НАРУГА

Василь Ковтун

Гнітючий стан, в душі нудота,

Зім’ялась совість у клубок,

Мордує голову гидота,

Стираю із чола плювок.

Не б’ється кров гарячим серцем,

Рука здавила картуза,

Ковтаю жовч нутра із перцем,

А по щоці повзе сльоза.

Хоч би сховатись десь від себе,

Щоб сором душу не загриз,

Не помагає і молебень,

Схиляю голову униз.

Хоч би залізти десь у нору,

Закрити очі, як в крота,

Щоб пережити чорну пору,

Де доїдає срамота.

Хоч би заснути сном дитини,

Не чути жалібних промов,

Та до наруги павутини

Злі думи повертають знов.

Згадалась згублена дівчина,

Що звіром спалена живцем,

Її роздерта сорочина,

Насильства слід із манівцем.

Чомусь про неї я подумав,

Мабуть судилось так мені,

Щоб в цю хвилину тяжка дума

Мене догризла там на дні.

На тому дні тяжкого стану,

Де не знайти утішних слів,

Де я мов лід від пекла тану,

Де вже від сорому зотлів…

Тепер я знаю як їм важко,

Отим приниженим жінкам,

Коли розквітлий цвіт ромашки

Іде для глуму по рукам.

Тепер я відаю їх горе,

І їх прокльони вражим псам,

Не я кажу - душа говоре,

Бо нині я - в нарузі сам…

05.06.2012р.