МАТЕРИНСЬКЕ ПОЛЕ

Борис Мозолевський

Окрай війни на вранішній зорі,

 Коли зітхали стомлені вокзали,

 Косили жито наші матері

 І сивим смутком снопики в’язали.

Хустки біліли їхні чепурні,

 Немов на поле сіла зграя хмарок.

 По штурпаках, по тій сухій стерні

 Ми коні їм водили до жниварок.

Порепане від сліз і кушпели,

 Кричало з-під хусток отих страждання.

 Той чорний хрест, який вони несли,

 Був першим нашим деревом пізнання…

Буяє світ в накрапах золотих.

 А я і досі не збагну достоту,

 Як ми змогли крізь муку ту зрости,

 Душі не розгубивши ні на йоту.

Не мудрість із запилених полиць —

 Нас вивело в митці гірке те поле.

 Чого ж ти, серце, терпко так болиш,

 Чого приспати згадку ту ніколи

Не можеш, як на вранішній зорі

 В степу окрай фашистської навали

 Косили долю наші матері

 І пас за віщось в очі цілували.