З моїх страждань береш собі ти силу

Дмитро Борзаниця

З моїх страждань береш собі ти силу.

З моїх думок, страхи і сподівань.

То не з’являєшся, хоч кличу я щосили.

То несподівано приходиш без вагань.

Мов свіжий вітер і пекельна спека,

Мов вранішня роса і суховій

Мене ти оживляєш і вбиваєш.

Мов насолода, що тамує біль,

Від чого той стає іще різкішим.

Від чого більших завдає страждань.

Суровий світ стає іще грубішим,

Не чує ні бажань, ні нарікань.

Та все це варто лиш одної миті

Коли ти тут – в моїх думках, словах.

Коли життя красою оповите,

Коли любов карбується в віках.

Коли живеш для того лиш щоб жити,

А не боротись невідомо з ким.

Як гарно починаєш розуміти

Що все прекрасно є у світі цім.

Коли душа наповнена по вінця

Красою квітки, що недавно ще

До сонця намагалась нахилиться.

А зараз промінь її гріє. Не пече,

Лиш пестить як коханую, ласкає.

Милує погляд первісна любов,

Що від вітрів сурових не згасає,

А тільки виростає зно і знов.

І лине в серце. Більш нема там суму.

Лиш вдячність є за те, що я пишу

Тобі, моє натхнення норовливе.

В своїх віршах я душу залишу.

Можливо хтось колись їх прочитає,

Здолає біль і часточку душі

Моєї візьме. Серце заспіває

Й нові на світ народяться вірші.

 9 лют. 2004  http://www.borzoj.org.ua/