Щоб не скорились

Завмер – великі в страху очі:

Діагноз-вирок – звідки він?

Я в присуд вірити не хочу:

Не бачу жодної з  причин.

А погляд лікаря серйозний.

І безпомильне УЗД

Перехопило подих… Сльози

Набігли в очі… ітеде…

Яке вразливе  тлінне тіло:

Й мене загнав Чорнобиль в  кут...

Душа співала – нині скімлить:

Житейська проза у рядку.

Не до поезій – біопсія…

Бахіли… Вата… Спирт… Шприці…

І шанс останній чи  надія – 

Хірург зі скальпелем в руці.

Ну, що ж – довірюсь ескулапу.

Хоч страх уже позбавив сну…

Якщо… не так щось піде раптом,

Хоч не забудьте пом’януть! 

Лишаю те, що написалось.

Вже, що устиг, ото й моє… 

Діагноз вбивчий. Шансів мало.

Та хоч один – який не є…

Принаймні ці рядки ще хочу

Із серця вихлюпнуть – беріть,

Щоб не скорились, як заскочить

Діагноз-вирок в тужну мить.

Це справді страшно – не лукавлю.

Та доки шанс є – пост не здам.

Як оборонець на поталу

Не дасть Вітчизни ворогам.

Вже страх минув. Але тривожно.

Та хочу вірити в свій шанс,

Як вірить в день у переможний

Нічим не вражена душа. 

Іван Левченко, першодрук, 26 травня 2015 року