ПОЕМА САДУ

Олена Матушек

ПОЕМА САДУ

     1

От і надходить пора

Нам збирати плоди,

Перші плоди у судьбі,

Що вже паморозь чує…

Саде мій, саде,

Чому ж так мізерно вродив?

Саде мій, саде,

Чому ти так гірко німуєш?

Де ж твоя втома –

Щедротно-осіння й легка?

Де ж ваговитість

Відлитого в спадок зернятка?

Чом так непевно

Гілля вузлувата рука

Все ще вигойдує

Зморщене яблунятко?

Як ти чекав

Садівниче моє ремесло!

Як сподівався

Продовження думки і духу!

Чом же уміння

В розгубленість переросло,

Чом не змогла я відвести

Від тебе задуху?

Де ж ми спинились,

Коли ж ми проспали весну?

Де ж ми порушили

Вічну турботу плекання?

Чом так пекуче

Нести мені думку сумну

Про покаяння –

За всіх і за все –

Покаяння?..

     2

А дзеркало було кривим…

Та тільки ми про це не знали,

І так довірливо сприймали

Себе і час, відбитий ним,

А дзеркало було кривим…

Яких очей нам треба, світе,

Яких правдивих порівнянь,

Щоб дзеркала криві побити

Без жодних стримань і вагань,

Щоб ілюзорності сяйливість

Вже не засліплювала шлях,

Щоб не фальшивість, а – сміливість

По всіх відкритих дзеркалах,

Щоб не байдужість,

Не дворушність,

Не чад притлумлених мовчань…

…І я гримлю в оглухлі душі

Кулаками запитань…

     3

За сто неправд,

Що ув одну злилося,

За дні,

Що в Лети вже не відніму,

За пустодзвонство

І за безголосся

Кому рахунок пред’являть,

Кому?

За помилок гірких

Тягар важезний,

За білих плям

Всезнаючість німу,

За Вишню,

За Тютюнника й Довженка,

За Симоненка Василя –

Кому?

За маршів муштри

Тупо-солоденькі,

За обрій у рожевому диму,

За пісеньок гучних

Порожній дзенькіт,

Бездушні ритми рапортів –

Кому?

За гвинтиків

І роботів залізність,

За знеосібки

Силу навісну,

За вибух правд

Засліплююче-пізній,

І за Чорнобиль, врешті-решт –

Кому?

Ще сто питань

Впиватиметься в душу,

Ще сто завіс уперто підніму,

Та тільки я довідатися мушу

Не лише ЯК і ЩО,

Але й – КОМУ?

     4

Дівчисько з білими бантами,

Що жде від долі світлих свят,

Де їй за тата і за маму

Обридлий рідний інтернат,

Де все розписано до риски

І між дозованих умінь,

Буденним ритмом заколисане,

Росте одне із поколінь.

Де з книжки дивляться безхмарно

Життя причесані рядки,

Де все – бадьоро,

Все – ударно,

Де всі означено роки…

Та тільки…

Що могли ми знати

І як довідатись могли

Про мовчазні фатальні дати,

Що нам лиш цифрами були?..

…Учителю,

Як я прийду до тебе?

Як я пробачу тінь твоїх мовчань?

Ти прихиляв мені несправжнє небо –

Яка ж наука від таких навчань?

І що моя п’ятірка атестатна

З історії – історії чого? –

Діянь етапних

Чи тернів   е т а п н и х,

Що не одне скривавили чоло?

Як проломитись пам’яттю у вічність,

Яку спокуту вимолити нам,

Щоб мати право глянути у вічі

Безвинно

Закатованим синам?..

     5

Києве, і ти мені мовчав…

Що ж твоє мовчання офіційне

Для таких дівчаток провінційних

Із питальним подивом в очах?

Чом же університетський дзвін,

Що скликав в луну аудиторій,

Не сягнув глибинних тих глибин,

Що становлять істинну історію?

Чом же ти догідливо притих,

Чом же ти стосило не пручався,

Як пілати на очах твоїх

Розпинали зморену сучасність?

Чом же ти покору святкував,

Чом не спалахнув священним гнівом,

Як Чорнобиль гибельне огниво

У твоєму лоні роздував?

Чом каміння не покрило брук

І святий промовчав Володимир,

Як пішли за грати молодими

Стус, Світличний, Марченко, Пронюк?

Чом твоя і велич і печаль

У словах лякливих заніміли?..

Ти – малів. І ми в тобі маліли,

Фарисейства несучи печать…

Києве, мій батечку, ну як,

У якій спокуті розчинити

Наших знань ржавіючий  мідяк,

Щоб за сором незнання сплатити?

За ілюзій мертві міражі,

За бібліотек німі в’язниці

За усі криваві таємниці…

…Доки ж ти мовчатимеш, скажи?

     6

І ви мовчали,

Доли і гаї,

І ви світились

Сонячно і страшно,

Коли їх брали під арешт –

СВОЇ,

Коли СВОЇ СВОЇХ

Вели на страту.

Їх час ділив

На грішних і святих,

Вони ж були не з криці –

Тільки з віри,

Гнили по тюрмах,

У вогні горіли,

Та щоб одержать

Кулю

Від СВОЇХ ?

…Роки страшні,

Хіба ж ви проминулі,

Якщо печуть і мертвих і живих

Ті, від СВОЇХ одержувані кулі?..

…Чи ж від своїх?

Ти певна, від – СВОЇХ ?

     7

Я вийду в сад –

Пробач мені, пробач

За всі твої убиті яблунята,

За річку,

Що безвинно розіп’ята,

За трав згорілих

Передчасний плач,

За джерело,

Отруєне дарма,

За луки,

У безпташші охололі

І за розгул бездумної сваволі,

Й за виконавств покірливих

Дурман…

Мій саде, як,

Ну як тебе плекати,

Яких трудів,

Яких докласти сил,

Аби занапастить тебе не дати,

Аби ти вічно, саде, зеленів,

І щоб твоя оновленість святкова

Знов зарясніла щедро на врожай

І ожили історія, і мова,

І весь-усенький

                            мученицький край?..

     8

Мій часе,

Від тих очистись,

Змети, бунтівничий порив,

Хто руки гріти навчився

На полум’ї прапорів!

Хто плутає правди дати

Й зумів, наче долі дар,

До себе пристосувати

Святе поняття «комунар».

Хто звик доноси писати

На геніїв і предтеч,

Тримаючись за посади,

Немов за каральний меч.

Усіх, хто навчився жити

В щедротності через край

Й вести персональні битви

За свій персональний рай!..

Мій часе,

Не ошукайся,

Мій часе,

Не помились!

На їх галасливі гасла

Довірливо не купись!

Не вір переможним дзвонам,

Допоки мовчить народ –

Народу не треба тронів,

Не треба йому нагород,

Він вірою освятиться

На попелі всіх утрат…

…Ходімо копати криницю,

Ходімо ростити сад.

          1986р.