ЗНІМИ, НАРОДЕ, ЧОРНІ ОКУЛЯРИ!!! (сумні римовані думки про наболіле)

Я на війну прорвався добровільно,
Та не заради почестей, медалей,
Хоч друзі вслід кричали "божевільний",
Та линув я, куди серде'нько звало.

І що побачив там? - нахабство власті,
Від генералів вищих до солдата,
Не армія - середньовічне рабство,
Не командири - а якісь кастрати.

Горілка кожен день тече рікою,
Верхи вдають війну із оковитою,
Як наливають лівою рукою,
То права водноча'с п'яниць тих битиме.

Хоча усі "укропи" надто вперті,
Готові покосити військо враже,
Та кожен день - на вістрі ми у смерті,
Через царків та свиту їхню княжу.

І кожен ранок - все старе спочатку,
Розвод й матюк найвищого гатунку,
Матюк тут - найміцніше коліщатко,
Хоч основне, як завше, за лаштунком.

Нема снарядів, запчастин, соляри,
У медсанбат - лише за власні кошти...
"Зніми, народе, чорні окуляри,
Впили'сь вже в горло пасинки корости!".

Кінець війні... та мир такий на радість?
У чому ж ми здобули перемогу?
Хто крав - то так в три рази більше кра'де,
Хто прагнув змін - зламали йому ноги.

Змінити б все в державі до коріння,
За що, скажіть, годуєм генералів?
Із іх комор дощенту стухло сім'я,
Впрягаймо ко'ней у нові орала!

Уже роки, як влада саботажить,
І чверть століття - зміни лиш на гірше,
Чиє нутро насправді більше враже -
Чи злих "братів", чи тих, хто в теплім кріслі?

Ішов на фронт я дурнем-добровольцем,
Невже щоб тим потворам козиряти?!
Народе мій, як прагнеш щиро волі -
Вчорашніх всіх за ґрати!!!

(Роман Лесюк, Івано-Франківськ, пішов добровольцем...)