СПАДОК КАССАНДРИ

Якщо на руках у людини вмирає Віщунка,

 Людина приймає у спадок непроханий дар.

 Тополі всміхаються осені тихо і струнко,

 А дощ, наче злодій, налякано зиркає з хмар.

Вагається дощ: „Може, скочить на землю, а може

 Не пізно в Ярила пробачення щиро просить?”

 Я знаю: у долі всі рівні – кати і вельможі,

 Тому і ридає планета на всі голоси.

Чому ж я страждання людські відчуваю за милю?

 Навіщо мені знати долі чужі наперед?

 Хтось вперто чекав, що для нього себе обезкрилю,

 А я заховалась від нього в молитві дерев.

Можливо, кохання моє – то небес нагорода.

 Мій лицар мене і любити, і вірить навчив.

 Та знову натхнення моє не питається броду,

 І воїни ночі для битви готують мечі.

Я вірю життю, і тому не цікавлюся, доки

 Ходитиме дощ по безсонню засмучених стріх.

 Не бійся нічого, надіє моя синьоока,

 Бо там, де Ти є, і боятись, і плакати – гріх.

Прийняти колись я наважилась спадок Кассандри, –

 Він значно дорожчий за вілли й прикраси круті.

 Цей спадок – незламного Духу омріяні мандри

 І вірна Любов, що буває лиш раз у житті.

Кассандрам не вірять, їх люблять повчати поважно,

 Їм ставлять діагнози мрійниць, дурненьких невдах,

 Та я не боюся. Для натовпу я – недосяжна.

 Живу одночасно в усіх паралельних світах.

НАТАЛЯ ФЕДЬКО