ПРОКЛЯТI РОКИ
Поема (Скорочено)
Недаром многих лет
Свидетелем Господь меня поставил.
О. Пушкiн
Частина I
Якась смутна i невесела осiнь
Зiйшла, мов помаранча золота,
Над Києвом, i олив'янi оси
Дзижчали i спiвали з-за моста,
Де вiтер заплiтав березам коси
I цiлував в розтуленi уста
(О спогади терпкi i непотрiбнi
Про тi роки жорстокi i безхлiбнi!).
Як прикрашали чорнi грона дiр
Оту струнку червону колонаду,
Той almae matris царствений ампiр!
I в пустку Миколаївського саду
Збирались слухати музику зiр
Мiж сивих хмар махорочного чаду
Стрункий убивця, злодiй та естет,
I вiрш модерний там читав поет.
Високий цар в застiбнутiм мундирi,
Чиїм iм'ям наречено бульвар
(Що декабристам винiс грiзний вирiк)
Зслизнув з пiднiжжя вниз, i бруду шар
Укрив його: вже мiсяцiв з чотири
Валявся там i лiчив кроки пар.
Вiдбиту голову котили дiти
I в царський тулуб лазили смiтити.
Ночами заграва тривожних днiв
Лягала злотим вiдблиском на банi.
Шалений велетень в лiсах ревiв
I рвав повiтря на шматки багрянi.
Вже й полюбивсь менi джмелиний спiв,
Що в небесах вирощував геранi,
Та маму нiжно зводив я в пiдвал,
Ховаючи вiд тих вогненних жал.
О златоглавий мiй! Не раз голота
Татарська пила твою чисту кров,
Не раз знущалася з твоєї плотi,
Та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навiк зчорнiла позолота
Тепер нiким не пещених церков,
Що викоханi мудрiстю варяга,
I висушила горло вовча спрага?
Та чи ж не кращими були тi днi
Без дров, i без електрики, й без хлiба,
Коли ввижались марева яснi,
Анiж тепер, коли душа в нас нiби
Трiпоче й б'ється на безводнiм днi!
Так пiймана гачком нехитра риба
На мотузку, протягнутiм мiж жабр,
Танцює те, що зветься danse macabre[1].
Тодi ж поет не звався ще "холуєм"
I за пайок не продавав свiй хист,
Як той альфонс, якого ми вшануєм,
Петлю йому скрутивши iз намист.
Так ми минуле iдеалiзуєм.
Хай свiтиться воно, як аметист!
Тодi в кларнети ще трубив Тичина,
I кликав Рильський в синi далечини.
Блажен, хто гордо кинув рiдний край
I з посохом в руцi пiшов шукати
На чужинi незнанiй дальнiй край,
Куди веде його весна крилата.
Та тричi той блажен, який за чай
I хлiб теж не схотiв себе продати,
Але, минаючи тропу розлук,
Зостався, щоб зазнати хресних мук...
Пригадую пiдвал чеки в Полтавi,
Де я колись години три чекав.
Лилось крiзь шиби свiтло золотаве,
I я затертi написи читав
На вапнi стiн... Нiхто у книгу слави
Тих смертникiв iмена не вписав,
Що звiдси тим, якi живуть на свiтi,
Свої останнi креслили привiти:
"Чекаю розстрiлу. Петро Палiй". -
"Сьогоднi вмру за тебе, мiй народе.
Iван Мазнюк". - "Кiнець. Нема надiй.
Прокляття шлю катам. Василь Макода". -
"Живiть i не зрiкайтесь гордих Мрiй,
О ви, кому ще свiтить сонце вроди.
Михайло В'юн". - "Марусi мiй уклiн.
Iду на смерть. Манюра Валентин".
Високий мур чекiстської в'язницi
Тодi мене на мiсяць порiднив
З гуртком людей, що в них серця, як птицi,
Летiли до невиданих раїв,
Дарма що смертний холод Їм в зiницi
Уже блакитну вологiсть улив.
Було нас шiстдесят, i нашi спiви
Цвiли... як у саду куркульськiм сливи.
Здавалось, що спадала з душ кора
I срiблилася бiла древесина,
Коли, мов грiм, лунало "Не пора"
I в такт здригалися в'язничнi стiни:
Веселий бог виплескував з вiдра
Злотавий плин, чистiший вiд бурштину.
Та завжди вправи тi, мов чорний квiт,
Урочисто вiнчав нам "Заповiт".
О, чи ж не всякий з нас усе, що схоче,
Сповиє в найлiричнiший туман
I в найбридкiшому знайде уроче?
Тож на обiд нам ставили казан,
В якому плавали воловi очi,
I кожне вiдбивало, як екран,
Веселi вiкна камери, й, мов спомин,
Блищав у кожнiм сонця лiтнiй промiнь...
Де, де тепер завзятий Венгереш,
I де розстрiляний Iван Фещенко?
В чиїх серцях ти спогадом цвiтеш?
I ти, що каламутнi пив оденки,
Аж поки згодом не загинув теж,
О приятелю мiй, Грицько Кульженко,
Що в захватi з вагону свiй кашкет
Шпурнув в поля, де пах липневий мед?
Коли забрязкав конвоїр ключами
I перед нами дверi розчахнув:
"Не на допрос, а выходи с вещами!"
Це ти нам застережливо гукнув:
"Гей, хлопцi, без речей виходьте, самi,
Щоб їх проклятий кат не потягнув"!
Бо думав, що нас поведуть на страту,
(Або "на коцку", звикли ми казати).
Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна нiч у мрячному пiдвалi.
Зненацька крик: "Виходь i все скидай!"
За подорож у край, де "нiсть печалi",
Ти одяг катовi лишав "на чай".
В потилицю, мов грiм. А потiм клали,
Поважно, всiх шикуючи до куп,
З мистецьким хистом труп на мокрий труп,
Я не забув той натовп навiжений,
Що смертникiв чекав бiля ворiт...
Тi матерi, жiнки i нареченi...
Вгорi, мов розпачу кривавий квiт,
Гойдало сонце райдуги скаженi.
А нам, щасливцям, у широкий свiт
Воно, пульсуючи життям, жагою,
Прослало злоту стягу над водою.
Нас виглядали i зорили шлях
Старi жiнки, спираючися о тин,
I нам, щоб ми пройшли по килимах,
Пiд ноги кидали шматки полотен.
А пiд селом, назустрiч, у житах
Йшов на чолi сiм'ї отець Суботiн
I у руках, пiднятих догори,
Нам серце нiс, немов святi дари.
Але в тюрмi я, мов дитя у школi,
Навчивсь кохати сонце i життя.
Який чудовий перший день на волi,
Коли, черкнувшись гранi небуття,
Ти знову чуєш спiв женця у полi,
Мов вiн твоє вславляє вороття!
Десь у садках п'янкiше пахнуть квiти,
I самi хиляться до тебе вiти.
Стрункiшi стали постатi дiвчат,
I по-новому свiтяться їм очi.
А в небесах, де тиша й вiчний лад,
Застигло все в прозоростi урочiй,
Мов грає вiдблиском господнiх шат...
Хiба ж не кожен славити охочий,
Коли вiд катової втiк руки,
Романтику кривавої чеки?
Частина II
Тепер кати не ходять у китайцi,
Нi Лацiса, нi Петерса нема,
Бо з моди вийшли латишi й китайцi.
Тепер органiзована чума
Нас винищить, як бiлогузих зайцiв:
Скоривсь нам пес та тварi всяка тьма,
Але страшнi ще комарi й мiкроби,
Тi носiї всiлякої хвороби.
Ми все вперед iдем, i скрiзь прогрес.
Давно не правлять нами вже монархи,
I є жерцi кривавi чорних мес,
Але попiв позбавлено єпархiй,
I в наркоматах, як звелiв Зевес,
Вже креслять дерево нових єрархiй,
Яке пригорне пiд гiллясту тiнь
Пролетар'ят майбутнiх поколiнь.
Що успадковано вiд давнiх-давен,
Тепер за димом-попелом пiшло.
В життi, позбавленiм легенд i слави,
Жарким залiзом випекли дупло,
Щоб нам Сучасне, нищачи наш травень,
Тисячогромим вихором ревло.
У порожнечi тiй - кубло дракона,
Що iз людей майструє грамофони.
Вiн оком пильно стежить кожний крок.
Вiн по ночах за Лисою Горою
На соромiцький скликує танок.
Сповивши ката пурпуром героя,
Звелiв вiн, щоб не мали ми думок,
Якi не є стандартного покрою:
Замiсто нас хай мислить колектив,
Що нам у черепах все уложив.
Вiн - стоголовий звiр, нi в чiм не винний.
Вiн скрiзь понаставляв своїх iкон.
Вiн правду нам дає, для всiх єдину,
Нехибну й непомильну, як закон;
I ми її шануєм аж до згину.
Склепляє очi нам червоний сон,
I крутяться невпинно каруселi,
Де ми -страшнi фiгури в грi веселiй...
Йому на кабель мало наших жил.
Нi слово, анi чин його не зрушать,
Йому не досить наших утлих тiл:
Йому до дна вiддати треба душу,
Щоб вiн пообтинав їй рештки крил
I "древо мислено" трусив, як грушу,
Щоб, розкроївши скальпелем нам лоб,
Вiн кожну думку брав пiд мiкроскоп.
I, охоронник юдиних традицiй,
На батька вiн нацьковує дiтей.
Заслiплюють нам мозок блискавицi
Його у пiтьмi зроджених iдей.
Мовчати ти не смiй: спiвай, як птицi,
Хвалу йому труби i в бубон бий,
Бо, суючи до рук блюзнiрську лiру,
Вiн роздере губу i рот Шекспiру...
З казок ми знаємо, що тiльки гад
Завжди бував столикий i сторукий,
Бо сам не мав лиця; i смрадний чад
Вiд нього йшов. Вiн брав людей на муки,
В тiла i душi їм впускав свiй яд...
Але являвся витязь срiбнолукий,
I враз - межи очi, в казан чола
Влучала змiя пущена стрiла.
Так дiти дивляться, як ви: безслiвно,
Та з запитом настирливим в очах:
"А чи ж прийде вiн, ясний, богорiвний,
Який не знав нiколи, що є жах?
Чи прийде вiн, щоб визволить царiвну?"
Життя i смерть у казкаря в руках...
О дiти, пiзно вже, а вам не спиться;
Нехай ввi снi ця казка вам досниться...
Я не хотiв вас байкою втiшать,
Якою тiшимося на дозвiллi:
У саме серце думав я влучать
Рядком, напоєним огнем i бiллю,
Чи враз стривожити спокiйну гладь
Скаженим феєрверком божевiлля...
Та часто казка правдою стає:
Що не було, iснує, квiтне, є.
Нехай же древнє полум'я не гасне,
В якому я, згоряючи, горю,
Бо воля здiйснює той сон прекрасний,
Що людству снивсь пiд досвiтню зорю.
Суворим зором дивиться Сучасне,
Коли йому я ладан свiй курю.
Нехай же знов воно в права вступає,
Нехай ножами серце тне i крає.
Хто знав, хто вiв смертям i стратам лiк?
Де фiльм, який вам показав би голод,
Отой проклятий 33-й рiк?
Який спiвець поему склав про холод,
Чи розповiв, як то людей в наш вiк
Крушив i чавив пролетарський молот?
В скiлькох кровях купаючи той герб,
Жнива справляв на людськiй нивi серп?
О, скiльки раз по мiсту "чорний ворон"
Шугав, зi сну хапаючи людей,
Коли вставала пiтьма чорним бором,
Зiтхаючи пащеками ночей!
I падав присуд, скорий чи нескорий,
Во славу ще не здiйснених iдей,
Що їхнi гасла вкрили дверi храмiв,
Що їхнiй намул свiт роками плямив.
Але нехай в нерадiснiй добi
Вогняним квiтом квiтне давнiй спомин -
Слова, спiвцем проказанi в журбi:
"Нi соколу, нi кречету лихому
Не ляжем на поталу, й не тобi,
О чорний вороне!" В багрянiм громi
Ревла небесна твердь. Як i тодi,
Ряхтiли гриви ржавi i рудi.
У тi роки великої руїни
Такий рясний, нечуваний врожай
Послав Господь нещаснiй Українi,
Якого доти ще не бачив край.
I знову доля в грi мiнливо-змiннiй
Ненатлi орд, ненажеровi зграй
Все кинула на пожру i поталу
Та реготом безгучним реготала.
Зерно у купах прiло пiд дощем.
Кудись у море, в безвiсть, за границю,
Щоб насадити скрiзь цей наш едем,
Немов витрiскуючи iз криницi,
Переливаючись рiдким вогнем,
Текло струмками золото пшеницi.
Ми тiльки бачили той тьмяний блиск,
На горлi ж ми вiдчули пальцiв стиск.
Тодi дурнi Грицьки i Опанаси
Вмирали, як у зливу комарi.
Тодi по селах їлось людське м'ясо,
I хлiб пекли з розтертої кори.
Дивилися голоднi дiти ласо
На спухле тiло вмерлої сестри.
Так ми, хоч i покинули печери,
В двадцятiм вiцi стали людожери.
Натуживши охлялi рештки сил,
Тi трупи, що недавно поховали,
Викопували потай iз могил.
Одежу з них, грабуючи, здирали.
Чи ж не складали падло до барил
I не витоплювали з мертвих сало?
Тодi по хлiб до мiста йшов селюк
I там лягав, вмираючи, на брук.
В той рiк познищувано всi собаки
I повиловлювано всiх котiв.
Та це пусте... це тiльки шум i накип
На поверхнi схвильованих часiв.
Не слало небо нам тривожних знакiв,
Нам хвiст комети жаром не пашiв.
Нi, нi, у мертвiй тишi летаргiчнiй
Спливали ночi нам, як сни магiчнi.
Клекоче нам розпечене нутро.
Хто вичерпає нам шоломом горе?
Хто в душу нам плесне дощу вiдро?
Або який архангел винозорий
З свого крила позичить нам перо,
Щоб ту скажену гру фантасмагорiй
Ми записали на блакитнiм тлi,
Де лiтери горiли б нам у млi?
Якi багрянi й грiзнi епопеї
Нащадкам мiг би генiй розгорнуть,
Якби писав вiн кровiю своєю,
Плеснувши нам в лице ту каламуть,
I змалював нового фарисея
I до Голготи страдницької путь!
Але всi казнi, гибелi i втрати
Не перечислити й не зрахувати.
Та, щоб не потомитися украй,
Нехай читач перепочине трошки.
I, щоб забути пролетарський май,
Хай меду рiдного скуштує ложку:
Йому на очi я зведу той рай,
Де усмiхаються в житах волошки
I понад степом сонце золоте
Завжди старою барвою цвiте.
Там кетяги рожевої калини
Цяткують їй коралями сувiй,
I дише в нiздрi духом полонини
Мiж пальцями розтертий деревiй.
Там вранiшня зоря й свiтанки синi
Щоранку сходять у красi новiй.
I десь на дзеркалi нiмої тишi
Дзвiнке весло свої узори пище.
Там, перепрiвши у гарячих снах,
Посеред вод безмовних i широких
Татарське зiлля пахне у ставках.
Там днi шумлять i плещуть у потоках.
Там золотом соломи свiтить дах.
Там жаби мирно кумкають в осоках,
I, не пiдпавши пiд нiчний декрет,
Росте собi на волi очерет.
Там вiє вiтер у просторах диких
I пахощi терпкi несе нам з круч.
В рiвнинах неосяжних i великих
Там вiщий мiсяць сходить лiворуч...
I чисте срiбло ллється в чистих рiках,
I тане в небi журавлиний ключ...
Про це ще по-росiйськи скiльки мога
Писали Олексiй Толстой i Гоголь.
А про красу заквiтчаних долин,
Про любi серцю комишi i хащi,
Про те, як пахне на межi полин,
I про вигнанця долю злу й пропащу,
Який не бачить рiдних луговин, -
За мене ще майстернiше i краще
Вам оповiв би половецький хан,
Якому хтось дав нюхати євшан.
Частина III
Початку ви не ждiть у цiй поемi.
Це тiльки вступ. За звуком ллється звук.
Мов рибки золотi, iскряться теми
I брижами сковзять менi мiж рук.
Не я ж уславив квiт фiлософеми й
Нап'яв тятивою спiвучий лук:
В пекучий день, коли пахтять ясмини,
Читайте, друзi, "Чумакiв" i "Сiно".
Не я, а мiй далекий побратим...
Це вiн горазд октавами спiвати.
"Poetae maximo" (я згоден з тим!)
Раз Зеров написав йому в присвятi.
Чи ж означало Maximus[2] - "Максим"?
Чи, може, мало слово те вiддати
Ту найприкметнiшу з усiх прикмет,
Якою визначався наш поет?
Це ж вiн запалював гарячi квiти,
Якi кресали iскри в нашу кров.
Це я б про нього мусив говорити,
Що у змаганнi лебедя зборов:
"Аще кому хотяше пiснь творити,
Тогда пущашеть десять соколов".
Чия ж рука здушила спiв у горлi,
Що вiн забув i лет, i клекiт орлiй?
Це ж доля всiх: вiддати божий дар,
Що ранками кропили чистi роси,
Вовчицi на поталу, й срiбний чар
Розвiяти... З нас зайди горбоносi
Ще виховають добрих яничар,
I час прийде, що вiрнi малороси
За хлiб i цукор, жир i дрiбний крам
Ще голови стинатимуть братам.
Вогнем я в серцi випiк лютi вчинки:
З убивць водою цiлого ставка
Не змити кров невинного Косинки,
Не воскресити мертвого Близька.
На нашiй нивi справили дожинки,
Щоб не лишилось нам нi колоска.
Хай ложем буде нам стерня колюча,
Коли нам ордер на життя усучать.
А де ж, де ж ви, кому в дiжки без ден
Струмлять i котяться роки в неволi,
Що не згадаю й ваших я iмен,
Щоб не згiршити вам страшної долi,
Що зникли вже за овидом ген-ген
I крутитесь у божевiльнiм колi
По руднях, i болотах, i лiсах,
Де гаврами гасає голий жах!..
У вiк наш лагiдний спочатку костi
Нам переб'ють осиковим цiпком,
А потiм, зжалившись, позичать костур.
Десь пiд заметами, окутий льдом,
У морi бурянiм є дикий острiв,
Де ще святi, спасавшись, їли жом,
Де й ми, в грiхах покаявшися самi,
Загаєм час молитвами й постами.
Шумить, шумить тайгою чорний бiр,
Як i шумiв колись за Миколая.
Очами ще не мiряний Сибiр
Тепер я криком радiсно вiтаю.
Усiх, хто йшов шляхами ясних зiр,
В дрiмуче лоно радо вiн приймає:
Тут нацiї краса i гордий квiт
З уламкiв корабельних творить мiт.
Брати мої в далекому вигнанню,
Що ваших голосiв давно не чуть,
Яким прийдеться, може, до сконання
В душi коняти гнiв, важкий, як ртуть!
Мужайтеся, блукаючи за гранню,
Якщо не дано вам рушати в путь.
Якби ж то вам, серця одягши в кригу,
Згадати шлях, яким помчався Iгор!
Якби ж я Овлуром для вас мiг стать
I вам коня пiдвести за рiкою!
Якби ж я свистом гасло мiг подать,
Чекаючи за темною тайгою!
Щасливий сон: сурма, мечi i рать,
Степ шелестить високою травою
I вже пiд радiсний весiннiй дзвiн
Веселим шумом нас стрiчає Дiн...
З рясного рогу я вам сиплю перли,
Мов буйнi ягоди iз повних фон.
Пождiть, ще з'являться корони, берла...
Хiба ж поету писаний закон,
Коли стара романтика не вмерла
I прибирає героїчний тон!
То ж раз у раз я без аеростата
Iз хмар на землю мушу повертати.
Хай вславлю ж вам тепер мандрiвний шлях
Тих безпритульних хлопцiв, що до Криму
З Москви зайцями котять в поїздах,
Якi в морозяну, холодну зиму
В асфальтових ночують казанах.
Куди, пiвголi, пiд плащами диму
Простуєте ви, армiї дiтей,
Дорогою незнаних одiссей?
Хай ще уславлю вам тi хлiбнi черги,
Куди щодня включав нас автомат,
Що з нас викачував ставки енергiй
I кидав нам не випечений шмат.
Ми не дiстанем на пальто i дерги,
Та вибiр є рясний губних помад,
I, може, ще для "ран душевних" мазi
Ви купите у дами на Євбазi.
А хочете, вiзьму ще нижчий тон,
Щоб вiршем вам уславити - калошi.
Хоч глянець їх не той, що у корон,
Але ж вони, звичайно, рiч хороша,
Бо як без них з солом'янських багон,
Коли на вiзника немає грошей
(Та й рисакiв скасовано давно!)
Приплисти на Хрещатик у кiно?
То б пак... я помиливсь, новi ж бо назви
Тим вулицям надавано. Слова ж
Старi на язицi сидять, мов язви.
"Хрещатик" не кажiть: це саботаж.
То ж вулиця Воровського. Наказ ви
Чи ж не читали? Шепчете: "Блямаж?"
А селянин, якому це не важе,
Iнакше як "Злодiївка" не каже.
Касуєм назви ми, i мило, й чай,
Але парфумами ряхтять вiтрини.
Отож парфумiв в ванну наливай,
Пiрнай в гелiотропи i ясмини, -
I чим тобi це не тропiчний рай?
Нехай у пахощах безсмертних гине
Нiким не пiймана тифозна вош!
Але ж пора вертатись до калош...
Совєтський дощ iз хмар совєтських хлюпав,
I йшов я в сорабкоп (без пiдошов),
Щоб там купити пару мокроступiв,
Але ж на праву ногу не знайшов,
Для лiвої ж сфабрикували купу.
Там гнiв жiнкам у лиця кидав кров:
"Невже ж обути нам самi лiвицi,
А правiй тюпати без ногавицi?"
Дурнi жiнки! Який в розпачi сенс?
Якби ж то ще були "калошi щастя",
Якi описував нам Андерсен,
Що досить тiльки ноги в них укласти,
I зразу вiд шакалiв чи гiєн
Ти геть летиш у iнший час - та й баста:
В середньовiччя, Грецiю чи Рим,
Забувши, як пахтить вiтчизни дим.
Але не раз у тiм пахучiм димi
Заїжджi гостi, що плекали чвань, -
Ось Бернард Шоу та iншi "побратими"
В'ялились на поживу, як тарань,
Мандруючи, як Катерина в Кримi,
По килимах, покладених на твань.
I рiдко спостережливiше око
Допитливо зорило дно глибоке.
Тож раз, так само в Київ прикотив,
Вшанований в Москвi Панайт Iстратi,
I кожний ладаном йому курив,
А Держвидав - хоч був скупий на трати -
У гостя всю продукцiю купив
(Вже писану i ту, що мав писати).
Хто тiльки був письменник чи поет,
Дiстав тодi автограф i портрет.
Та, опинившись ледве за кордоном,
Правдивий грек метнув перунний грiм
I сповнив свiт отим потужним дзвоном,
Який луною гув у вухах всiм.
Тож як ураз пiдлiг вiн заборонам!
Як з страхом тi, що зналися iз ним,
Зi стiн портрет дарований здiймали
I аж на саме дно шухляд ховали!
О милi гостi з захiдних країв!
Нехай за приклад буде вам Iстратi.
Невже ж у вас ще не клекоче гнiв?
Нотуйте все: знущання, крики, страти,
Щоб потiм гулом праведних громiв
Облудного напасника скарати!
Хай не заслiплять вас зухвалий блиск
Самореклами, вигода i зиск.
Та вас майстерно там вiзьмуть на кпини
I всiх обдурять, як селянських баб.
Покажуть вам, як крутяться машини,
I вигадають тисячi приваб.
I вас, цiкавих з розумом дитини,
Не вийде стрiнути "столiтнiй раб".
Чи ж знаєте, що в затисках металу
Самi машинами давно ми стали!
Колеса крутяться у ритмi днiв,
Яких нiхто не лiчить. Довгi паси
Пересуваються пiд крик i спiв
Сирен. Давно не люди ми, а маси,
I в лабiринтi башт i перспектив
Чиясь рука незрима сонце гасить...
А серце в нас пропелером: "Дзiнь-дзiнь!",
Змагаючись даремно в височiнь.
Та пориву не збудешся нiяк ти.
Не можуть мрiй, що їх плекає дух,
Нам замiнити статистичнi факти.
Симфонiю, яка чарує слух,
Нам не заступить i найкращий трактор.
Як не старайсь, щоб той вогонь затух,
Який в мiзку нам барвами палає, -
Вiн жеврiє й на мить лиш пригасає.
Але думки нам забрано в полон...
Щоб потекли вони одним рiчищем,
Механiзацiї страшний закон
Кладе межу i в захватi найвищiм,
I муз стрижем ми пiд один шаблон.
Так ми нещадною рукою нищим
В душi насаджений господнiй сад,
Сповитий нами у фабричний чад.
Зате у нас держава квiтне знову.
Пiд маршiв i машин ритмiчний такт
Ми творим нацiю нової кровi.
Вже душi нам покрив червоний лак.
Вкраїнiзовано всi установи,
I Шльойме став не Шльома, а Щупак:
Ми кожному, - нехай, як хоче, зветься, -
До голови чiпляєм оселедця.
Бiс є найнебезпечнiший тодi,
Як святобливу постать прибирає:
Чи старця, що ступає по водi,
Чи янгола, що крильми помаває,
I все лукавство в бiлiй бородi
Чи в бiлих шатах святостi ховає.
Так дружньою рукою хижий друг
Iз нас вичавлює поволi дух.
Тож не страшнi нам вороги одвертi,
А тi, що з рiдним словом на вустах,
Iдуть до нас, щоб душу нам роздерти,
I сiють терни розбрату в серцях.
Та тiльки доля гiрша ще вiд смертi
Спобiгне тих, якi згубили шлях...
Хвалю я ворога, що, забороло
Пiднявши, ставить чоло проти чола.
...
1937
[1] Танець смертi (фр.).
[2] Найбiльший (латин.).
СКОВОРОДА
Пiти, пiти без цiлi i мети...
Вбирати в себе вiтер i простори,
I лiс, i лан, i небо неозоре.
Душi лише спiвать: "Цвiти, цвiти!"
Аж власний свiт у нiй почне рости,
В якому будуть теж сонця, i зорi,
I тихi води, чистi i прозорi.
Прекрасний шлях ясної самоти.
Iти у снiг i вiтер, в дощ i хугу,
Бо, може, це нам вiчний заповiт,
Оцi мандрiвки дальнi i безкраї,
I, може, iншого шляху немає,
Щоб з хаосу душi створити свiт.
ТЕРЦИНИ
Коли тебе сурма своєї туги
Покличе знов у дальнiй рiдний край,
Де ждуть тебе безчестя i наруга,
Слова над пеклом Дантовим згадай:
"Сюди йдучи в скорботу i вiдчай,
Надiї мусиш знищити дощенту".
Гамуй, мандрiвнику, смертельний жах,
Коли в душi погасиш сiрий день ти
I сонце змеркне в чорних небесах.
Нехай мовчазний i сумний Вергiлiй
Тобi пiде назустрiч у степах
I в синiй край Шевченкових iдилiй
Нехай веде до мiст i дальнiх сел,
Де чистi весни й нам колись зорiли.
Вважай за магiю страшну чисел:
Ось пекло, це землi частина шоста,
А край зелених верб i пишних зел,
Що скрiзь його покрила вже короста,-
Останнiй в пеклi круг, дев'ятий круг.
О фабрики й кремлi з людської кости!
Не спокiй лагiдний - безладний рух,
Де хаос в димi чорному регоче
I вбила хiмiя безсмертний дух.
Склянi, напiвзакрижанiлi очi
Тих матерiв, що власних немовлят
Жеруть iз голоду! О бенкет ночi,
Що над землею стеле чумний чад!
О мертвих тiл багрянi гекатомби!
Що звалося "душа", "зоря" i "сад" -
Все втиснуто в трикутники i ромби.
До пiснi кожної, до всiх думок
Рука диявола чiпляє пломби.
I ти, ти - лиш вiдiрваний листок,
Якого кружить невiдома влада,
Затягши в свiй безсоромний танок.
В дев'ятiм крузi пекла чорна зрада
Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
Шматує, рве, рокує на загладу.
З лобiв тих пащ рогами сотнi башт
Ростуть i в морок зносяться високо,
А в башти кожної крiзь пiтьми плащ
Тебе чатує невсипуще око...
Тiкай, тiкай i не життя рятуй,
А душу, й, вийшовши в простiр широкий,
Вiтай незнану долю, як сестру, й
Вдихай у себе волi вихор п'яний,
Кущi чужi i каменi цiлуй.
Зостанься безпритульним до сконання,
Блукай та їж недолi хлiб i вмри,
Як гордий флорентiєць, у вигнаннi.
Та перед смертю дiтям повтори
Ту казку, що лишилася як спомин
Прадавньої, забутої пори,
Як у грозi, у блискавицi й громi
Колись страшну почвару перемiг
Святий Георгiй в ясному шоломi...
I як дракон, звитяжений, полiг.
БЕАТРIЧЕ
I
Тебе спiвець, пiднiсши понад зорi,
Таким безсмертним свiтлом оточив,
Що досi ще крiзь далечiнь вiкiв
Пронизують нас променi прозорi.
Як жадiбно ти ловиш, темнозора,
Пливке, як пух, летюче листя слiв,
Коли дзвiнкi дощi моїх рядкiв
Шумлять, немов осiннi осокори.
Що всi скарби, затопленi в морях!
Раптову радiсть i той блиск дитячий,
Який спалахує в твоїх очах,
Не промiняю нi на що: неначе
Блакитний мiсяць, виплива з долонь
Твоє волосся чорне й смагла скронь.
II
Ти вся ще провесна, о Беатрiче!
В тобi все свiтло ранкове зорi,
Що ним спiвцi, поети й малярi
Колись наситили середньовiччя.
Ще першi сльози радостi й горичi
Дрижать, як на березовiй корi,
Але вже славлять янголи вгорi
Твоє iм'я, благословенне тричi.
Поглянь, тепер твої всi ночi й днi
Круг тебе дивним сяйвом заяснiли
I заслiпили нас, мов крила бiлi:
Бо серед скель в похмурiй тишинi
Своїх терцин холоднi дiаманти
Тобi вплiтав у шату темний Данте.
Немає коментарів:
Дописати коментар