ПОЛІТ

Василь Ковтун

Якби ж то так судилось долі,

Щоб я із пта́хами літав,

Ото б натішився в роздолі,

Ото б я воленьку вітав.

Піднявся б на високу гору,

Де хмари пестять власну тінь,

І разом з сонцем в ранню пору

Пірнув би в їхню глибочінь.

Вдихнув би вітру повні груди,

Аби набратись в нього сил,

Щоб шаленіти з амплітуди

Нестримних і гарячих крил.       

Я б облетів лани широкі,

Квітучі села і міста,

Я б глянув в душі їх глибокі,

Я б прислухався в їх вуста.

Я б милувався божим світом

Орлиним оком із небес,

Я б солов’їним заповітом

Людський звеличував прогрес.

Забув би про глибокі рани,

Про слід рубця в душі моїй,

Про гострі ріжучі кайдани,

Про каземати смілих мрій.

Я б пригадав дитинство босе,

Розбиті ноги до кісток,

Сльозу, що впала в ранні роси,

І подорожника листок.

Я полетів би в край дитячий,

Де вже гуляв неначе птах,

Де дух свободи нетерплячий

Прогнав із дум висотний страх.

Я б відшукав потертий глечик,

Налитий свіжим молоком,

З веселим тріскотом лелечим

Лизнув би піну язиком.

Я б зазирнув у рідну хату,

Обняв би маму молоду,

Чоло б обтер трудязі тату,

Їх цілував би на ходу.

Я б пригорнувся до оселі,

Де пісня лине часова,

Я б на порозі, як на скелі

Присів би тихо, мов сова.

Я не сказав би ані слова,

Я б не знайшов для того сил,

Була б лиш дума за промову,

І пух пера зомлілих крил.

Я міг би вічність так сидіти

В полоні втрачених хвилин,

Де славлять волю вільні діти

І сірий птах, що сів на тин.

А повернувшись, мимоволі,

Я б в небо голосно кричав:

Чому ж не дав Всевишній долі,

Щоб я із пта́хами літав?

 17.05.2012р.