Наталя ДАНИЛЮК: Дотик Словом

Заговори…

заговори…
мов літеплом, все тіло
своїм чуттєвим тембром 
оповий…
як плід граната, 
серце переспіло
і тріснуло, 
в туманну ніч кровить…
збери у жмені 
зернята багряні,
на спомин 
у шкатулку заховай.

Купальська ніч 
гойдає роси п'яні,
пахтить у небо 
стеблами трава.
цей дикий танець,
пристрасно-тваринний,
цей поєдинок 
вітру і вогню!..
мов у свічках,
у ватрах полонини…
і розсікає темряви броню
огненний бог
своїм пекучим лезом,
із лона іскри 
сиплються дрібні!..
не личить бути
в ніч таку тверезим,
тож пий мене по крапельці,
п'яній!..
заговори, зашепочи,
вколисуй!
коли ж ущухне хміль у голові,
майнемо вдвох
у храм густого лісу
шукати квітки-папороті
цвіт.

Вивчати тебе…

Вивчати тебе, як ревний нічний звіздар
Вивчає на мапі неба чудні сузір'я,
Ловити найменші імпульси на радар,
Торкатися мрій, як легіт легкого пір'я...

Вивчати тебе, а спільно — й себе в тобі,
Крізь призму душі твоєї уздріти власну,
І кожен запеклий в серці своєму бій
Навчитися обертати на мить прекрасну —

На видих весни в погожу духмяну рань,
Де гнів - лиш палка корида ривкого вітру,
І кров - це не кров, а вибухла в день герань,
Малесенький штрих в чуттєву м'яку палітру...

Вивчати тебе по крапельці, мов дитя,
Що порух найменший вловлює вмить очима!..
І пульсу твого, і серця чітке биття
Вплітати в розмову з небом, у сни і рими...

В забутому скверику

Хлопчику мій, цей 
самотній покинутий скверик 
в пам'яті нашій, мов
Богом забутий Версаль... 
У позолоті сусальній
дерева-химери 
струшують мідну фольгу
на холодний асфальт.

Як же тут тихо,
неначе у ветхому склепі,
сонце вчепилось за гілку
рудим кошеням,
теплі пейзажі прокручую
слайдами сепій,
смолами рани затягує
хвойна броня.

Може тобі і не стане
причалом ця лавка,
серця чужого поманить 
далекий маяк...
Тлінь уплітає деревам
у кучері мавка,
як заховатись від неї,
мій хлопчику, як?

Чим побороти в душі
гіркоту розставання,
як не розсипати крихти
тепла і надій
в час, коли осінь
розгубить сусальне убрання
в цьому забутому скверику,
хлопчику мій?

Корицева донна

Корицева донна
стоїть на терасі нічній,
велюрова сукня блищить,
ніби шкіра пантери,
і профіль її витікає
чорнилом у скверик,
і кров закипає 
подвійним еспресо у ній.

Самотня і горда,
цигаркою дражнить імлу,
роздмухані іскри,
мов паприка, в'їлись у вени...
І погляд її неприкаяно-
гірко-шалений,
мов лазер тонкий,
розсікає застиглу смолу.

Корицевій донні
так личить лискучий велюр,
у ньому вона, ніби пара,
легка й безтілесна,
налиті глінтвейном,
пашать оксамитові перса
і глянцевим полиском
вабить її манікюр.

Між пальців худих
розтікається сивий димок
і губи її кровоточать
солодким мускатом,
розщеплюють спазми
у тілі кожнісінький атом,
і подих терпкий обпікає
вогнем до кісток.

Корицева донно,
спокусо, спокуто гірка,
ти диханням рівним 
затлумила крики і кроки!..
Під атласом шкіри
вирують рубінові соки
і ніч, мов пантеру,
твоя приручає рука.

Ненароком

Осінь і кава. Спітнілий квадратик вікна…
Мжичка січе монотонно, розміреним кроком…
Я ненароком наснилась тобі, ненароком —
Як у пекучі морози деревам весна.

Я просочилась крізь сито далеких розлук,
Мов оминула всі правила простору й часу... 
Я борознила вітрильником пам'яті трасу,
Падали спогади друзками лунко на брук.

Осінь блукала з палітрою в тінях узбіч
І фарбувала кераміку яблук в червоне,
Рейками колій протяжно скрипіли вагони
І горизонтам далеким летіли навстріч.

Кава схолола. В заплаканій рамці вікна,
Наче на знімку, застигло розмите бароко…
Сон обірвався, мов тріснула мідна струна —
Я ненароком…

Повітряна кулька

А сніг до взуття прилипає, мов жуйка,
Вкриває дорогу рядном
І серце моє — то повітряна кулька,
Яку ти наповнив теплом.

Тримаю її за мотузку думками,
Ще мить — відпущу, полетить!..
Так пахне ваніллю повітря між нами,
Аж гусне зефірно блакить.

За промені світлі, неначе за віжки,
Хапаємось міцно удвох,
Мов сонця налив із медової діжки
Нам добрий усміхнений Бог!

Іще не пора березнева, лиш лютий,
Та щастя зриває нам дах!..
Мій погляд замріяний, ніби прикутий
До блиску в коханих очах.

Минаємо натовпу тьму кольорову,
Маячимо в люстрах вітрин...
Тримай моє серце за нитку шовкову,
Тримай, бо втече догори!

Снишся мені…

Ніч обростає снігом, мов деревій,
Знову на небі борошно труть крізь сито...
Снишся мені у пору рясних завій —
В час, коли вітром шибку душі розбито.

Виють крізь неї протяги, як вовки,
Б'ються крильми замети, мов дикі гуси...
Ти говори зі мною, сотай думки,
В серці вгамуй цунамі і землетруси!..

Взявши за руку, в далеч мене веди —
Десь у надхмарний простір, а може й вище!..
Не озирайся — сніг замете сліди,
Не прислухайся - вітер дротами свище...

Ліпить хуртеча в очі — ну, хай їй грець!
Комин коптить у небо, немов сигара,
Вітром розсіяний відгомін двох сердець
Ловлять з висот небесних земні радари.

Так мені легко в аурі світлій цій,
Проз хуртовину світить щаслива зірка!..
Просто приходь у пору рясних завій —
В час, коли серце гупає до одвірка...

Допоки посвіт…

Мені тепер поїхати, як вмерти,
Як кинутись у прірву з висоти!..
Потрошить вітер вижухлі конверти,
В яких твої нечитані листи.

Мені би десь укритися, та сила
Взаємного тяжіння, як магніт,
Мене знаходить, де б я не ходила,
І штормом розколисує мій світ.

Аж у сплетінні тріскають волокна
І рвуться жили струнами в мені...
Тремтить душа, до ниточки промокла,
І гасить місто цятками вогні.

Під хриплий гул останнього трамваю
Твоє спокійне дихання ловлю
І край вікна, мов скрипка, завмираю:
Ні поруху, ні зойку, ні жалю

За тим, що відійшло і не збулося,
Хіба щось буде вартісним без нас?
Пірнало світло у твоє волосся,
Допоки посвіт сонний не погас.

Дощ перестрів мене раптово…

Дощ перестрів мене раптово
На тихій вулиці міській,
Де усміхались волошково
Весняні бісики з-під вій...
Де все було таким ще сонним
В обіймах ранньої весни...
Лиш розфіранчені балкони
Пливли в повітрі, як човни,
А вітер дмухав на вітрила
З легкої диво-органзи.
І я віршами говорила,
Виймала слово зі сльози,
І лікувала наболіле,
Допоки дощ оцей не вщух.
А краплі бісером летіли
І шелестіли біля вух.
Я затуляла теплі груди,
Немов боялася, що хтось
Тепло в душі моїй остудить...
А з неба свіжого лилось
І обмивало все на світі:
Тривоги, біль і гіркоту...
І стін зволожене графіті,
Мов розтікалось на льоту.
І так хотілось розгубити
У цій мандрівці дощовій
Все відболіле й пережите!..
Але найдужче... Образ твій...

Залишені слова

Слова мені залишились і все,
Нічого окрім слів скупа розрада...
Кривим розмитим почерком есе
Виводить дощ по сірих автострадах.

Під парасольку туляться вітри,
Січуть в обличчя краплі, ніби струни.
Зітри мене із пам'яті, зітри,
Як вічність на табличці древні руни...

Як захмеліла впевнена весна
Останній сніг роздмухує у полі.
Густої зливи сива пелена
Сповила шовком пальці захололі.

Похмуре небо руном затяглось,
Надуло щоки зморені старечі.
Слова мені залишились — хоч щось,
Хоч проблиски в холодній порожнечі...

Буде весна…

Ця лютнева зима — не зима, а суцільна проталина…
Сніг по клаптику вовни за ніч розтягнули вітри
І хрумкій білизні досхочу порадіти не дали нам…
Позіхаючи, равликом сонце повзе догори.

Отже, буде весна — життєдайна, п'янка, неприборкана,
Пробіжиться босоніж під кашель рипучих воріт!
І на місці весняного сліду заграє пацьорками
Білозуба усмішка землі — молодий первоцвіт!

Враз кожнісінька жилка, пульсуючи, соком наповниться…
І коли, поцілована в тім'я світилом рудим,
Ти почнеш зеленіти життям, як біблійна смоковниця,
Виноградар твій ревний зрадіє, бо ж будуть плоди.

На пошерхлі долоні заплачеш ранковими росами
І промовиш: "Я знову прийшла… Тож візьми ці дари".
Так, як юна весна, цілуватимеш п'ятами босими
Пружно випнуті жили, що б'ють з-під земної кори.

І, схилившись йому на плече обважнілими вітами,
Прошепочеш: "Прости, що я плоду не дала торік…".
І весна поміж вами бджолино-квітково бринітиме,
І дощем благодатним окропить недовгий твій вік…

Жаль

Трави мої покошені,
Зложені в оборіг.
Літо пішло до осені —
Стрілило, як в батіг.

Стежі мої не пройдені,
Щезніть і не боліть!..
Ябко терпке вигойдує
Вчахнута суховіть.

Ой, не печи ня, світе мій!..
Ой, не скубіть, вітри!..
Звід підіпру трембітами, 
Щоби не впав згори.

Подих-полин затримую —
Ой, не розвійся, ні…
Простір вібрує дримбою,
Рвуться волокна-дні.

Сонце — макітра з баношем…
Легіню, мій — не мій?
Може, за обрій рано ще?
Де ж той спокусник-змій?

Знову торгує душами
(циган, як не крути!).
Ябко терпке надкушене —
Жаль, що вкусив не ти.

НаталяДанилюк — поетеса, вчитель. Проживає в селищі Перегінське, що на Івано-Франківщині. За освітою — філолог, закінчила Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника. Заміжня, виховує трьох дітей.
Авторка трьох поетичних збірок: «Та жінка, що навпроти у вікні…» (2012 р.), «Кульбабова віхола» (2013 р.) та «Океан, що навиворіт» (2015 р.). Співавтор кількох поетичних збірок: «Натхнення», «Осінь у камуфляжі», «Мислити і жити українно», «Воїнам світла» та ін. Член Асоціації українських письменників, учасниця поетичного клубу «Об'єднані словом» та районної літстудії «Горгани», лауреат літературно-мистецької премії ім. А. Малишка (2015 р.).
Найбільше надихає Всесвіт — його барви, звуки і аромати!

Дотик Словом