НЕВТІШНА КОХАНКА

Я в коханки побував

На імення пізня осінь.

Сива-сива голова,

А туди ж – у гречку – й досі...

От де душу вже відвів:

Находився-надавився.

На зеленій ще траві

Золоте іскриться листя.

"Хочеш золота – бери!

Пригодиться, – каже, – вдома"...

Я їй теж наговорив –

Аж невдобно і самому…

За дарунок золотий

Обіцяв щось незбагненне...

"Може, – каже, – ти й сватів

Вже дозрів заслать до мене?"

Але ж ти невдовзі йдеш

За моря десь, океани…

"Так і ти зі мною теж:

Вдвох – так вдвох уже, Іване!"

Я тоді: зажди, зажди –

Кардинально це так дуже.

А вона мені: "Іди

Й обміркуй усе, мій друже!"

Що робити тут було:

Я додому – там дружина

Каже: "Борщ уже схолов.

Подивись – котра година!"

Далі мовила з смішком:

"Нагулявся! Ти весь Київ

Пішки, мабуть, обійшов?"

Я кивнув. І борщ весь виїв.

А прислухаюсь вночі:

Хлипа дощ. І так голосить:

Хтозна – вітер, може, чи

Та коханка – пізня осінь.

Уночі голосить, вдень...

І не знаю: легше стане,

Якщо осінь піде десь

За моря, за океани?..

Іван Левченко, першодрук, 30 листопада 2012 року