Надія Таршин: «НАДІЯ»

14 жовтня особливий день. В цей день на Покрову Пресвятої Богородиці народилася Українська Повстанська Армія. Віднині цей день будемо святкувати, як День захисника України. Це свято було у великій пошані у наших славних козаків. Ці дні особливі для мене, бо моя родина і по батьку і по матері були воїнами УПА. Вірш " Надія" про мою рідну тітку Надію (татову сестру), яка була закатована у застінках НКВД навіть не за те, що була членом УПА, а що кохала мого дядька по лінії мами Перцова Володимира - наполовину росіянина, який очолював службу безпеки боївки і якого не могли упіймати, як не намагалися. Мама розповідала, що на нашу хату, у якій на той час жило п*ятеро малолітніх дітей(четверо маминих молодших братів і сестер і її донечка) був на протязі двох місяців націлений танк, щоб якщо Перцов появиться, то знести її, щоб нічого і нікого не залишилося.

НАДІЯ

Крізь грати товсті – небо синє,
Промені сонця золоті
На лиця падають безвинні -
Сумні, красиві, молоді.
А ніч прийде – знов катування,
Знущання і накази: - бий!
І бачу може я востаннє
Цей клаптик неба голубий.
Страшна для них - повстанська
сила -
Тому,мов звірі ті, ричать,
Яка то мати їх носила,
Коли катують так дівчат?
Сичить від люті, мов гадюка,
Енкеведистське барахло :
«Ну ,что молчишь, бандерська
сука,
Тебе со мной не повезло».
І знову пальці у одвірок –
Від болю білий світ погас.
«Не зраджу друзів, лютий звіре,
Усіх не винищите нас,
Бо ця земля моя одвічно,
На ній жили мої діди,
Чому ти, нелюде поганий,
Прийшов топтать її сюди?»
Дівча худеньке впало долі,
Не відчувало вже чобіт,
Якими убивали волю,
А юнці тільки двадцять літ.
Їй би під вербами стояти
У парі з милим цілу ніч,
Натомість хижі очі ката,
Знов руки тягнуться до пліч,
Зривають одяг і шматують ,
І б’ють , допоки не впаде,
І враз стає криваво-чорним
Дівоча тіло молоде.
А мати плаче, тужить мати,
Зачувши зойки нелюдські –
Благає небо - покарати
Чужинців, нелюдів, катів.
Взяли найменших –
Таню й Надю
У каземати повели,
Як не благала, не молила,
Дівчаток їй не віддали.
Тепер знущаються щоночі,
Не спить налякане село,
Відкрий же, Праведний ти, очі
І зупини криваве зло.

На кам’яній, сирій підлозі –
Маленьке тіло,ледь живе,
І зграйка подруг на сторожі –
Для них усе це не нове.
Усі знеможені, побиті –
Та щоб отак , ще не було,
Спішили рани їй прикрити,
Мостили, що в кого було.
Почули шепіт невиразний,
І зойк ,що душі холодив:
«Володю, орлику мій ясний,
Врятуй мене, прилинь сюди,
А може, ні, не треба милий,
Воюй, коханий, і за нас
Благатиму у Бога сили,
А ще молитимусь за вас.
Я все стерплю : знущання,
болі,
Тебе побачити б ще раз,
А ще, щоб світлий вогник
волі
Для України не погас».

Надія Таршин