У ВИРІЇ ЗНИКАЮТЬ ЖУРАВЛІ

Юрій Іванов

У вирії зникають журавлі,

А разом з ними дні зникають  наші…

Лише учора ще такі малі –

Сьогодні ж у загалі вже найстарші.

І марно безпорадно  заглядать

До вікон пробігаючих вагонів -

У них сьогодні молоді сидять,

А ми зійшли, прибившись до перонів,

Де дні тьмянІ, де дощика нудьга

З’їдає фарби обріїв вогнистих,

Де у низькому небі цятки гав

Кружляючи складаються в намисто.

Що наче зашморг, тисне і пече,

Життю, мов кисню, шлях перетинає,

І ось воно застигло, не тече,

А в злагоді із смертю завмирає.

Вслухаюсь в невблаганне мертве: Кар-р-р!,

Заплющую важкі набряклі очі,

А на стіні останній календар,

Мов сад осінній, листячком тріпоче.

Всі любощі, всі ревнощі давно

Перетворились у родинні фото,

А пам’ять, наче плівка у кіно,

Все рветься, що їй наші всі турботи…

Напружитись, навіки зберегти

Ті дивні  риси, хай давно змарнілі…

Хоч у думках останніх осягти,

Усе жадане, неосяжне миле?..

Про що шепочуть висихлі вуста,

Кого із ганку виглядають очі,

Для кого ллється пісенька проста,

З якої серце у грудях тріпоче?..

У вирії зникають журавлі,

Спалахуючи пір’ям на світанні…

Учора ще такі були малі –

Сьогодні ж дні долаємо останні.

12.05.2013