ХУРДЕЛИЦЯ і ЩУРІ

Василь Ковтун

Ми виживали як могли,

Коли нас вкрили заметілі,

Коли в хурделиці тягли

Свої тіла наскрізь змокрілі.

В полон холодної біди

Нас засмоктало поодинці,

Завіяли тепла сліди

Зимових судорог гостинці.

Шукали спасу навмання,

Стихія рвала звідусюди,

І те небесне послання

Нас таврувало - хто є люди.

Було так за́вжди, споконвік,

Щоб у тяжку лиху годину

На бій виходив чоловік

І рятував свою родину.

Такий в життя дороговказ,

Така за клятву нагорода,

Такий від Господа наказ,

Якщо ти син, а не заброда.

І йшли на поклик козаки,

Ще жевріє в серця́х сумління,

Прості й незвичні диваки

Нам дарували дух спасіння.

Хто біг на крик святих дітей,

Хто хліба дав каліці-діду,

Хто як жертовний Прометей

Вогонь свій наділяв сусіду.

І в тій війні малі й старі

На мить ми стали тричі рідні,

Порозповзались лиш щурі,

Свої хвости сховавши в Відні.

Хвала розгніваній зимі,

Що очі нам сліпим відкрила,

Щоб ми прозріли - ми самі,

І лише в гурті наша й сила.

Спасибі бурі ще й за те,

Що відділила люд від скверни,

Ще край з-під снігу зацвіте,

Та щур до нього - вже не верне.

01.04.2013р.