Тягар життя

Йде до крамниці Пугачиха,

 Життя пригнуло до землі.

 Невже було в нім стільки лиха,

 В цім мальовничому селі?

 Вітаюсь, мовив – Слава Богу!

 У нас це якби – Добрий день!

 Навіки слава! – і в дорогу

 Штрикнула палкою лишень.

 Її життя от так пригнуло,

 Страшним притисло тягарем.

 Їх у сім’ї дванадцять було,

 Був батько знаним косарем.

 Та в тридцять другому обжинки

 Смерть св’яткувала на селі.

 Від голоду родина в жінки,

 Вся вимерла, старі й малі.

 Що залишилася живою

 Картала Господа не раз.

 У двадцять стала вже вдовою,

 Степан від ран, як свічка згас.

 Страхи, у двадцять вже вдова,

 І від роботи рвались жили.

 А в тридцять – сива голова,

 Для сліз уже не було сили.

 А дітки, двійко, пташенята

 Очима блимали з печі…

 Лишалось сукою скавчати

 І вити звіром у ночі.

 Яка там поміч, добре слово?

 Чи хто спитав, як ти живеш?

 Лише на свята, випадково,

 Бувало згадували теж.

 Дітей підняла, ті на крила!

 Десь гнізда звили у Росії.

 Як проводжала – голосила,

 Куди ж ви хлопці-гречкосії?

 Бо ж так надіялась, чекала,

 Щоб не самій віка дожити,

 Щоб хата-пустка не лякала

 І від самотності не вити.

 Невже десь Бога прогнівила…

 По хліб іде, ледь шкандибає.

 На небо глянути несила,

 Лиш чорну землю споглядає.

 Цю землю, що усе життя,

 Всі сили, молодість забрала.

 Її любила як дитя,

 І всю себе її віддала.

 Яке там небо, зорі!? Ниць…,

 Життя прожила, працювала.

 Лише по смерті, горілиць

 Вкладуть, щоб небо споглядала!

 18.11.2011 р.  Мирослав Вересюк.