ЧУПАКАБРА (казка для дорослих)

В одному мальовничому лісі біля підніжжя старих гір жив-був собі волелюбний лісовий народ. Мешканці лісової держави з покон-віків жили у мирі та злагоді, ніхто нікого не ображав, вовки товаришували з бобрами та зайцями, мишки ходили в гості до лисиць. Всі разом працювали і веселились, співали, складали вірші і малювали чудові картини, бо з діда-прадіда були доброзичливі і талановиті. Єдине, чого боялися мешканці цієї щасливої країни, це був чорний-пречорний заболочений ліс, який виднівся за горами. А коли з боку дивного лісу дули сильні вітри - в повітрі починало нестерпно смердіти болотом і небезпекою.

Наче й не було чого боятися того лісу, але сторічні сови частенько згадували лісовій громаді про дивну легенду, яку з покоління в покоління передавали їм совині предки. За цією легендою страшний зубастий звір чупакабра, який живе у чорному лісі, мав колись напасти на мирну лісову державу, повбивати сильних і великих тварин, маленьких і немічних взяти в полон, а ліс привласнити собі.
Чи вигадка це були яка, чи мудрі предки знали щось більше - можна було лише здогадуватись. До пори до часу. Поки на небі не зійшло зловісно-червоне сонце і не зафарбувало ліс в кривавий багрянець. Понад дрімаючим лісом раптом пронеслось страшенне виття. Звідки не візьмись почали вистрибувати потворні чупакабри з оскаленими пащами, нападати на всіх навколо, відкусувати тваринкам лапи і хвости, впиватись їхньою кров’ю і пожирати їх малюків. Страшне лихо оселилось в донедавна щасливій і мирній лісовій державі.
Зібралась перелякана лісова громада на своє віче. Срібногрудий старий вовк Данко, досвідчений вожак і керманич лісової держави, дав настанови своєму народу - боронитися від лютого ворога до останньої краплини крові, не відступити ані шматка прадідівського лісу. Як сказав вожак - так і вирішило віче: воля або смерть.
Ще дужче зміцнився духом лісовий народ і почав натхненно боронити рідний ліс від непроханий гостей. Великі тварини гуртувалися у невеликі бригади, щоб легше було відбивати атаки чупакабр, ведмеді будували з повалених дерев бойові укріплення, дикі кабани рили захисні рови, менші спритні звірята надавали допомогу пораненим, хто не міг воювати - готували запаси іжі і носили воду з джерелець, аби годувати і поїти своїх захисників в перервах між боями. Ще інші збирали в лісі жолуді і шишки, якими лісові оборонці відбивали ворожі атаки. Навіть дві старенькі білки-художники стали у пригоді, вони продавали свої картини на лісовому аукціоні, а за виручені гроші купували ліки для поранених героїв. А дика голубка, лісова поетеса, своїми полум’яними віршами надихала свій народ до перемоги...

Ось так і боронив рідний ліс мужній лісовий народ. І вистояв він перед навалою лютого чупакабри, що прийшов з війною з чорного лісу. І перемогли вони у цім нерівнім бою, бо пліч-о-пліч стояли вовк і бобер, лисиця і заяць, бо всі звірі цього лісу, від малого до старого і немічного, у час страшної небезпеки простягнули один одному лапи допомоги. А ще - у них був мудрий відданий поводир, який провадив свій народ до перемоги.
А зубасті ненаситні чупакабри змушені були відступити і повернутись у свій чорний смердючий ліс. Надто слабкі вони виявились перед незламним духом волелюбного народу.

(цю казку я написала нині зранку на прохання своєї 10-річної племінницІ Софійки... мабуть, ця казка не дуже годиться для п’ятого класу... та це була моя перша спроба написати казку...)

Наталія Крісман