Для нього день і ніч – єдині…
Та біля ліжка господині,
Султани серця у любові
Сидіти, хоч всю ніч готовий.
Хвороба з’їла його очі,
Та він і слухати не хоче,
Щоби поїхати лічитись.
- А жінку на кого лишити?
- І нащо їхати в світи,
- Чи ж можна втрачене знайти?...
Прожито вже за дев’яносто…
Було в житті не все так просто,
Але її, свою кохану,
Зносив як біль, як в серці рану,
Бо знав, що віддано кохати
То значило усе сприймати,
Як знак небес, як подарунок,
Хоч і не завжди поцілунок
Одержував у нагороду…
Та він є сином свого роду,
Тому любов свою, як очі,
Не хоче він віддати ночі…
То, хоч не бачачи, все чує
І при нагоді порятує
Від злої старості кохану,
На дотик ніжну і жадану,
Достоту вірну українку,
Свою найкращу в світі жінку…
Автор: ©
Чумак Катерина
Немає коментарів:
Дописати коментар