Запах картоплі смаженої на болоті

Рання весна. Прокльовуються перші кволі травинки і стрілочки тюльпанів, як солдатики, дружними сімейками тягнуться до сонця.

На вербі яскравою зеленню наливаються бруньки, а на моїх
улюбленицях – берізках, вітер грайливо хилитає сережки.
Люблю весну, особливо ранню, коли усе навкруг оживає під лагідними променями сонця, кожна рослинка проклюнувшись, росте на очах. Чудодійна сила тепла і світла.
Споглядаю це весняне диво уже 65–й рік і кожен, як заново, не намилуюся і не надивуюся.
А пам'ять береже у своїх схованках, мою дитячу весну, яку добре пам’ятаю і яка була майже шістдесят років тому. Був березень далекого 1955року. Мені було шість років, бо у школу я ще не ходила, але уже пасла корову. Корів у ту весну вигнали на пасовисько дуже рано, трава у лузі почала ще тільки пробиватися, але через відсутність кормів увесь наш куток, та мабуть, і усе село вигнали худобу пастися.
А біля корів і нас, маленьких пастухів, ціла зграйка. Луг і болото, що було поряд, були вогкими і звідусіль тягнуло прохолодою, і кругом калюжі, і сліди від коров’ячих копит враз набиралися водою. Корови бродили і згризали сухі бадилинки і травинки, намагалися губами зачепити першу, майже непомітну траву. Домівки наші були на узвишші, на пагорбах, бо наша невелика річка Стубла восени і навесні розливалася так, що затоплювала усі низини навкруг. Задніми дворами усі будинки виходили на луг і ми бачили, як клуні і стайні стоять обідрані, як мама казала – світять ребрами. Солом’яні покрівлі усі розбиралися і згодовувалися худобі, а коли уже нічого було розбирати, то вигнали своїх годувальниць на луг. Зима була важкою і голодною і для людей , і для худоби. Горища і сіновали були порожніми, бо увесь сінокіс відійшов у колгосп і уже котрий рік поспіль селянам його не наділяли. Дорослим горе – а нам - дітям радість, бо після довгої зими зібралися усі разом з усього нашого кутка вперше.
Їсти нам хотілося не менші ніж нашим підопічним коровам і почали ми думати, де нам роздобути їжу?
За отамана у нас був обраний 12-річний Юрко і ми усі повинні були слухатися його беззаперечно.
За його наказом ми, таємно від батьків, знесли з дому хто що міг – хто картоплю, хто яйце, а Юрко приніс пательню. Хлопчики почали зносити для багаття сухий верболіз і траву з болота, а ми з Женькою, моєю найкращою подружкою, почистили картоплю, помили у болоті закоцюблими руками і почали смажити.
Незрівнянний ні з чим - запах смаженої картоплі на болоті, я пам’ятаю і досі. Щільним кільцем оточили пательню і жадібно поглинали її очима. Готовність страви перевіряв наш отаман Юрко. Він нанизував кружальця картоплі на лезо розкладного німецького трофейного ножа і повільно смакував.
Коли картопля уже майже дійшла до бажаної кондиції, він додав до неї ще два яєчка – дух понад лугом розійшовся неймовірний, ми не могли дочекатися, коли розпочнемо довгоочікувану трапезу. Але по нашій, майже військовій дисципліні, ніхто з нас не мав права покуштувати страву, доки її не скуштує наш отаман. І от він поважно, знову розклав свого ножика, тільки уже з другої сторони, де була маленька ложка і почав їсти. Підніс одну ложку до рота, другу, а вона ж маленька, а їсти він хлопчик-підліток хотів дуже і тоді він блискавично руку запустив у пательню і повну жменю картоплі в рот, а ми слідом за ним жменями, хто проворний то і декілька жмень ухопив, а кому одна перепала.
Уже скільки весен з тих пір пройшло, а я пам’ятаю смажену на болоті картоплю так, нібито було це учора.
І кожна рання весна доносить до мене той неймовірний картопляний дух і маленькі прозорі калюжі на болоті.

21.03.2015р. Надія Таршин.