Я встав серед
ночі і вийшов у степ,
У скошене
царство моє опівнічне,
Де місяць над
стернями наче затерп
І лив у пітьму
своє світло магічне.
Воно
колихалось, густе, як меди,
Таке золоте і
терпке, аж зелене,
Що можна було
розпізнати сліди
Усіх, що
ходили цим степом до мене.
Озвався бугай
— покотилась луна,
Поволі затихла
у травах зарічних.
Стогнала в
могилі чиясь таїна —
Безмежна, як
степ, і глибока, як вічність.
Немає коментарів:
Дописати коментар