Дмитро
Борзаниця
Вогнем
пекельним палить ніч думки.
У лаву
перетворює надії.
Черемхи чари,
абрикос садки
Цю лаву
обертають знов на мрії.
Не спиться
голосному солов’ю.
Бо ж знає він –
ось йде вона до нього.
І знов одна… І
знов чомусь сумна.
В росі купа
свої стрункії ноги.
Крок кожний
пестить молоду траву,
Що ледве –
ледве із землі пробилась
Дзвіночки білі
підійма зі сну,
Конвалії. Чи
може так стомилась?..
А чи яке у неї
сталось лихо,
Що опустила очі
до землі?
А вкруг весна.
А навкруги так тихо…
Лиш темряву
тривожать солов’ї.
Чи знову не
прийшов її коханий,
Що так у цьому
гаї цілував?
Все пам’ятає місяць первозданий.
А він уже й
забув як обіймав…
І ось ізнов на
цю ступила стежку.
Сама не зна
навіщо. Бог велів.
Забути важко –
покохати легко
Де серце піснею
тривожать солов’ї!
Немає коментарів:
Дописати коментар