ДУША

Василь Ковтун

Скажи, українцю, чого тобі треба,

Чого в твоїй хаті ще досі нема,

Яка твою душу мордує потреба,

Яка божа сила з колін підніма?

Чи може не маєш коня на припоні,

Чи поле не всіяне свіжим зерном,

Чи сало із хлібом занадто солоні,

Чи може сади заростають терном?

Чи діти голодні, роздягнені й босі,

Чи в глечиках скисло смачне молоко,

Чи скошений колос проріс у покосі,

Чи зріють у думі Шевченко й Франко?...

Та все в мене є, бо я справжній господар,  

Народжую діток,  вирощую хліб,

Молюсь, як велів мій небесний господар,

Та щось мені чудиться неначе осліп.

Не бачу я правди у власній оселі,

Брехнею заріс мій господарський двір,

Сліпих кобзарів пісні невеселі,

І очі виколює диявольський звір.

А ще я оглух, бо не чути в окрузі

Дівчат наречених розплетений спів,

Лиш стогне, як віл, загнузданий в плузі

Козак український посеред степів.

Осліп і оглух, бо не бачу й не чую

Нащадків величних славетних дідів,

Немов в чужині́, як приблуда ночую,

Франка і Шевченка шукаю слідів.

А ще четвертують, як Господа тіло,

Язик відрізають, щоб люд онімів,

Щоб слово козацьке від стра́ху тремтіло,

Не мовило правду великих синів.

Тому і не сплю я заморений в думі,

Тому і встаю не за крихту гроша,

Що рід мій трудящий, як злидень, у сумі,

Осліпла, оглухла, оніміла душа.

01.06.2012р.