вівторок, 29 вересня 2015 р.

Ліна Костенко: МАРУСЯ ЧУРАЙ (Iсторичний роман у вiршах - продовження)

   То поки сонцю крок до потуханiя,
   мабуть, ходiм шукати укриття,
   де нi печалi вже, нi воздиханiя,
   а токмо безконечноє життя.
 
   Такi привiтнi цвинтарi бувають -
   шатро небес i мармур в бур'янi.
   Живi живих, Марусю, убивають,
   а мертвi зроду не зачеплять, нi.
   Це тут блукають рiзнi поторочi,
   а цвинтар - то вже дiло не страшне.
   Спокiйно там. Хiба що проти ночi
   чиясь душа крилом тебе черкне.
 
   Он подивись,- ну чим не райськi кущi?
   В травi лежить вороняче перо.
   Є навiть райки, яблучка гiркущi,
   на древi зла прищеплене добро.
   Десь, певно,
   й змiй сховався тут здоровий.
   Сама не їж, не спокушай мене.
   Бо як побачить янгол мармуровий, -
   з надгрiбка зiйде, з раю прожене.
 
   Гроби все, бачиш, панськi, алебастровi.
   Надбитий янгол думає про суть.
   То давнiй цвинтар. Видно, що душпастирi
   бiблiйних кiз тут iнодi пасуть.
 
   Якi тут склепи! Цiлi кам'яницi.
   Герби, склепiння, сходи i гробницi.
   Залiзнi дверi, злодiй не втеребиться.
   I всюди плющ повився на пригребицях.
 
   Якi шляхетнi прiзвища тут панськi! -
   Бидловськi, Козєбродськi, Себастьянськi.
   Яка в них гiднiсть чується велика! -
   Рох Яблоновський i Тадеуш Пика.
 
   Ти ба, якi наймення гонористi.
   Не спиться щось в такому товариствi.
 
   А тут кого заткало павутиною?
   Кому це час так амфору надгриз?
   Антон Ключенко, писано латиною.
   Це, певно, з тих, юхтових, фарфолиз.
 
   Якби виднiще, поблукати скрiзь би.
   Тут є, либонь, виб?тнi горор?зьби.
   А цей надгрiбок...-
   Дяк аж вiдсахнувся.-
   Диви, живий, їй-бо, поворухнувся!
 
   "Обняв мя страх",- як сказано в псалмi.
   То це ми тут, виходить, не самi.
 
   То, може, ноги отряхнем од праха?
   Не дай бог привид, ще нас наляка.
   Щось дуже бiдно вбране як на графа
   i зашляхетне як на жебрака.
 
   Диви, сидить i нас не помiчає,
   як той надгрiбок сивої печалi.
 
   Мабуть, поляк. Стара-стара людина.
   Це ж, певно, тут уся його родина -
   у цiй землi...
   Скорбото всеочисна!
   Оце уже i є його вiтчизна.
   Давай одiйдем, що вже тут поможеш?
   Однi кричать: "Од можа i до можа!"
   А цей старий? Людина мiж людьми,
   живе, як ми, i мучиться, як ми.
 
   Колись нащадки будуть одмивати
   оцю печаль од кровi i глупот.
   Бо можновладцi - тяжко винуватi.
   А що зробив народовi народ?!
 
   ...Вже он i зорi сиплються з Ковша.
   Складне життя у всiй його всебiчностi.
   А як подумать,- що таке душа?
   Як той казав, це - горизонт до Вiчностi.
 
   Гiркущих райок вранцi пожували,
   та й знов до ночi подорожували.
 
   А вже й лiси сосновi почались.
   Тут, кажуть, є розбiйники i лосi.
   Тут вже когось зарiзали колись,
   то в повнолуння вiн кричить i досi.
   Я вже й не чую тих страшних казок.
   Вже йду не йду, пiдламуються ноги.
   Нiчної птицi моторошний зойк
   i чорний сум лубенської дороги.
 
   I раптом, що це? Жовтi свiтлячки?
   Потрухлих пнiв далекi мерехтинки?
   Мигтять, мигтять...
   Навколо ж-нi хатинки.
   Пiдходим ближче, а воно - свiчки.
 
   Лежать пiд лiсом люди на травi,
   на грудях склавши руки восковi,
   лицем до неба, тьмою оповитого,
   напiвукритi хто сачком, хто свитою, -
   чи вже умерли, чи iще живi?
 
   На жовтi пальцi обпливає вiск.
   Обличчя гострi, одежина латана.
   Горять свiчки.
   I сосни пахнуть ладаном.
   Шумить над шляхом предковiчний лiс.
 
   Якiсь пташки шиширхають у нетрях...
   Десь виє вовк у хащах лiсових,..
   Ну що ж, ту нiч були ми серед мертвих,
   а цю нiч будем мiж напiвживих.
 
   Все ж охiтнiше. Не пiдiйде звiр.
   Та й перебудем до холодних зiр.
 
   Он ще жива, бач, видно по людинi.
   Рука здригнула, воском припекло.
   - Ви звiдки, люди?
   - З голоду. З Волинi.
   - З села якого?
   - Вимерло село.
 
   Ще подих ледве пiднiмає груди.
   Сутемнi лиця, бiлi сорочки...
   - Куди ви, люди?
   - Вже тепер нiкуди.-
   Свiчки... свiчки... i тиша... i свiчки...
 
   I каже дяк: - У них там на Волинi
   якiсь такi плач? гiркополиннi,
   то край такої дивної краси.
   А голоси, якi там голоси!
   Але й життя там, боже, твоя воля.
   У них же там i сорочки, як доля.
   Там сосонку, кривульку або човник -
   а рукави ж бiлiшi лебедiв -
   ото як пустить чорним,
   чорним,
   чорним
   до з?п'ястку у декiлька рядiв!
 
   Минає нiч... Свiчки вже догорають...
   - Цi,- каже дяк,- хоч легко умирають.
   А то iшли, як жито наливалось.
   Ото як пiдуть попасом в житах,
   то, вiриш, потiм корчились, звивались,
   покрай дорiг повзли на животах.
 
   Оце таке. Тобi не надокучило?
   Супутника послав бог балакучого.
 
   Усе складаю в душу, як в шкатулку.
   Уже душа гiркiша полину.
   I хоч не маю на землi притулку,
   но знаю землю вшир i в глибину.
 
   - То ви б усе взяли та й написали,
   та й був би слiд по вашому життю.
 
   - Я написав, так торбу в мене вкрали,
   i всi мої папiруси тю-тю.
 
   Чи думали, що там вино i брашно?
   Чи золото, нахапане в вiйну?
   А знов менi заходжуватись страшно.
   Старий уже, тепер так не утну.
 
   Вже в мене й чуб, як пух на осокорi.
   Вже в мене й очi до письма слабi.
   Колись думки на слово були скорi,
   тепер думки самi уже в собi.
 
   То вже, мабуть, отак я i умру,
   а дiло жизнi так i не подвигну.
   Бо хоч i в рот горiлки не беру,
   але ж i книгу написать не встигну.
 
   Мої собраття вже пiшли у стовбур,
   вродивши рясно плевелами слiв.
   Найперший дурень i останнiй бовдур
   уже, мабуть, в науках преуспiв.


А я гусак обскубаний, що й досi
   гелгоче щось про правду i добро,
   котрому в лапi вдержать удалося
   одне своє гусиноє перо.
 
   Менi не треба слави, анi грошей,
   анi щоб сильний свiту похвалив,-
   аби хто-небудь, мислiю возросший,
   до мене часом слух свiй прихилив.
 
   Але ж я прочитателiв не маю.
   Сам пишу, i сам собi внiмаю. ,
 
   ...Тополя гнеться, як тонка танечниця.
   Лягає пил в густий чортополох.
   I в'ється вдаль дорога-безконечниця.
   I ми йдемо, i добре нам удвох.
 
   Бо вiн бреде, а я собi кульгаю.
   Вiн гомонить, а я собi мовчу.
   Уже й на палку дужче налягаю,
   i соваю торбину по плечу.
 
   А вiн iде, милується дорогою.
   Вiн молодий, йому iще не сто.
   В старiй сукманi, книжка за вилогою
   i торба - наче р?меза гнiздо.
 
   ...Твердiший грунт намацують цiпки.
   Частiше схил обсотаний корчами.
   Чiпляючись лахмiттям за гiлки,
   виходять з лiсу у пiски прочани.
 
   Пiски, пiски... I де вiн, той причал?
   Чи так iти, чи стежка одурила?
   Пливуть, пливуть кораблики прочан -
   над постолами нап'ятi вiтрила...
 
   Одна iшла, закута у вериги,
   у ковпаку залiзному, невзута.
   Чи хто сказав, чи вичитала з книги,
   що богу вгодна отака покута?
 
   Iшла молитись у святi печери,
   казали,десь iздалеку, з Печори.
   Пудовий костур, i сама як мощi.
   Та так i впала, не дiйшла до прощi.
 
   Чи грiшниця, чи, може, так, блаженна.
   Присипали. Куди ж її нести?
   А вдалинi вже Лавра нездвиженна
   вечiрнє сонце брала на хрести...
 
   I ось вiн - Київ!
   Возсiяв хрестами.
   Пригаслий зiр красою полонив.
   Тут сам Господь безсмертними перстами
   оцi священнi гори осiнив.
 
   Так довго йшла, так ждала терпеливо.
   I ось вiн, Київ, за валами вiн! -
   той стольний град, золотоверхе диво,
   душi моєї малиновий дзвiн!
 
   ...I увiйшли ми в київськi ворота.
   Чогось так тихо, мов пройшла чума.
   I каже дяк: - Згадай про жiнку Лота.
   Не озирайся. Києва нема.
 
   Я озирнулась. Я не скам'янiла.
   Я не дала пролитися сльозам.
   Отак пройшло тут вiйсько Радзивiлла! -
   В руїни вулиць заточився храм.
 
   Дзвiниця - мертва. Обгорiли крони.
   I все нiме - i гори, i Подiл.
   В Литву до себе вивiз нашi дзвони
   литовський гетьман Януш Радзивiлл.
 
   Покинутi, попаленi, похмурнi
   стоять двори, базари, винокурнi.
 
   Сади стоять, примерлi од пожежi.
   Людей немає. Конi не iржуть.
   Лиш на валах необгорiлi вежi
   стирчать у небо. Попiл стережуть.
 
   Оце мiй Київ, це моя вiтчизна.
   Залитi кров'ю київськi вали.
   Ой люди, люди, божа подобизна
   до чого ж ви цю землю довели?!
 
   I каже дяк: - Яка там подобизна?
   Коли земля здригнулась вiд копит,
   назустрiч Радзивiллу вийшов Тризна,
   печорський пресвятий архимандрит.
 
   I так звернувся, сивий та уклiнний:
   - Коронi польськiй брат одноколiйний!
 
   Ось ключ вiд мiста. Ми вiдкриєм брами.
   Iди. Заходь. Та тiльки пощади
   священне мiсто i священнi храми.
 
   I вiн ввiйшов, литовський князь, сюди.
   Як нiж у спину. А Потоцький - в груди.
   Богдан мiж ними, як мiж двох вогнiв.
   Що тут було! Розказували люди
   три днi, три ночi Київ пломенiв!
 
   ...Стояв собор старовинний iз випаленою душею.
   Ми тихо ступили в морок,
   що димом ядучим пропах.
   Молилися в порожнечу, на попiл iкон молились,
   шукали живого Бога у сонячних сизих стовпах.
 
   Лежали зрушенi плити, як зашерти чорної криги.
   I янголи в бiлiй одежi впритул обступили вiвтар.
   Кричали полусканi стiни.
   Якiсь недопаленi книги
   заблуканий мiсяць знадвору холодним пальцем гортав.
 
   Перехрестилась i заплакала.
   I тихо вийшла iз собору.
   Iшла на прощу, а потрапила
   чи то в Содом, чи то в Гоморру.
 
   ...Вже поночi до Лаври добирались.
   Iшли угору вузько, в колосок.
   Якiсь яри, якийсь дрiмучий пралiс.
   Яри нiчого, краще, нiж пiсок.
 
   А по ярах, по схилах, як тубiльцi,
   землянки покопали погорiльцi.
   Iдеш, аж дивно: у вечiрнiй млi
   то там, то там димок iз-пiд землi.
 
   I каже дяк: - Як у часи Батиєвi.
   Пiшли у землю люди в Києвi.
 
   Вже й обжились. Он хтось обгородився.
   А хто i сiно склав уже в стiжки.
   А хтось уже в землянцi й народився,
   бо онде жiнка сушить пелюшки.
 
   Життя iде. Як сказано у Павла:
   "Живiть благочестиво у Христi".
   Потерп ще трохи. Вже ось-ось i Лавра.
   А там спочинеш по трудах путi.
 
   ...Але коли ми пiдiйшли до Лаври,
   вже нiч була.
   Бiля святих ворiт
   якiсь сидiли постатi, як равли,
   вiбравши руки, й ноги, i живiт.
 
   Обiдранi, закутанi в рядюжки,
   не розбереш, де злиднi, де злодюжки.
   Ще й руки тягнуть, просять Христа ради.
   Це люди теж. А що ти їм даси,
   коли, минувши селища i гради,
   сам третiй тиждень сухарi їси?
 
   Святi ворота взято на ланцюг.
   У Лавру не пускають волоцюг.
 
   Вночi ворота Лаври не гостиннi,
   даремно тут i возвишати глас.
   Глас вопiющого в пустинi,
   напевно, був чутнiший, як у нас.
 
   Хтось бубонiв. Хтось бився у падучiй.
   До ранку ми й просидiли з дяком.
   I волохатi хмари кругойдучi
   крутили в небi жовтим мiдяком.
 
   ...На другий день були ми у печерах.
   Тяглись в рукава довгих галерiй.
   Поклони били. I чекали в чергах,
   бо тут людей - що свiчка, то i рiй.
 
   Печерський старчик спереду iде,
   прочанам мощi в щ?линку показує.
   А я ж не знаю, анi хто, нi де,
   то час вiд часу дяк менi розказує:
 
   - Це преподобний лiкар Агапiт,
   що iзцiлив самого Мономаха.
   А це - Алимпiй, майстер на весь свiт,
   до пензля хист був у цього монаха.
 
   Це - Нестор, найславетнiший з дiдiв.
   Лишив нащадкам працю свою горду,
   бо вiн писав i в келiї сидiв,
   а я ходив, i в мене вкрали торбу.
 
   А далi все подвижники, святi,
   що тут сидiли в келiях запертi,
   що їх Господь за подвиги в життi
   сподобив буть нетлiнними по смертi.
 
   Оце Мардарiй, що не мав майна.
   А це - Пафнутiй, що не пив вина.
 
   Це - преподобний схимник Силуян,
   котрий без шуму, крику i ловитви
   злодiїв, дременувших у бурян,
   зв'язав єдино силою молитви.
 
   Це - Нестор другий.
   Зветься вiн - Некнижний.
   Таку заслугу перед богом мав,
   що завжди був на всiх богослужiннях,
   а й разу, ти скажи, не воздрiмав.
 
   А це - Сисой, що хiть свою презмiг,
   щодня ходив до рiчки у вереттi
   i роздягався з голови до нiг,
   щоб комарi кусали в очеретi.
 
   Такi часи були благофортуннi,
   що кожен подвизався зокрема.
   I жоден подвиг не лишився втунi.
   Тепер таких подвижникiв нема.
 
   Блюзнiрська мисль запала менi в душу:
   "Чому на них молитися я мушу?"
 
   Хiба отi, без нiмбiв, без iмен,
   на тiй дорозi в Київ iз Лубен,
   або отi, пiд лiсом, iз Волинi,-
   хiба не бiльшi мученики нинi?!
 
   Стою. Дивлюся на днiпровськi схили.
   Сисой... Мардарiй... Подвиги Ахили...
 
   Тут кров лилася. Тут пройшов Батий.
   Софронiй... Пимен... Мученик... Святий...
 
   I каже дяк: - Немає у нас лiри.
   Та й розум за бодягу зачепивсь.
   Сисой, Мардарiй - мученики вiри.
   А Байда що, од вiри одступивсь?
 
   Аби слова, хоч бред второзаконiя.
   А що сильнiше пiдпирає твердь-
   молитва преподобного Антонiя
   чи Наливайка мученицька смерть?
 
   Я й сам колись проводив час
   в молитвах.
   Та й думаю, в землi чужосторонськiй,
   що як же так,- тi гинули у битвах,
   а тi спасались на горi Афонськiй?
 
   Трилiси взяти, сотенне мiстечко.
   Це ж ось недавно, це ж ось недалечко.
   За кiлька днiв ворожої облоги -
   нi жителя живого, нi залоги.
   Було мiстечко... А пiдходиш ближче -
   нема нiчого. Тиша. Попелище.
   Лиш ходить смерть з кривавою косою...
   А ти прийшла молитися Сисою.
 
   Сидiв подвижник, як ведмiдь у гаврi.
   Вже тут книжки друкуються у Лаврi.
   Оно пройди пiд вiкнами друкарнi,-
   якi листки просушуються гарнi.
   Це ж скiльки там нового, дивовижного!
   А вiн тобi про Нестора Некнижного!
 
   Вже скрiзь у нас є рiзнi школи братськi.
   Пiв-України - сироти козацькi.
   Од Лохвицi до самої Молдови,
   пiв-України - то козацькi вдови.
   Дiтей без мужа ставити на ноги.
   Нi захисту в життi, нi допомоги.
   Такi ж гiркi, такi ж безобороннiї!
   А їм все те ж - про подвиги Февронiї.
 
   Ти, певно, ще була тодi малою,
   як пролiтала зiрка iз мiтлою.
   А це було в той год страшний, коли
   п'ятьох старшин козацьких розп'яли.
 
   I голови -
   хто звiдки родом -
   поставили перед народом.
 
   То жiнка та, хорунжого чи сотника,
   що пiд стовпом лежала нежива,-
   то можна їй про Симеона Столпника,
   що на стовпi мережив кружева?!
 
   ...Ох, не такою я була й малою,
   коли летiла зiрка над Сулою.
   Це ж вiн про батька, це про Чурая.
   Це ж мати там лежала так моя.
 
   Була зима. Якраз пiсля Водохрища.
   Людей зганяли з усiї Полтави.
   Щоб всi ж дивились на таке видовище.
   А мати крижем лежала,
   примерзали коси до снiгу.
 
   На все життя! - допоки я жива -
   менi в очах той снiг... та голова...
 
   - Чого ти плачеш? - дяк мене питає.
   Кажу: - Нiчого...
   Листя облiтає.
   Та так, кажу, заплакалось само.-
   ...Вже люди вишнурковуються з церкви,
   а ми з дяком усе ще сидимо.
 
   - А я вже,каже,-
   черствiю з годами.
   Вже вечорiє. Вже, мабуть, ходiм.
   Десь там, за монастирськими садами,
   напевно ж, є странноприїмний дiм.
 
   ...Знайшли той дiм десь на задвiрках Лаври.
   В двi дошки збитий стiл i вичовганi лави.
 
   Дух?та сиза, як вiдьомськi коси,
   аж пломiнцi на гнотиках дрижать.
   I богомiльцiв цiлi стоси
   перед очима предлежать.
 
   I каже дяк, хитнувшися: - Дитино!
   Мовчу про лiс i не кажу про степ.
   Та краще ж ночувати десь пiд тином,
   анiж оцей лахмiтяний вертеп!
 
   То ми пiшли, та майже так, надворi,
   сухого листя трохи нагребли,
   та лежимо, та й дивимось на зорi.
   Та й, каже дяк, свободу обрели.
 
   Над нами вiтер, листя ронячи,
   хитає гнiзда гайворонячi.
 
   Дашок благий, земля сира,
   i тягне холодом з Днiпра.
 
   Усе б нiчого, ми б уже i спали.
   Мiцнi пiд небом сни подорожан.
   Але ченцi на ноги наступали
   i дзвоником будили нiчлiжан.
 
   Оце один виходить з-за собору,
   доземну рясу тягне за собою.
   А там i другий -
   стриб через канавку,
   збирає знову мiдяки в карнавку.
 
   - Оце так сон приснився у столицi,-
   промовив дяк, сiдаючи бочком.-
   Що вариш ти вареники в криницi
   i жовте листя ловиш друшляком.
 
   Удрав шпака, як кажуть, знакомито.
   Що ж, можна спати i на цiй стежi,
   якби ж менi не ставили копито
   на саму грудь цi праведнi мужi.
 
   Пошарудiвши у сухому листi,
   дiстав з торбини пучку тютюну.
   - От,каже,- клятi,- каже,- чорноризцi;
   Сон перебили. Вже я не засну.
 
   Сиджу, дивлюся,- вiк прожив на свiтi,
   на те гнiздо у тому верховiттi
   та й думаю: дурний ти чоловiк,
   що от прожив на свiтi цiлий вiк
   i, наловивши повну душу гав,

   гнiзда собi ти так i не зiбгав.


   ...Колись в селi, що зветься Темногайцi,
   а йшов менi тодi двадцятий рiк,
   мене хотiли прикрутить при Гальцi.
   Хвалити бога, вирвався i втiк.
 
   А ще колись, за Дiдьковою Греблею,
   пiд Києвом, отут, на Iрпенi,
   я знов притульним затишком погребував,
   а вже й пiд сорок гухнуло менi.
 
   Любив я панну, Птимченко-Заглобську.
   Уже й надхмарнi замки будував.
   "О рани Єзу, пан мувi по-хлопську!" -
   сказала панна. Я зрезигнував.
 
   Ну, та й нiчого. Так менi i треба.
   Немає щастя, - можна жити без.
   В душi людськiй, крiм видимого неба,
   є одинадцять всячеських небес.
 
   Був регентом, i був я канархистом.
   Любив людей i обминав юрму.
   I вiдзначався коромольним хистом -
   несклонностью к духовному ярму.
 
   Пiзнав любов, пiзнав я i ненависть.
   Гарячий був, доходив до нестям.
   Колись я жив. Тепер я розминаюсь
   з людьми, з лiсами, з небом i з життям.
 
   Дор?гу маю, ту єдину втiху.
   Лахва дяковi, поки не зима.
   Ото таке - цвiрiнь та в стрiху.
   А що, як стрiхи власної нема?
 
   Бував я скрiзь. Душа у мене боса.
   Пройшла тернами множества земель.
 
   I брагу пив, напарену iз проса,
   мальвазiю також i мушкатель.
   В тюрмi варшавськiй був я кiлька дiб,
   жував у Празi семидальнiй хлiб,
   в Молдовi їв солодкий виноград,
   ногами змiряв всенький Семиград,-
   та у якiй не був я сторонi,
   щось наче завжди плакало в менi:
   iди туди i вiку там дожий,
   у землю рiдну, де ти всiм чужий.
 
   Мандрiвний дяк, по свiту волочуся,
   не маю нi родини, нi рiднi.
   Зустрiв тебе та якось i незчувся,-
   так на душi потеплiло менi!
 
   Ти скоро пiдеш, дiвчино, додому,
   в свою Полтаву, до тiї рiки.
   А там якомусь хлопцю молодому,
   мабуть, твої вже сняться рушники.
 
   Щастить же людям. Ех, ти, дяче, дяче!
   Не був би ти самотнiй на вiку,
   якби хоч раз в судьбi своїй бродячiй
   зустрiв колись ти дiвчину таку!
 
   Не подивуй, коли я раптом зникну,
   Боюсь печалi, що до тебе звикну.
 
   ...Десь в било б'ють за звичаєм пустельним.
   Оце такий тепер у Лаврi дзвiн.
   Так били в било першi преподобнi,
   коли ще лiс був богу до колiн.
   Коли iще в розбiйницьких печерах
   валялись просто то кiстки, то череп.
   I не було нi мурiв, анi брам,
   лише на зрубi заростi малини
   i перший ветхий дерев'яний храм
   з престолом ще iз каменю i глини...
 
   Тепер у Лаврi - де вже тi лiси?
   Де молитовна тиша над лiсами?
   Лише Днiпро, брат вiчностi й краси,
   тече в лугах тих самих i так само.
 
   А над Днiпром, на цiй святiй горi, -
   тут цiле мiсто, з гутами, ровами,
   з надбрамними кремезними церквами,
   з монастирями вже в монастирi.
 
   Аж страх бере. Стоїть новоприбулець,
   нiде не втрапить, поки не спитав.
   Самих тут келiй - кiлька добрих вулиць.
   Самих церков - на кiлька тих Полтав.
 
   Якби не дяк, то що б я i робила?
   Вiн знає все, сивесенький спудей.
   ...Пустельник б'є в пустельне било.
   А в цiй пустелi - тисячi людей.
 
   Тут є такi, що трохи чи не плазом.
   Слiпi, нiмi. Iз кармазинах є.
   Чи нас господь почує усiх разом,
   коли так просить кожен про своє?
 
   А я ж прийшла з такого далеку!
   Тут, кажуть, є стара як свiт
   больнична церква при шпиталику,
   десь там бiля святих ворiт.
 
   Давно колись, по всiх превратностях,
   як каже дяк, її возвiв
   при Лаврi, бувши тут привратником,
   один з чернiгiвських князiв.
 
   То люди йдуть оце й понинi,
   бо, кажуть, нiби легшає людинi,
   як пом'янути саме в нiй,
   у тiй церковцi кам'янiй,
   своїх померлих... Пом'яну
   i попелом розвiяного батька...
   i матiр, що звела я у труну...
   Тих, що душа не виговорює...
   Гордiя... Ганну i... Григорiя...
 
   Менi б молебень вiдслужити.
   Жива, то якось треба жити.
 
   * * *
 
   ...Останню нiч то ми уже й не спали.
   I знов ченцi на ноги наступали.
   Бухикав дяк, i дощик моросив.
   Ото, мабуть, грязюку розмiсив!
 
   Зiтхає дяк, бурмоче: - Ех-хе-хе!
   Холодний свiт, бодай йому лихе.
   В життя приходиш чистий i красивий.
   З життя iдеш заморений i сивий
 
   Мабуть, пiд ранок я таки заснула.
   Така мене утома огорнула! -
   якийсь короткий, нечут?нний сон...
   Прокинулась вiд крякання ворон.
   Дашок дiрявий, дощана стiна.
   Дяка немає. Тиша. Я одна.
 
   А на саквах лежить менi обнова -
   в червонi квiти хусточка тернова.
 
   I ранок був, i дощик моросив.
   Вже й дуб ту хустку
   листям притрусив...
 
   Пора й менi. Пора й менi, пора.
   Пiски, пiски... i синiй плин Днiпра...
   i лiс... i шлях... i явiр... i криниця...
   Куди iду?!
   Хто жде мене, крiм Гриця?
 
   Кричать ключi у небi журавлинi.
   Кому, i що, й навiщо говорить?
   Лягти пiд лiсом, так як тi, з Волинi...
   I догорiть... i свiчка догорить...
 
   Але iду, розмотую дорогу.
   Була на прощi, помолилась богу.
   Купила в Лаврi кiлька свiчечок.
   Зустрiла добру у життi людину.
   I з тих усiх дякових балачок
   усе частiше згадую єдину,-
 
   ту найсумнiшу втiху, далебi:
   комусь на свiтi гiрше, як тобi.
 
   А вже й тi села, як однi могили.
   Потроху вже й доходжу до Лубен
   Григорiвка. Семенiвка. Панфили.
   Святий Григорiй... i святий Семен...
 
   ДIДОВА БАЛКА
 
   Роздiл VII
 
   Зима старенькi стрiхи залатала.
   Снiги рожево мiняться в полях.
   На всi ворота замкнена Полтава
   козацьку чату вислала на шлях.
 
   Їх кiлька душ, у них далекi очi.
   Мiж ними Iскра i Лесько Черкес.
   Снiги, снiги... Слiди ще тiльки вовчi.
   Порожнiй степ i тиша до небес.
 
   Гризуть вудила конi з нетерплячки.
   Поривчий вiтер вихолку несе.
   Снiги, снiги... З якої б то болячки
   так тихо все? I тихо так - не все.
 
   Ген хуторiв причаєнiсть глибока.
   Он хтось iде в Полтаву з клумаком
   I далина на всi чотири боки
   перехрестилась чорним вiтряком,
 
   ...Стара моя Полтавонько, Олтаво!
   Щоразу по загладi молода.
   Ох, скiльки дзвонiв тих одкалатало,
   коли тебе пустошила орда!
   I як лiтали стрiли половецькi
   i клекотiли степовi орли!
   Минулих лiт великоднi мертвецькi
   тебе густим мовчанням облягли.
 
   I що лишалось вiд твоєї вроди?
   Безлюдних дворищ виляглi тини,
   мiж попелищ некопанi городи,
   де рили землю дикi кабани.
 
   А потiм знов на тому потолоччi,
   несiянi, мов квiти i трава,
   пробились люди i протерли очi,-
   Полтавонько, ти все-таки жива?!
 
   Плакучi верби сплакали у воду
   гiрку пилюку одболiлих лiт.
   З пiдземних нiр зацьковану свободу
   попiдруки ти вивела на свiт.
 
   Позаростали рутою руїни.
   I знов твiй голос тугою примовк.
   В твоїх лiсах, над водами твоїми
   своїм богам молився князь Витовт.
 
   Зминули днi. Ти старшала роками.
   Iшла у небо i вростала в грунт.
   Тебе обняв залiзними руками
   чужий король, неситий Сигизмунд.
 
   I знову, знову, знову пiд'яремна!
   Чи вже собi ми ради не дамо,
   що й Вишневецький, виродок Ярема,
   свiй власний кат, запрiг тебе в ярмо?!
 
   I знову захiд - наче багряниця.
   I знов надiя в розпачi оман.
   Де впав Павлюк, там вирiс Остряниця,
   i всi кайдани розiрвав Богдан!
 
   I знову лихо. Не пройшло i году,-
   у Бiлiй Церквi складено угоду.
   I знову ти лишилась на поталу,
   i знову панство суне на Полтаву.
 
   Щоб знов тебе поставити навколiшки,
   щоб ти була рабою, як колись.
   Он знову люди з хуторiв навколишнiх
   в твою фортецю степом потяглись.
 
   Iде, бiжить - усе, що є живого.
   Жене корiв, кульгає до узбiч.
   О давнє мiсто, звикле до облоги,
   яка тривожна буде в тебе нiч!
 
   ...Козацька чата дивиться на шлях,-
   по самий обрiй порожньо в полях.
 
   Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,
   то вже стоять покинутi двори -
   людськi осади за Полтавою,
   поодинокi хутори.
 
   Пустеля, степ...
   ворон голоднi гвалти...
   Нема кому iз ким заговорить
   Лише димок iз Дiдової Балки
   курить собi у небо та й курить...
 
   Там дiд живе, той самий дiд Галерник,
   немрущий дiд, самiтник i химерник,
   що, рокiв двадцять бувши у неволi,
   уже ж коли вернувся, а й тепер,
   що не рiзьбить,- у нього мимоволi
   подiбне до манесеньких галер.
   Ложки, ковганки, рiзнi голянички,
   миски косарськi з вухами, сiльнички.
   А вже таку рiзьбовану i ловку
   нiхто, як вiн, не зробить салотовку.
 
   То винесе в Полтаву, то по селах
   (як не замети, звiсно, й не дощi).
   Отож в турецьких дiдових галерах
   Полтава i затовкує борщi.
 
   Нiде й душi уже на виднокрузi,
   i тiльки з Балки Дiдової - дим.
   Це ж, певно, вiн у тiй своїй ярузi
   на цiлий степ залишився один.
 
   - Гей, дiду, дiду, од дороги близько!
   Гей, дiду, дiду, як ви там, живi?
 
   - Та й те сказать,- хiба це вперше вiйсько
   у мене пройде тут по головi?
 
   Присунув пень,- це в нього за ослоник.
   Та й сiв стругати з липи ополоник.
 
   У хатi тепло. Пахне деревиною.
   Корiння повно, всякої рiзьби.
   Пiд сволоком, мiж маком а калиною,
   шматки сухої липи i верби.
 
   Сказав Iван: - Казали добрi люде,
   це ж мiсяць грудень, лiто ще коли.
   Тут пройде вiйсько, хтозна, як там буде.
   В Полтавi ви б цей час перебули.
 
   - Не хочу людям завдавать мороки,
   сидiти сидьма на чужiй печi.
   У мене хата тут своя, нiвроку,
   свiй домовик, свої он рогачi.
 
   Котору зиму я вже перечовгав.
   I домовик зi мною домував.
   Оце сидiв на припiчку учора, -
   смiявся, плакав, руку подавав.
 
   Якби я мiг вам бути у пригодi,
   а то ж про щаблю думати вже годi.
 
   А був колись такий великовоїн! -
   од трьох шабель ще й досi не загоєн.
 
   Та й знов узявсь стругати свою ложку.
   - Отак собi i тупаю потрошку.
   У бога смертi не благаю.
   Нiчого, прийде i сама.
   Я ополоники стругаю,
   а людям їсти що нема.
 
   ...Помовчали. Душа шукала слова.
   Воно трудне, не виважиш на хунт.
   Кiнчався день. Потрiскували дрова.
   В печi горiло, наче Трапезунд.
   Мигтiли рiзнi в полум'ї химери,
   рiзець блищав у дiда у руцi.
   Пливли по хатi крихiтнi галери -
   ковганки, салотовки, поставцi...
 
   - Ну, хто про що, а я про Наливайка.
   Вона спiває чи уже мовчить?
 
   - То вже не спiви. То пiдбита чайка
   отак, упавши, на степу ячить.
 
   В нiй наче щось навiки проминуло.
   Прийшла iз прощi дивна i гiрка.
   Так вiд людей Марусю вiдвернуло,
   що вже нiкого й в хату не пуска.
 
   Усе одна. Нiчого їй не треба.
   Все їй чуже. Здоров'я теж нема.
   Та проща, тi ночiвлi проти неба...
   отi нестатки вiчнi... та тюрма...
 
   Не дай бог, може, в неї i сухоти.
   Я все боюся - рине горлом кров.
   А не приймає жодної турботи,
   а в хатi ж так - нi хлiба, анi дров.
 
   Порадьте, дiду, ви ж їй наче батько.
   Невже ж вона й загине так сама?!
 
   - В такiй бiдi нiхто вже не порадько.
   Немає ради. Ради тут нема.
 
   Чого рвеш комiр? Тут хiба задуха?
   Е, нi, стривай, нiчого це не дасть.
   В життi найперше - це притомнiсть духа,
   тодi i вихiд знайдеться з нещасть.
 
   Душа у тебе має бути крицею.
   Так плакати не гiдно козака.
   Твiй батько був; Iване, Остряницею,-
   наступний гетьман пiсля Павлюка.
 
   Ти ж син його! Душi не занехаєш.
   Не маєш права, ти ж таки не Гриць.
   Ось пройде час, когось i покохаєш.
   Преславен рiд полтавських Остряниць!
 
   - Та, може, й буде Гандзя або Настя.
   Та, може, й сином закрiплю свiй рiд.
   А юж не буде в свiтi менi щастя,
   поки живу я, поки й сонця свiт.
 
   Ми з нею рiднi. Ми одного кореня.
   Мабуть, один лелека нас принiс.
   Батьки у нас безстрашнi й невпокоренi
   i матерi посивiлi од слiз.
 
   Минув той час, тi грози вiдгучали.
   Новi громи схрестились на мечах.
   Ми з нею - дiти однiї печалi.
   Себе читаю у її очах.
 
   Минають ночi думами, пiвснами...
   I я минаю... i минають днi...
   Вона мовчить i думає пiснями.
   I не минають лиш її пiснi.
 
   ...Кiнчався день. Сумна i тонкоброва
   дивилася Марiя з божника.
   Вогонь горiв, потрiскували дрова,
   шовкова стружка бiгла з держака.
   Кiт спину вигнув у тигрясту смужку,
   помуркотiв та й знов залiг у стружку.
   I хатi знов не вистачило ока:
   хтось десь промчав, а балка заглибока.
   I тiльки снiг посипався з гiлляки.

   - Агов, Iване, он уже поляки!


   - От ми тут трохи i притрем їм роги.
   А ви тут живете бiля дороги,-
   сказав Iван, пiдвiвся iз ослоника.
 
   А дiд собi стругає ополоника.
   - Нiкуди я, Iване, не поїду.
   А там i Ворскла скресне в берегах.
   Та й тим ляхам який пожиток з дiда?
   Живу тут, як закопаний в снiгах.
 
   - Дивiться, дiду. То ж такi ватаги.
   Нiде ж нiкого, важите життям.
   - З життям то так, то гра навпереваги.
   Сюди-туди, не стямишся, - вже й там.
 
   - Що ж, вибачайте.
   - За що вибачати?
   Менi що турок, що литвин, що лях.
 
   ...Над самим краєм пролетiла чата,
   i кiнь iз балки вимчався на шлях.
 
   Вже в небi й мiсяць вистромить рогульку,
   i на порозi намерзає лiд.
   А дiд запалить корiнькову люльку
   i довго ще дивитиметься вслiд.
   I довго-довго буде наслухати
   оту раптову тишу хуторiв.
   Жар вигребе iз печi, щоб до хати
   на цей димок чужий хто не забрiв.
 
   Залив той жар. I винiс головешки.
   А ти в кутку постоїш, кочерго.
   Та так ото повештався, повештався,
   то так воно ще й наче не того...
 
   ОБЛОГА ПОЛТАВИ
 
   Роздiл VIII
 
   Степи i нiч. I хвища над степами.
   Полтавський шлях снiги перемели,
   Вороже вiйсько ломиться у брами.
   Глухi ворота. I мовчать вали.
   Стоїть обоз по груди у заметах.
   Вже встигли сани льодом обрости.
   Терпи, Полтаво. Помолись за мертвих,-
   переднi конi в'їхали в хрести!
 
   Полтава спить. А панство - чи не в гостi.
   Сахнувся кiнь. То ями, то горбки.
   Хрести, хрести...
   I торохтять, мов костi,
   на тих хрестах промерзлi рушники.
   Сiче хуртеча, гостра, нiби шклиста.
   Пiввiйська вже не встоїть на ногах.
   Стара тополя, чорна та безлиста,
   ворон гойда на цвинтарi в снiгах.
 
   Пани кленуть у лютому безсиллi.
   Це ж до Полтави ледве дотягли!
   Прослалось вiйсько на чотири милi,-
   хоч головою бийся об вали.
 
   На цiй землi було вже їм бувальцiв,
   тут бог не сiяв з неба їм крупу.
   Простягнеш руку - i не видно пальцiв,
   так хуртовина крутить у степу.
 
   Шугає вiтер, сатанiє хвища.
   Ще спробуй тут багаття розвести.
   Аж де той лiс!
   Хоч спалюй топорища
   або рубай на цвинтарi хрести.
 
   Але ж не можна люднiсть дратувати.
   Тут треба увiйти без перешкод.
   Тут треба мирно.
   Все перетривати.
   Схизматики - розпечений народ.
 
   Як не кричи, як браму не виламуй,-
   угода є, то впустять. Та коли?
   ...Вали високi. Що там за валами?
   Глухi ворота. I мовчать вали.
 
   А вранцi, тiльки почало свiтати,
   де не було, здається, нi душi,-
   а вже стоять наведенi гармати,
   i при лафетах - мирнi гармашi.
   Нiхто з панами не заводить бiйки
   i навiть слiв дошкульних не вжива.
   Хто курить дерев'янi носогрiйки,
   хто порох в гакiвницi набива.
 
   Сторожа, та стоїть собi на чатах.
   Та все їх бiльш над валом вирина,-
   у чорних свитах, у шапках кучматих,
   в кобеняках з овечого сукна.
   Нiхто нiчим нiкому не вгрожає,
   нi в кого шабля не блищить в руцi.
   Лиш на валах козацтво походжає
   i за щитами залягли стрiльцi.
 
   А вже шляхетство iнеєм взялося,
   i вже охрипло панство вiд проклять.
   Кричiть, бряжчать,
   ворота вщент розносять.
   Але ж ворота кованi. Стоять.
 
   Якусь годину все це потривало.
   То їхнiй головний пояснень зажадав.
   А це вiд Пушкаря козак з мiського валу
   такий унiверсал на списi їм подав:
 
   "Панове! Ви i ми-це рiвнi два народи.
   В боях рiшили спiр, i вiльнi ми тепер.
   Ви, значить, принесли до нас свої клейноди.
   Свого орла також. А нащо нам орел?
 
   Наш полк стоїть у полковому мiстi.
   Це значить - стоїмо ми на своїй землi.
   А ви тут хто такi? Стояли б десь на Вiслi.
   У нас тут гетьманат, у вас там королi.
 
   Були б i ви, i ми таким би чином дома.
   Було б i вам, i нам кращiше так обом.
   Угода? Це ж яка? Вона нам невiдома.
   Про що й звiщаєм вас з печаттю i гербом.
 
   Мiж iншим, ви такi пощипанi вiйною
   i маєте харчiв так мало про запас,
   що коли раптом тут пiднiмете ви зброю,
   то мiсце цих подiй не свiдчить проти нас".
 
   ...Минають митi, довшi вiд столiть.
   Дозорцi ходять, наче на прогульку.
   Полтавський полк як вкопаний стоїть.
   Пушкар мовчить.
   I тiльки палить люльку.
 
   - Якщо ми здiйсним цi статтi угоди,-
   дозорцi гомонiли на валу,-
   то й цей останнiй острiвок свободи -
   Полтавщина - потрапить в кабалу!
 
   То це ми стiльки вибули вiйни,
   щоб знов сюди вернулися вони?
   Щоб у Полтавi, полковому мiстi,
   стояло шляхти на кутку по двiстi?!
 
   Вже й так життя, як льох без душника.
   Нема коли i жiнку пожалiти.
   Так мало нам свойого Вишняка,
   потрiбнi нам ще їхнi живоїди!
 
   Впустить в Полтаву вiйсько його мосцi?
   Е, нi, даруйте, тут нема дурних.
   Якщо їм зараз в руки не дамося,
   то згодом звiдси й вдаримо на них.
 
   Вже дехто й занудився при дозвiллю:
   - Якби хоч стрельнуть,
   хоч пшоном, хоч сiллю.
 
   Отаман Гук, що так гукає ловко,
   уже їм з валу гне сухого вовка.
 
   Лише Горбань хапає дрижаки.
   Кричить: - Угода! Нарушать не смiйте! -
   Вiн думає,як впустять їх таки,
   то перш за все вони повiсять вiйта.
 
   Вишняк, той крутить, преповажний пан,
   такий, що всiх панiв перепанує.
   Учора, кажуть, примiряв жупан.
   Iти послом до шляхти пропонує.
 
   Але ж полковник не веде i вухом.
   Невже ж так i не виступим на прю?
   Лесько сказав:
   - Як бухнем одним бухом!-
   Пушкар сказав: - Я вам поговорю!
 
   Тут головне - спокiйно i без кровi.
   А там почнуться ночi сильвестр?вi.
   А там Хрещення, Знайдення Глави...
   Це перемир'я, хлопцi, до трави.
 
   ...Iван стояв, дивився на валу.
   Все перед ним було як на долонi.
   Здiймало вiйсько снiжну кушпелу.
   От коней шкода. Дуже добрi конi.
 
   Це ж де не йшли, забрали пiд сiдло.
   Така зима, морози iорданськi.
   Ич, скiльки панства з ними прибуло!
   Один приїхав у каретi гданськiй.
 
   I нiмцi є. Теж лицарi тевтонськi.
   Усе кричить, нуртується, гуде.
   Звалити хочуть стiни єрихонськi.
   Нiчого. Вал мiцненький. Не впаде.
 
   От тiльки балка од дороги близько.
   Гей, дiду, дiду, ви ще там живi?
   Та й те сказать,-
   хiба це вперше вiйсько
   у нього там пройшло по головi?
 
   Пливуть над степом хмари волохатi.
   Живе там якось, як уже не є.
   Один-один.
   I домовик у хатi
   смiється, плаче й руку подає...
 
   А десь окремо, як болюча згадка,
   стоїть за зиму нахолола хатка.
   Над Ворсклою, пiд тими яворами,
   де вже нiхто не свiтить вечорами.
   I тiльки вогник блимає вгорi.
   Там, певно, бог живе в монастирi.
 
   I вже забута богом i людьми
   живе Маруся в захистку зими.
   У снiгових завоях завiрюхи,
   де вже од хати тiльки острiшок,
   калиною годує омелюхiв,
   отих жовтеньких стомлених пташок.
 
   Лиш час вiд часу прогучать копита.
   А там до хати й стежка не пробита.
   Бiлiє снiг в лелечому гнiздi,
   i льоду вже намерзло пiвбаддi.
 
   Хоч би десь вийшла в церкву, помiж люди,
   а то ж одна, нiколи i нiкуди.
   Сухотний кашель надриває груди.
   Стоїть зима. Короткi сiрi днi.
   Вночi горять сторожовi вогнi.
 
   Щодня, щомитi полк напоготовi.
   Iван мовчить.
   Думки тепер терновi.
   I лиш бринить, як болiсна струна:
   а як Маруся, як же там вона?
 
   ...Та як, нiчого. Нарiкати грiх.
   Хiба я вже нещаснiша за всiх?
 
   Живе ж оно Ящиха Балаклiйська.
   А голосила ж рокiв пiвтора.
   А чоловiк же не вернувся з вiйська,
   живе ж вона, нiчого, не вмира.
 
   Отак i я, привикну, якось житиму.
   Нiхто i не побачить, як тужитиму.
 
   Та тiльки ж я вдова не Блаклiйська.
   У неї муж не повернувся з вiйська.
   Полiг, загинув, вбитий молодим.
   Їй можна вiчно плакати за ним.
 
   Щаслива ти, Ящихо Кошова!
   А я... Хто я? По кому я вдова?!
 
   ...Так i живу. Минаю, наче хмарка.
   Вся облiтаю, як осiннiй лист.
   То мишеня майне iз закамарка.
   То дров пiдкине дядько Шибилист.
 
   То ти розважиш тугу нещадиму.
   То якось я i викреплю цю зиму.
 
   Так, сплю не сплю, зiщулюсь на печi.
   I виє пес на мiсяць уночi.
 
   Iван узяв ту руку, мов крижину:
   - Ходiм зi мною, доленько, ходiм.
   Якби менi ти стала за дружину,
   яка б то радiсть увiйшла в мiй дiм!
 
   Не повернула навiть голови.
   Лише печальне око з-пiд брови.
   Важка жалоба чорної коси,
   i тiльки тiнь колишньої краси.
 
   - Кого ти любиш, Iване?
   Мене
   чи свою пам'ять?
   Красива я була, правда?
   Схожа на свою матiр.
   Смiлива я була, правда?
   Схожа на свого батька.
   Спiвуча я була, правда?
   Схожа на свiй народ.
   А тепер моє обличчя зведене судомою болю.
   Вмираю вiд сухот.
 
   Сама вiд себе вже вмерла.
   I ти це, Iване, знаєш.
   Оце, що вiд мене лишилось,
   то, власне, уже не я.
 
   Ти любиш не цю, Iване.
   Ти пам'ять свою кохаєш.
   Щасливий будь нею, Iване.
   Бо пам'ять завжди твоя.
 
   - Я i тодi любив тебе до болю.
   А вже тепер, Марусю, й поготiв.
   Дозволь менi лишитися з тобою.
   Отак як є. Без змовин i сватiв.
 
   У церкву пiдем. Пiп нас обвiнчає.
   Весiлля справим. Пушкаря позвем.
   Як не полюбиш, в мене вистачає
   на двох любовi. Якось проживем.
 
   - Мене, Iване,-отаку понiвечену?
   Мене, Iване,-отаку гiрку?
   Хай бог пошле тобi хорошу дiвчину,
   ще будеш ти щасливий на вiку.
 
   На тому досить. I кiнець розмовi.
   Не треба й говорити нам про те.
   Моє життя - руйн?вище любовi,
   де вже нiякий цвiт не процвiте.
 
   - Останнiй плiд на Чураївськiм вiттi!
   Оббив тебе такий жорстокий грiм.
   Хоч би була залишила на свiтi
   дитиночку iз голосом твоїм!
 
   - Вже не залишу, долю змарнувала.
   Вже не залишу, час мiй пiдоспiв.
   Якби тепер, мабуть, я заспiвала,
   було б це вже хрипiння, а не спiв.
 
   Так i живу, без голосу, нiма.
   Пiсень немає - i мене нема.
 
   ...Оце i все що є тепер у мене,
   моя матусю, нене моя, нене! -
   ота могила, на могилi хрест,
   i на деревах бiлий ожелест.
 
   Була у мене мати, наче бджiлонька.
   Тепер я тут лишилася сама.
   Стоїть її холодная постiлонька.
   Все як було. А матерi нема.
   Це я убила, я! Її, хорошу.
   Картай себе уже чи не картай.
   Про що, Iване, я тебе попрошу,-
   пiди з могили снiг поодгортай.
 
   Iде Iван. I знову повертає.
   Думками снiг з могили одгортає.
   Вороже вiйсько... Цвинтар при дорозi...
   Четвертий тиждень мiсто у облозi.
 
   ...Рубають, клятi, Пушкарiвський лiс.
   Трiщiть i стогнуть, валяться дерева.
   Там i село за лiсом - Пушкареве.
   Рубають, клятi, Пушкарiвський лiс!
 
   Старi дуби i парость молоду -
   аби сьогоднi, а вперед не дбають -
   рубають криво, косо, без ладу,-
   аж так i видно: не своє рубають.
 
   Що день, що нiч,- рубають, аж гуде.
   Iз валу видно - звозять до дороги.
   Та ще й пiдстрелять зайця де-не-де,
   та ще й ведмедя викурять з барлоги.
 
   Сто рокiв рiс. I ще сто рокiв рiс.
   Полковнику! Це ж треба провалитись,
   щоб так оце стояти i дивитись!..
   Рубають, клятi, Пушкарiвський лiс.
 
   Пушкар -нiчого. Глянув - i нiчого.
   Спокiйнi очi. Сива голова.
   Шорстка кирея кольору нiчного.
   Дивився.
   Думав.
   - Швидше б та трава!
 
   ...Вночi над валом палахтить заграва.
   I попiл пахне долею Трилiс.
   Як дикий звiр, обкладена Полтава.
   Горять багаття - Пушкарiвський лiс.
 
   Горять багаття. Панство смажить вепра.
   Десь доп'яли старого сiкача.
   Сидять, неначе виходцi iз пекла,
   усi пани полтавського ключа.
 
   У тих снiгах, у тому палахтiннi,
   заслуханi у власну маячню,
   сидять, як хижi сатанинськi тiнi,
   у пурпурових вiдблисках вогню.
 
   I тiльки цвинтар чорними хрестами
   iз ночi пiдступає до багать.
   I вихолка нiяк не перестане,
   як привиди, у пίтьму одбiгать...
 
   Оскiльки ж мир,
   стрiляти нам не можна.
   Лесько тупцює, сильно перемерз.
   У труби грають. Наволоч вельможна
   сама з собою танчить полонез.
 
   Мовляв, їм добре. Козакам в досаду.
   Ось почекай, мазурку ще утнуть.
   Ми видержим. Хай танчать до упаду

   Вони стрiляти першими почнуть.


   ...Стоять вельможнi. Дiло затяжне.
   Здається, так стоятимуть довiку.
   Лесько смiється: - Голод пiдiжме
   чкурнуть, як чорт вiд кукурiку.
 
   От хто веселий, так оцей Лесько.
   Бiда йому для смутку не причина.
   Бо як принiс на свiт його бузько,
   то так i вирiс наймитом хлопчина.
 
   Так присутяжив змалку його чмир,
   так остогидли стусани i кпини,-
   а тут вiйна. А це ж таки не мир.
   В чмира табун, а у Леська - й шкапини.
 
   Вдовиний син, замрiяна душа,-
   вже сотня їхня вийшла iз Опiшнi,
   а вiн бiжить за ними, як лоша,
   i гiрко думи думає невтiшнi,-
 
   що як же так, в похiд йому пора,
   сiмнадцять лiт, а вiн сидiти буде?!
   Якби коня позичити в чмира,
   а шаблю вiн i в битвi роздобуде!
 
   ...Його пiймав хазяїн у степу.
   З чужою в суд приведений конякою,
   вiн пояснив, що квапився в похiд,
   отож не встиг чмиру сказати "дякую".
 
   Подумав суд i розсудив їх так:
   що вiн же вкрав не грошi, не з городу.
   Iде вiйна. А що ж то за козак,
   котрий коня не має для походу?
 
   Що вiн чмиру нiяка ж не рiдня,
   а все життя старається, гарує.
   Не доробився до свого коня,
   то хай йому хазяїн подарує.
 
   Отож тепер, вiн хлопець при конi.
   Хоробрий хлопець, не якась .там хлипавка.
   ...Лесько сказав: - Хiба це голод? Нi.
   Це просто пiст. На те ж воно й пилипiвка.
 
   ...А днi iдуть. Уд?внилась облога.
   Вже навiть звикли. Йдеться до Рiздва.
   З усiх бокiв одрiзана дорога,-
   Полтавонько, ти все-таки жива?
 
   Вже навiть хтось пiшов на вечорницi,
   об землю вдарив лиха того шмат.
   Дiвки собi стоять бiля криницi,
   а парубки стоять бiля дiвчат.
 
   Грицькова мати доживає вiку.
   Отаман Гук гукає на валу.
   Шинкарка Таця сiла на публ?ку,
   за блудодiйство врiзано полу.
 
   В недiлю був базар.
   Вже чим там торгували,
   але ж таки - в недiлю був базар.
   Баби на гурт двi качки продавали.
   Хто винiс мак, хто рибу, хто узвар.
 
   Хтось навiть бачив справжню паляницю.
   Дзизь навiть трохи душу закропив.
   Лесько, продавши гриву гривострижцю,
   собi пищаль гвинтовану купив.
 
   Зате було матерiй на базарi! -
   зарбаф, штамет, об'яр i алтабас.
   А нащо тi шовки та мухоярi? -
   Тепер купляй китайку про запас.
 
   А ще були там прянощi й приправи.
   Такi ж приправи гарнi, як на смiх:
   Шапран та перець,- до якої страви?
   Чи той мушкатний запашний горiх?
 
   Iмбирцю, може? Може, кардамону?
   Цитрон заморський,- грiш йому цiна,
   коли керсетку он яку червону
   дають за вузлик прiлого пшона.
 
   Такий свят-вечiр, що нема й кутi.
   Стоїть Iван. Над валом крупка сiє.
   - Чого стоїш отут на виднотi?
   Ще стрiлить хто.
   - Не стрiлить. Не посмiє.
 
   Був у Марусi. Снiгом замело.
   Прийшов до неї, навiть не зрадiла.
   А на свят-вечiр як вона сидiла,
   то вже од неї тiнi те було.
 
   Мовчить Iван, потемнiвши лицем.
   Очей не зводить з поля i дороги.
   I кожна мить то може буть кiнцем,
   то може буть початком перемоги.
 
   ...А це якраз пiсля Рiздва уранцi
   ушкварили панове навдиранцi.
   Налаштували з ночi свою валку,
   вже без погроз, без лютих перехвалок,
   знялись тихенько - та й у степ безмежний.
   То вже тепер хоч цвинтар незалежний.
 
   Бо поки тут вони пiд валом бiгали,
   у цi ворота ступою товкли,
   у спину їм з Брацлавщини й Чернiгова
   нових повстань пожежi припекли.
 
   То й мусили забрать свої застави,
   мабуть, уже не тiльки з-пiд Полтави.
 
   I вiдступили -- у полях тих самих.
   За ними панство у рiжнатих санях.
   I їхнiй ксьондз, небритий пiвзими,
   закутаний в тутейшi килими.
   I те кварцяне вiйсько зашкарубле,
   i тi гусари, зведенi на пси,
   в обледенiле хутряне шкаруп'я
   ховаючи похнюпленi носи...
 
   Вже й день минув, i обрiї примеркли.
   Уже й людьми дорога загула.
   I кволим дзвоном цвинтарної церкви
   жива Полтава голос подала.
 
   Ген-ген у полi бовванiє чата.
   А при дорозi, жерлом у замет,
   стоїть покинута гармата,
   чавунний львiвський фальконет.
 
   Де слiдно кiньми, застрибали галки.
   Вечiрнє сонце скоро догорить.
   ...I знов димок iз Дiдової Балки
   курить собi у небо та й курить!
 
   ВЕСНА, I СМЕРТЬ, I СВIТЛЕ ВОСКРЕСIННЯ
 
   Роздiл IX
 
   Весна прийшла так якось несподiвано!
   Зима стояла мiцно до пори.
   Вiтри вiйнули з пiвдня. I тодi вона
   немов у Ворсклу з'їхала з гори.
   Ще снiг ковтала повiдь широченна,
   i рала ждав iще тужавий лан.
   А пiд горою вишня наречена
   вже до вiночка мiряє туман.
   Подовшав день.
   Полегшали цi тiнi,
   вечiрнi тiнi спогадiв i хмар.
   I дика груша в бiлому цвiтiннi
   на цiле поле свiтить, як лiхтар.
 
   Уже в дiтей порожевiли личка.
   Уже дощем надихалась рiлля.
   I скрiзь трава, травиченька, травичка!
   I сонце сипле квiти, як з бриля.
 
   Вже онде щось i сiють у долинi.
   Вже долiтає пiсня з далини.
   Вже горлиця аврукає в бруслинi,
   стоять в заплавах золотi лини.
 
   Тут коло нас така зелена балочка,
   там озеро, не видно йому дна.
   Вже прилетiла голуба рибалочка,
   нiс в неї довгий, довший, нiж вона.
 
   Вже й дикi гуси в небi пролiтали,
   вже й лебедi кричали крiзь туман.
   Вже ходять в болотах бiля Полтави
   ходуличник, крохаль i турухтан.
 
   Воскресли люди, хоч який хто квелий,
   пiсля облоги схожi на примар.
   I монастир з цвiтiння тих жарделей
   пливе у небо, як з рожевих хмар.
 
   О Боже духiв i живої плотi!
   Я вперше усмiхаюся, прости.
   Якась галузка в тому живоплотi
   i та он пнеться, хоче розцвiсти.
 
   Весна прийшла. Скасовано угоду.
   Вся Україна знову у вогнi.
   Цвiте земля, задивлена в свободу.
   Аж навiть жити хочеться менi.
 
   Як гарно з хатi, як просторо в сiнях!
   Як оживають ниви i сади!
   А щоб хоч щось лишилось на насiння,
   на Пасху їли хлiб iз лободи.
 
   I знов лелека молиться до зiрки.
   Клинець городу хоче врожаю.
   Є жменя жита, маку є пiвмiрки,
   i чорнобривцi, й трохи рижiю.
 
   Спасибi, земле, за твої щедроти!
   За бiлий цвiт, за те, що довшi днi.
   Прийшла весна. Сухоти є сухоти.
   Все гiршає i гiршає менi.
 
   Уже од кашлю в грудях все зболiло.
   То в жар, то в холод кидає. Ну ось,
   уже й моє намисто побiлiло,
   мов памороззю сизою взялось.
 
   Як дивно, жар, але холонуть руки.
   А солов'ї чогось як навiснi!
   Самотнiм добре,- жодної розлуки.
   Сухотним добре, - гаснуть навеснi.
 
   От тiльки шкода - вже не заспiваю.
   Город глушiє,- вже не прополю.
   Щодня ту нiч, як смерть, перепливаю,
   Життя, як промiнь сонячний, ловлю.
 
   А днi стоять,- не хочеться тужити!
   I кожна пташка хатку собi в'є.
   - Скажи, зозуле, скiльки менi жити? -
   Кує зозуля... Цiлий день кує...
 
   Iван приходив. Так, посидiв мовчки.
   Устав, пiшов, оглянувся з ворiт.
   Лише весна укинулась в листочки,
   пiдняв їх знову гетьман у похiд.
 
   Заграли знову труби до походу,
   вiйнуло громом з Тясьмина-рiки.
   Богдан пiдняв козацтво за свободу,
   унiверсалом обiслав полки.
 
   - I знов земля кипить у боротьбi.
   I знову я належу не собi,-
   сказав Iван. Дивився, як востаннє.
   Торкнув мене прощальними вустами.
 
   Не знала я, що сум такий огорне.
   Вмирати буду,- пом'яну добром.
   Кирея з вильотами чорна
   в останнiй раз майнула за бугром.
 
   I я, котрiй давно вже все байдуже,
   уже нiчим я сльози не впиню.
   Прощай Iване, найвiрнiший друже,
   шляхетна iскро вiчного вогню!
 
   Виходить полк. Iван пiд корогвами.
   I я край шляху осторонь стою.
   Моя душа здригнулася словами.
   Спiвають пiсню, боже мiй, мою!
 
   I "Зелененький барвiночку",
   й "Не плач, не журися,
   а за свого миленького богу помолися".
   I про того козаченька,
   що їхав за Д?сну.
   "Рости, рости, дiвчинонько,
   на другую весну!"
   I про воду каламутну,
   чи не хвиля збила.
   I про тую дiвчиноньку,
   що вiрно любила.
   I про гору високую,
   i про ту криницю....
 
   Дiвчата вчора берегом iшли,
   та й заспiвали: "Ой не ходи, Грицю".
 
   А я стояла... Що ж менi, кричати?..
   Якi менi сказати їм слова?..
   Дiвчаточка, дiвчатонька, дiвчата!

   Цю не спiвайте, я ж iще жива.


Ліна Костенко: МАРУСЯ ЧУРАЙ (Iсторичний роман у вiршах - початок)

Немає коментарів:

Дописати коментар