Мати гойдає колиску...

Мати гойдає колиску,
Наче безмовну труну…
Місяць в надщерблену миску
Глипа крізь шибку мутну.

Голос тремтить від утоми –
Боже, як тягнеться час!..
В чорний застуджений комин
Протяг хрипить парастас.

В хаті нетопленій, наче 
В темному по́гребі, тхне.
“Бач, і дитина не плаче,
Схоже, заснуло, чудне!..

Добре, бо їсти не просить…” –
Скривилась, квола, страшна…
Жалять морози, мов оси,
Пружну мембрану вікна.

Боже, як тягнеться спокій –
Зв’я́зки тріщать, мов нитки…
Блимають зорі високі,
Як поминальні свічки.

Не пережити все лихо,
Не осягнути сповна!..
В хаті поскрипує стиха
Хворим суглобом труна…

© Наталя Данилюк