багатства,-

   мiж людьми мор, на деревi - хробацтва.

   Пройшов я землю пiднебесну,

   як говорив святий Iов.

   Куди не глянеш в даль оцю окрестну,-

   тут споконвiку скрiзь лилася кров.

   Там вiдступало вiйсько Остряницi.

   Тут села збив копитами Кончак.

   А у долинi рiчки Солоницi

   слiзьми покути висох солончак.

   Он бачиш, хрест, i та пташина зграйка,

   i та вже рiчка висохла на чверть,-

   оце отут скрутили Наливайка

   i вiддали на мученицьку смерть.

   Був молодий i гарний був на вроду.

   I жив, i вмер, як личить козаку.

   Зате, що вiн боровся за свободу,

   його спалили в мiдному бику!

   А он уже й виднiє з далини

   столиця Вишневецького - Лубни.

   Там жив Ярема, син Раїни,

   страшний руйнатор України.

   Упир з холодними очима,

   пихатий словом i чолом,

   душа пiдступна i злочинна,

   закута в панцир i шолом.

   Уломок лицарського роду,

   мучитель власного народу,

   кривавий кат з-пiд темної зорi,

   отам вiн жив, на Замковiй горi.

   З гори тiєї, що стоїть, висока,

   в кiльцi рiчок i копаних канав,

   лубенський родич кракiвського Смока

   у нашу землю кiгтi увiгнав.

   Бенкетував, сiдав на шию хлопу,

   пускав дiвчат по свiту без коси.

   Стрiляв козуль, возив пшоно в Європу

   i на поташ випалював лiси.

   Загарбав край, неначе вiдумерщину,

   i брав за все - живе i неживе.

   За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,

   спасн?, гребельне, з воза, рогове.

   Обклав податком вулики, броварнi,

   степи, луги, левади запосiв.

   В монастирях, обладнаних пiд псарнi,

   святi ченцi удержували псiв.

   Тримав усе оружною рукою.

   Був кам'янiшйй од своїх твердинь.

   Горiли села, кров лилась рiкою,

   коли тiкав степами на Волинь...

   А вже в Лубнах нема нi бернардина.

   Вода усохла в замкових ровах.

   I, як печаль одвiчна, двоєдина,

   душа Раїни плаче по церквах.

   А там, де жив всевладний Єремiя,

   де поросли вже дикi чагарi,-

   ще кам'яною щелепою змiя

   щербатий мур чорнiє на горi.

   Де був палац - лежать однi руїни,

   стирчать уламки обгорiлих стiн.

   Усе сумує смутками своїми...

   Душа Раїни квилить мiж руїн.

   I тiльки хмари, хмари пурпуровi...

   I при дорозi - мальви i терни...

   I на губах, як вiчний присмак кровi,-

   столиця Вишневенького. Лубни.

   Вже ледве йду. Боюся, що пристану.

   Лубни минули, є ще трохи дня.

   I, як пола подертої сутани,

   накрило мiсто чорне вороння.

   I знову степ. I знову даль розлога.

   I я мовчу. I дяк уже мовчить.

   Iдеш, iдеш... Дорога та й дорога.

   Iдеш, iдеш... Хоч би вже вiдпочить.

   Зайшли в село. I моторошно, й дивно.

   Нi гавкне пес, нi корби не скриплять.

   Хати - як скирти поночi, нi блимне.

   Невже так рано люди уже сплять?

   Двори якiсь похмурi, непривiтнi.

   На все село зустрiли двох жiнок.

   Мов колодки, поцюканi в дровiтнi, -

   гiркi обличчя в борознах думок.

   А дяк нiчого, пiдтягнув ременика, -

   ще й бадьоренько гомонить до мене,

   мовляв, оскiльки це село Семенiвка,

   ну, то ходiмо,- каже,- до Семена.

   От хоч i в цю хатинку понад шляхом.

   - Нам,каже,- що. Усе ж таки пiд дахом.

   А там той дах iз просвiтом аршинним,

   пiдперлась хата ветхими дверми,

   обтулена потрухлим кияшинням

   iще з позаминулої зими.

   А в хатi пустка, аж земля на сподi.

   I крiт нарив, i пiл уже сторчма.

   - Сiдаймо,каже,- у чужiй господi.

   Господа є... Господаря нема.

   Тут од Лубен до самої Волинi

   лежать навколо села удовинi.

   Причiлки виглядають з кропиви.

   А тут, як бач, немає i вдови.

   Тiкав по трупах Єремiя звiдси.

   Та все карав, карав, карав призвiдцiв.

   Рубав їм руки, вiшав, розпинав,

   садив на палi, голови стинав.

   Страшний по ньому залишався слiд -

   козацьких тiл кривавий живоплiт.

   Усi тут гибли, виннi i невиннi.

   Лишились тiльки села удовинi.

   Та назви сiл, побiльшости з iмен,-

   бо все ж Панфил, Григорiй та Семен.

   ...Уранцi вийшли. Тиша серпанкова.

   I павутиння вже, мов ятерi.

   Та на порiг наживлена пiдкова,

   та заржавiле рало у дворi.

   Iду. Мовчу. Не дуже нам спочилось.

   Вночi по хатi все ходив Семен.

   Чи серце знову плакати навчилось

   на цiй дорозi в Київ iз Лубен?!

   Мовчу. Iду. Дивлюся на дорогу.

   Минаю села тихi i рiчки.

   Якомусь ти своєму, певно, богу

   поставив, княже, цi страшнi свiчки.

   Аж ген за обрiй - далi, далi, далi! -

   усе менi ввижаються тi палi.

   Над плином рокiв, паростю ялин,

   жовтогарячим дивом горобин,

   ще й досi костi торохтять зотлiлi,

   i на вiтрах рукава лопотять,

   i чорнi свити на козацькiм тiлi

   за воронням нiяк не одлетять...

   А вороння! Його вже тут - аж темно.

   I кряче, кряче, кряче з верховiть...

   А крук - самiтник. Вiн собi окремо.

   Сидить i жде наступних лихолiть.

   I каже дяк: - Спитати б цього крука,

   вiн крук старий, набачився всього,-

   чи думав Байда про такого внука,

   що зрадить славу прадiда свого?!

   Чи не тому такий Ярема й лютий,

   лад?н цю землю трупами змостить,

   що кожна тут осичинка над шляхом

   йому про Юду листям шелестить?..

   А вже й поля iмлою огорнулись,

   Слова самi на голос навернулись!

   "У Полтавi на риночку

   Та й п'є Байда мед-горiлочку.

   Ой п'є Байда, Байда молодецький.

   А назустрiч Байдi їде Вишневенький.

   - Де ти,каже,- тут такий узявся

   Що менi на очi ще не попадався?

   Хто ти,каже,- i якого роду,

   Що тебе не бачив я в Полтавi зроду?

   - А я Байда, Байда Вишневецький,

   Що мене повiсив колись цар турецький.

   Що у Царгородi та й мене схопили,

   Та й за ребро гаком, гаком зачепили.

   У раю сидiв я, дуже я занидiв,

   Бо вже України рокiв сто не видiв.

   Одпусти на землю,- говорю Петровi.-

   Там же мої дiти, чи живi-здоровi?

   Там же мої дiти в третьому колiнi.

   Що вони там роблять тепер на Вкраїнi?

   А Петро послухав,

   Та й спустив драбину,

   Та й спустив драбину

   Прямо в горобину.

   Як гукне ж Ярема на свої гайдуки:

   - Вiзьмiть того Байду,

   вiзьмiть добре в руки!

   Вiзьмiть Байду, iзв'яжiте,

   Та й за ребро гаком, гаком зачепiте!

   ...Ой висить Байда на риночку,

   Та й не день, не нiчку,

   та й не годиночку.

   Каже Байда, Байда Вишневецький:

   - Краще б мене вiшав ще раз цар турецький!

   Висiти на палi то iще не мука,

   Як тепер дивитись на такого внука!.."

   - Е, дiвчино, я слухаю, та й б?йдуже,

   Що ти ж спiваєш не про того Байду вже.

   А голосочок! То чого ж ти крилася?

   То все мовчиш, то я аж остовпiв.

   Спiвав i я на хорах i на криласi,

   i знаю свiтський i духовний спiв.

   Дишканти чув я, тенори, баси

   А ти спiваєш - душу всю проймає.

   Бувають, може, й кращi голоси,

   але такого_ другого немає!

   Послухай,каже,- дiвчино з Полтави

   Де ти навчилась брати цi октави?

   - Пiснi мої дiвочi, не вселенськi.

   Спiваю так, не вмiю по-письменськи.

   - А я пiзнав риторики, iнфими.

   I так скажу: душа жива не ними.

   Пiїти пишуть солодко, пiд метри.

   Про три персони божi. А слова,

   слова, Марусю, видуманi, мертвi.

   Од слiв таких чманiє голова.

   Пiднаторiли нашi вiршописцi,

   бодай їх муха вбрикнула в колисцi,-

   убогi словом, мислiю порочнi,

   у тридцять лiт плiшивi i старi,

   вони складають вiршики святочнi,

   а в селах ридма плачуть кобзарi.

   Або такi, як ти оце, дiвчата

   в сумних пiснях виспiвують життя.

   Ще Україна в словi не зачата.

   Дай боже їй родити це дитя!

   Бо те, що пишуть, то iще полова,

   то ще не засiв для таких полiв.

   З часiв появи книги "Часослова"

   вже й час минув, а щось не чутно слiв.

   Усе комусь щось пишуть на догоду

   та чечевицi хочуть, як Iсав.

   А хто напише, або написав,

   велику книгу нашого народу?!

   Чи десь над книгою тiєю

   свiча у келiї дрижить?

   Чи десь в церковному притворi

   у скринi кованiй лежить?

   ...I знову шлях. Тополi та могили.

   Архемiвка. Григорiвка. Панфили.

   Остапiвка. Карпилiвка. Тишки.

   Так i йдемо, крiзь горе навпрошки.

   Хтось десь в селi проторохтiв гарбою.

   Та й знову тиша тугою бринить.

   А дяк говорить наче сам з собою.

   Iде, старенький, все щось бубонить.

   - Коли я в бурсi пiзнавав науки,

   Афiни й Рим пройшла крiзь мої руки.

   От був народ! Що римляни, що греки.

   На всi вiки нащадкам запасли.

   А ми... А ми!.. Хоч би якi лелеки

   Гомера нам в колиску принесли.

   Усi вiки ми чуєм брязкiт зброї,

   були боги в нас i були герої,

   який нас ворог тiльки не терзав!

   Але говорять: "Як руїни Трої".

   Про Київ так нiхто ще не сказав.

   Колись у давнiсть недозриму

   була страшна дорога з Риму.

   I звався Аппiїв той шлях.

   Вже скiльки тих вiкiв минає,

   а в свiтi, певно, кожен знає,

   коли й кого там розпинали.

   Про це написано аннали,

   про це писали так i в риму,

   зучили вздовж i вперехрест.

   Але ж ота дорога з Риму

   якихось кiлька сотень верст.

   А тут до самої Волинi

   лежать цi села удовинi!

   Хто знає, що тут вiдбулося?

   Хто розказав це людям до пуття?

   Неназване, туманом пойнялося.

   Непiзнане, пiшло у небуття.

   I десь, колись, через багато лiт,

   нiхто цього й не втямить вже як слiд,

   не знiме шапку, не проллє сльози,

   бо що? - дорога, їздили вози,

   гули вiтри, бринiла хохiтва...

   Велике дiло - писанi слова!

   Iсторiї ж бо пишуть на столi.

   Ми ж пишем кров'ю на своїй землi.

   Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

   пiснями i невiльницьким плачем.

   Могилами у полi без iмен,

   дорогою до Києва з Лубен!

   ...Iдеш, iдеш, а ще й не половина,

   Iдеш, iдеш, хоч добре, не один.

   Кривавим градом плаче горобина.

   Пливе туман, як бiлий лебедин.

   Стоять лiси смарагдово-рудi,

   пiсля дощу надовго крапелистi.

   Все глибша осiнь. Вже i жолудi

   ховає сойка пiд опале листя.

   Оце йдемо вже кiлька дiб,-

   небiленi хати i випалений хлiб.

   I каже дяк: - Де будем ночувати?

   Про хлiб i сiль давно щось не чувати.

   От я мандрую, хоч уже й не молод.

   Земля велика, радостi нема.

   Ускрiзь бiда.

   Не тилько вщался голод,

   но i недугiв смертоносних тьма.

   Вмирають люди, дiткненi хоробами.

   Господь гробами землю поразив.

   Поля засiяв воями хоробрими,

   а нехоробрих геть переказив.

   А тут ще та комета велетенська,

   що наче в небi схрещенi мечi.

   I голий вовк явивсь бiля Смоленська,

   i їсть людей, i виє уночi...

   Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.

   Та ти не бiйся, я вже не об тiм.

   Хоч би яка коршомка бiля шляху

   або який странноприїмний дiм.

   Тобi, голубко, хоч води напиться.

   Пiдiйдеш перша, може, не злякаються.

   Ще буде й гiрш. Чим ближче до столицi,

   то тим мiцнiше люди замикаються.

   - Пустiть хоч дiвку,

   що це вам зашкодить?

   Чи жалько вам соломи околiт? -

   Хтось пробурчав:

   - Багато вас тут ходить.

   Хай бог простить. Такий тепера свiт.

   - Гонорували нас пристойно.

   Так пiд дверима i простоїмо?

   Ти тiльки той... ти не впадай у вiдчай.

   Ще поки є погривина трави.

   А як Iсус, син,- каже,- чоловiчий,

   не мав де прихилити голови?

   Та й те сказати: морове повiтря.

   I хто там знає, звiдки ми йдемо?

   - Немає мiсця, людоньки, повiрте.

   Самi у хатi покотом спимо.

   У того дiти, в того породiлля,

   У того баба хвора на печi.

   Бояться люди. Мор iде з Подiлля.

   Дарма у вiкна й стукати вночi.

   Зчерствiли люди од всiляких лих.

   Неволя давня душi роздвоїла.

   "Розширю страх мiй на землi живих",-

   як сказано в пророка Даниїла.

Ліна Костенко: МАРУСЯ ЧУРАЙ (Iсторичний роман у вiршах - продовження)