ДОЧКА ПРОМЕТЕЯ

В творі «Іфігенія в Тавриді» устами Іфігенії Леся промовляє: 

Стій серце вражене, вгамуйся, горде,

Чи нам же, смертним, на богів іти?

Чи можем ми змагатись проти сили

Землерушителів і громовладців?

Ми, з глини створені… А хто створив нас?

Хто дав нам душу і святий вогонь?

Ти, Прометею, спадок нам покинув

Великий, незабутній! Тая іскра,

Що ти здобув для нас від заздрих олімпійців,

Я чую пал її в своїй душі,

Він мов пожежі пломінь, непокірний…

……………………………………………

«Тяжкий твій спадок, батьку Прометею!»

Вогонь Прометея - це нескорений вільний дух , який палахкотить в людині, не допускаючи узгодження з будь-яким проявом неволі.

Приспаний дух людини, поневоленої і прикутої до скелі абсурдного буття - ось в чому трагізм нашої реальності!. Вирішення цієї проблеми Леся бачила в пробудженні духу людини і сіяла в людські душі  іскри Прометея. 25 літ.

О, не один нащадок Прометея

Блискучу іскру з неба здобував,

І безліч рук до неї простягалось,

Мов до зорі, що вказує дорогу.

І розсипалась та велика іскра

На іскорки малесенькі, незначні,

І кожен іскорку ховав, неначе скарб,

У попелі, холодному віддавна;

Вона не гасла, тліла в тій могилі,

Та не давала ні тепла, ні світла,

А сміливий нащадок Прометея

Знаходив смутну долю свого предка:

Вигнання, муки, нерозривні пута,

Дочасну смерть у дикій самотині…

…………………………………….

Брати мої, нащадки Прометея!

Вам не орел розшарпав груди горді,-

Бридкі гадюки в серце уп’ялись.

……………………………………..

Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть

Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,

Ні непокірних слів…

Бридкі гадюки - це страх, це прагнення наживи, це згода з рабським становищем, терпіння і покора поневолювачам. Зараз рабство набуло найдосконалішої форми - коли людина у прагненні безмірного споживання стає добровільно рабом.

Життя Лесі невіддільне від життя свого народу, його неволя терзала її душу, спонукала до подвигу самопожертви. Ці страждання двадцятилітньої  Лесі відображені в віршах,  присвячених духовному побратиму Івану Франкові:

Україно! плачу слізьми над тобою…

Недоле моя! що поможе ся туга?

Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?

Гай-гай, невелика послуга!

Але ці переживання не даремні, бо вони пробуджують дух і підводять його до межі терпіння, а за межею -  вибух :

Всі наші сльози тугою палкою

Спадуть на серце,- серце запалає…

Нехай палає, не дає спокою,

Поки душа терпіти силу має.

Леся бачила всю безглуздість поточного життя і виносила мрію про життя в інших вимірах - життя в стихіях волі, братерства, любові, в пізнанні світу і самого себе, в єдності людини і природи і прагнула перенестись в той вимріяний світ. Лесі 21 рік:

Сон літньої ночі колись мені снився,

Коротка та літняя нічка була,

І сон був короткий, - він хутко змінився

І зник, як на сході зоря розцвіла.

Чудовая мрія, розкішна та ясна,

Кохано в ту ніч огорнула мене,

Приснилась мені люба доля прекрасна,

Приснилось невидане щастя дивне.

Була я щаслива, безмірно щаслива;

Приснилось мені… Та того не списать!

Де в світі є мова така чарівлива,

Щоб справжнєє щастя могла розказать?

Поглянула я , що вже нічка зникала,-

І душу мою огорнула печаль;

І тихо-тихесенько я промовляла:

«Сон літньої ночі! Мені тебе жаль!..»

Я щастя не маю і в мріях не бачу,

Бо іншії мрії у серці ношу;

Коли я часами журюся і плачу,-

Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,

Собі я бажаю не сну, а життя,-

Хто зосну прокинувсь, хай щастя забуде,

Йому вже до щастя нема вороття!

В листі до Кримського Леся написала про себе:

 «…скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту».

В обставинах того часу в Лесі було достатньо підстав для трагізму. 33 роки.

…Хоч би вже не сутінь,

а тьма сурова залягла кругом,

я ще не здамся,буду прислухатись,

чи не заглух в душі мій давній грім,

тривожно думкою загляну в саме серце,

чи в ньому ще спалахують часами

колишні блискавиці,- а як ні,

            якщо мене зима пройме до серця,

мою весну таємну переможе,

мої дивниці-квіти поморозить,

то я скажу: ні, я сього не ждала!

Умри, душе, розбийсь, холодне серце,

так жить не варт!

Мабуть, одна із сторінок вимріяного світу відображено в одному із останніх творів Лесі - в «Лісовій пісні». Вона вже була дуже хворою і снила рідним краєм, де народилася і провела дитинство. І саме яскраві спомини дитинства,легенди і народні вірування та розкішна природа волинського краю надихнули її до написання «Лісової пісні»:

Мавка:

 Ти розкажи мені, я зрозумію,

бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла

усі пісні сопілоньки твоєї.

Лукаш:

Пісні! То ще наука невелика!

Мавка:

Не зневажай душі своєї цвіту,

Бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший -

Він скарби  т в о р и т ь,  а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце,

Як я його пізнала. В ту хвилину

Огнисте диво сталось.

Той, що в скалі сидить:

…В твердиню тьми й спокою

тебе візьму я. Ти туди належиш:

Ти бліднеш від огню, від руху млієш,

Для тебе щастя - тінь, ти не жива.

Мавка-Леся:

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Бо в серці маю те, що не вмирає. … (1911рік.)

        Алла та Володимир Степаненко.

         Лютий 2011 рік.

 *****

Жила серед лиха, співала пісні,

Крізь сльози сміялася дзвінко…

У душу навіки запала мені,

Співачка життя – Українка.

І знов серед лиха у прірви на дні,

Від справжнього сонця в затінку –

Живою водою здавались мені

Вогнисті слова Українки.

А зараз у плетиві мрій і надій

До зір підіймається стрімко,

Те світло, що ти запалила в мені, -

Ти чуєш мене, Українко!

        Алла  Степаненко