І горілку розлили

Іван Левченко

Хоч до тем цих неохочий,

Не минаю. Бо болить.

…Сіли хлопці після ночі

І горілку розлили.

Закусили, чим попало.

Хто – занюхав рукавом.

І – на вахту знову стали

Із похнюпленим чолом:

Може, хто монетку кине –

Є сердечні й до чужих…

Якось жить вони ж повинні –

Ці зачухані бомжі.

Глянеш: наче ж і при силі:

Їм лопату б! І – в  село…

А вони в метро пригрілись –

На дурничку потягло. 

Ні копійки їм не кину:

Он зіщулилась стара –

Їй не жаль мені і гривні…

А що трутням потурать?!

Йду увечері – все точно,

Як уранці: ті ж орли

Сіли, випили в куточку

І, обнявшись, уляглись.

А міліція розбудить,

Ну тоді вже – на мороз.

Десь та якось ніч пробудуть,

Доки впустять у метро.

А на завтра та ж картина.

Та не байдуже мені:

Люди ж все-таки! Як з тими,

Бути нам, хто там – на дні?

Чи хай гинуть осоружні,

Як собаки… Не до них.

Йду, і так марудить душу

Почуття гірке – вини. 

Іван Левченко, першодрук, 14 січня 2013 року