НЕВПІЗНАНІ

Я сама визначаю, кого називати другом.

Віддаю за кохання спокій своєї душі.

Славні предки мої творили мечем і плугом

Ту історію світу, якій плазуни – чужі.

Так чому ж плазуни повзуть по кістках героїв

До багатства і слави? Сиві мовчать віки.

Маловіри пихаті битву зробили грою,

Освятивши свої поразки і помилки.

Я не знаю вагань. Відваги в душі – по вінця.

Не шаную дволиких фей і сліпих служниць.

Як у світі прожить всесильній, тендітній жінці,

Що не вміє перед тиранами падать ниць?

Випускаю слова у світ. Може, хтось їх прийме

І захоче змінити долю, забувши страх?

Вперше крила свої розкрила я для обіймів.

Я впізнала тебе. Це ти – мій вогненний птах.

То чого ж я боюсь? Дволикості, а не смерті.

Важко плакать мені. Я – дика, як Дух Степів.

Про гармонію знали Моцарт, Бетховен, Верді.

Надихав їх і мучив зір загадковий спів.

А Шевченко і Стус горіли в багатті істин,

Бо хотіли зцілити Словом убогий світ.

Перша злива осіння впала на соне місто.

Ми з тобою – надія світу, безсмертний міт.

Ми даруємо людям щирих чуттів заграви

І тавруєм катів, за що нас клене юрба.

Ми – невпізнані. В нас ні влади нема, ні слави,

Та про нас розмовляє з вітром сумна верба.

Пам’ятає про нас палкий мандрівник Ярило.

Безіменна зоря дарує нам світлі сни.

Ти кохаєш мене. Я серце тобі відкрила.

Білим птахом летить послання із давнини.

Наталя Федько