Василь Ковтун
Пішла людина в небуття
Хоча могла б ще жити,
Тягнула б скривджене життя,
То ще могла б творити.
Могла б ще гризти сухарі
Та пити з брудом воду,
Якби шахтарські бунтарі
Не звали б за свободу.
Якби не рушив у намет
Свою біду сказати,
Якби хвороб страшний букет
Давав спокійно спати.
Якби покірно міг терпіть
Знущання і нахабства,
Якби тихенько міг сидіть
Не вириватись з рабства.
Якби не мати ні дітей,
Ні внуків у родині,
Не випускати їх з сіней,
Тримати у хатині.
Якби ж не знати про Отця,
Про Сина і про Духа,
Якби ж не слухати Творця,
Закрити очі й вуха.
Якби ж не мати в серці гнів
На банду, що при владі,
На них самих, на їх синів,
Чуму, що при параді.
Якби ж то жити, як у сні
Вдоволено і тихо,
Якби ж співалися пісні,
А не давило лихо.
Якби ж сміливця шахтаря
За трудові звитяги,
Та лікуватись на моря
За гроші банди з Ради.
Якби ж тому, хто обіцяв,
Почути кожну душу,
То я б про мертвих не писав,
А так повинен, мушу.
Коли б почули кобзарів
І їхні довгі вуса,
Не хоронили б бунтарів
Нащадків слова Стуса.
То скільки їх таких щодня
В годину ту сумну
В сльозах замучена рідня
Навік кладе в труну?
То скільки їх, хто вже помер,
Але могли б ще жити,
Сьогодні, вчора і тепер
Свавіллям влади вбито?
То бійся ж, клятий владний спрут,
В душі хай б’є тривога,
Тебе чекає правий суд…
І вбиті там у Бога….
29 листопада 2011 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар