Горить
свіча… Не гасне вже роки.
Відкриті
очі скинутих в провалля.
Худенькі
плечі, стиглі колоски
За
небуття раптового вуаллю.
Свіча
мигне – немовби те «пробач»,
Немов
потреба вічного «прощаю»,
Як
скрегіт смерті, як дитини плач,
Апофеоз відвертого
одчаю.
Як не
злякати поглядом живим,
Як не
згасить століть мінливим вітром
Її
вогонь, що спогади, як дим,
Малює в
нас уперто своїм світлом.
Перед
очима знов усі вони,
Заручники
обірваної долі,
Що їли і
людей, і бур’яни,
А потім
в яр котилися поволі.
Чужі
вуста промовлять «геноцид».
Та ні,
цей ген німий ніяк не вбити.
Під
салом років він таки сидить,
Хоча про
це й незручно говорити.
Цей ген,
клубком у горлі він застряг.
Для
нього полум’я свічі замало –
Мороз по
шкірі, невимовний страх
За тих,
кого це пекло поламало.
Горить
свіча… Нехай собі стоїть.
Ми всі
застигнем з нею у печалі.
І не
дозволим в жодному з століть
Таку
наругу ще комусь почати.
Травень
2010 Наталка Янушевич
Немає коментарів:
Дописати коментар