Навстріч весні

Мабуть, серце втомилось моє,

Що всміхатися сонцю не хоче.

Але ж, серцю, весна настає:

Сніг вчорашній у стоки дзюркоче.

Не вигадуй, їй-право, дурниць,

Що тобі все набридло на світі...

Як же можна не ждати весни?

Як же можна весні не радіти?

Та ти тільки оглянься довкіл:

Все проснулося. Вслухайся в співи:

Як прорвало – щебечуть пташки.

Не клюють навіть крихіт – щасливі. 

Підхопив би і сам той мотив,

І не гріх ту мелодію вкрасти,

Що зринає від птиць з висоти:

З глузду з’їхати можна від щастя.

Що ж ти, серцю, не чуєш весни?

Та не вірю – не можеш не чути.

Ну, хоча б для годиться всміхнись:

Це вже березень – кінчився лютий.

А  воно все про біль та про біль:

І з якого це лиха – не знаю. 

Ти вже, серцю, як хочеш собі,

А я березню радо всміхаюсь!

Я у сонці його упізнав,

У співочому щасті пташинім. 

Ти вже, серцю, як хочеш: весна!

І по-людськи давай її стрінем!

Іван Левченко, з книги "Заберу тебе в сон",

Севастополь, 2012 року; першодрук 1 березня 2012 року