ЛЕБІДКА

 Василь Ковтун

Там за селом в яру широкім

Немов дитя, що спить, грудне

В покої тихім і глибокім

Сховалось озеро чудне.

На тому озері безкрайнім,

Де пишні лілії цвіли,

В любові вірні, в парі гарні

Лебідка з лебедем жили.

І не велася б тут промова,

Не тішились би звичним ділом,

Якби лебідка та чудова

Та не вражала своїм співом.

То не її, здається, справа -

Для того свищуть солов’ї,

Та видно Бог надав їй право

Розвеселяти ті краї.

І люд тамтешній дивувався,

Вмить затихала дітвора,

Коли лебідки голос ллявся,

Всі знали – слухати пора.

Бо з того голосу співачки

Ставали сильні козаки,

Як лілії, цвіли козачки

І діло ладилось з руки.

Але, нажаль, на білім світі

Не все годиться так як слід,

Злі сили шлють свої привіти

Та насилають море бід.

А хто продасть тим силам душу,

Той вже не годен на добро,

І я про це сказати мушу,

Повинен силити  перо…

Жила над озером людина,

Якій той край був за болота,

Страшна й бездушна, як тварина,

Та й не людина, а істота.

Бо як назвати ще злодюгу,

Що в темну і недобру ніч,

На шию затягнув папругу

Та кинув лебедя у піч.

Лебідку ж посадив в темницю,

Скував красу її у клітку,

Ні крихти їжі, ні водиці -

Лиш перелякану лебідку.

«Тепер мені співати будеш,

Щоб знову молодість прийшла,

А як мелодію забудеш,

То он сокира - й до котла!».

Вона ж замучена й безсила,

Душею чиста, як роса,

Лиш гордо розвернула крила,

Що розплелися мов коса.

Тієї ж миті промінь сонця

Прорізав темряву з небес,

Схопив лебідку й за віконцем

Лиш слід розтанув з тих чудес.

Від того дива кровожера,

Відкривши рота, онімів…

Більше не чула вже печера

Його ганебних злобних слів.

На тім же озері чудеснім

Вже  діти-лебеді живуть,

Хоч не співають в піднебессі

Та все ж красу свою несуть.

Але ж бувають і хвилини

На тому озері чудес,-

Після грози в погожу днину

Веселка з’явиться з небес

І так над озером гуляє,

Що й передати нема слів,

Красивим  лебедям співає,

І щось нагадує той спів…

                         06.01.2012р.