Василь Ковтун: Там, на засніженій стежині...

Там, на засніженій стежині,
Що заблукала в тихий ліс,
В пухкій зимовій одежині
Творець ослінчика приніс.

Насипав ковдру білу ніжну,
Морозом стійки укріпив,
А на сідельце білосніжну
Дивацьку пару примостив.

Вона і Він! Присіли поруч,
Їй-Богу, справді, диваки,
Він їй плече підвів ліворуч,
Та ж притулилась навпаки.

Свої змарнілі босі ніжки,
Щоб краще відпочити їм,
Сховала від снігів доріжки,
Укривши платтячком своїм.

Мабу́ть стомила їх дорога,
Присіли лише так, на мить,
Вже далі рухатись незмога -
Нехай же втома відлетить.

Так і завмерли в тім покої,
Лиш зрі́дка щось погомонять,
А із розмови їх скупої
Гілки́ у відгуки дзвенять.

У думах го́лови задержи,
Вдихають світлі небеса, 
Одне́ у одного́ обпершись,
Являють світу чудеса.

І що за дивні ті створіння -
Тікали б десь за небокрай,...
Та без господаря веління
Їм не покинути цей край.

Так і залишаться на лаві,
Де їм кінцевий дім і кров,
Створіння дивні і цікаві…
І їх засніжена любов…

Пригріє сонечко ласкаве
Спливуть дива у водограй,
А в думах ли́шиться лукаве -
Їх розтопив кохання рай.

03.03.2012р. Василь Ковтун