МОВА

Василь Ковтун

Знов окупанти з байстрюками

Вливають в люд отруйну змову,

Тяжкі кайдани з матюками

Тепер вже вішають на мову.

У нашій хаті правлять дійство

Чужого племені служаки,

Благословляють те злодійство

Всеукраїнські посіпаки.

Карбують справу люто й жваво,

В темницю тя́гнуть суть землі,

Брехливим приписом лукаво

Штовхають душу до петлі.

Народ тримають за худобу,

Женуть на бійню мов бика,

І ми тварині тій в подобу

Під ніж кладемо язика.

Уже закрили правді очі,

Тепер ще будемо й німі,

Віддавши мову поторочі,

Як мухи згинемо в ярмі.

Чому ж забули силу спаса

Для вільних в полі чумаків,

Що ще за юності Тараса

На гурт скликала кріпаків?

Забули дзвін святого леза,

Як в кузні гартувалась сталь,

Як тихо падала береза,

Коли козак рубав печаль.

Як в полі курява вставала,

Як закипала там роса,

Як мова пісню щебетала,

Коли в роботу йшла коса.

Як п’яти клятого чужинця,

Що посягав на рідний край,

Смалили ласощі гостинця,

Що ніс козацький коровай.

Як після праведного бою

Лунав могутній славний спів,

Що навіть степ у тон з юрбою

Щось українською сопів.

Чому ж сини святого роду

Забули вічний заповіт,

І мову вільного народу

До вражих кидають чобіт.

Чому ж ми, браття українці,

В полоні зграї тарганів

Схилились мовчки на колінці,

Забувши славу, гордість, гнів.

Чи ми подохли безголосі,

Чи мертва пошесть нас взяла,

Чом коси кинули в покосі,

Чом ржа сокиру пройняла?

Чи так і згинемо в неволі,

Німий кастрований народ,

Чи може гримнемо – Доволі,

Вже натерпілися заброд!

Вставаймо людоньки до пашні,

В полях зростають бур’яни,

Під український спів домашній

До цвіту вільної весни.

Слід нагадати всім - хай знають,

Якою справжня є краса,

Як українською співають

Народ, сокира і коса.

22.05.2012р