Василь
Бондар
МАЛОРОСКА
оповідання
1.
Перед високим у вітальні люстром Жанна Миколаївна іще раз
м’яким рожевим тампончиком пройшлася
по щоках, припудрюючи кляте ряботиння, завчено довгими музичними пальцями,
безіменними, від перенісся до скронь розгладила тонкі брови над розкосими й
вузенькими, наче осокою розрізаними, очима (і де тільки та азія проклюнулась у
її роду?), поправила набакир ясно-червоний, під колір полуниці, капелюх
рембрантського крою, підморгнула собі серйозно і так же серйозно, аж строго,
запитала у прочинені на вулицю двері:
- Ти готовий, серце?
- Давай, одчалюємо, – роздратовано відповів чоловік. – Вибираєшся,
наче в оперний театр…
Він уже вивів із гаража на споришевий провулок синього,
як Біскайська затока під безхмарним небом, старенького, але справного жигулика,
замкнув ворота і стояв, поблискуючи лисиною, коло задніх дверцят, готовий
відчинити й посадити даму за всіма правилами етикету, підтримуючи її делікатно
за лікоть.
«Наука таки йде не в ліс», – з гордістю подумала Жанна
Миколаївна, замкнувши двері й з ґанку спостерігаючи струнку поставу чоловіка, який
щойно відповідав їй начеб роздратовано, а тепер он стоїть з прихованою
усмішкою, як паж у королеви на ювілейному прийомі.
Вона не запитувала, скільки картонних коробок він поставив
у багажнику, бо скільки б не поставив – вона усе продасть. До неї базарювальники
злітаються, як мухи на мед. «А де та дамочка, що в білих рукавичках?» –
запитують, бува, покупці в день її відсутності. «Нема. Завтра приходьте!» –
відповідає ніби й привітливо сусідка порожнього рундука, а в самої аж коти
шкребуть на душі од заздрощів: чого ти питаєш? бери осьо скільки треба – і
крупна, і пахуча, і аж горить на сонці! ні, йому з білих рукавичок подай…
- Ох, не нагадуй мені про оперний театр! – вмощуючись на задньому
сидінні й поглядаючи у дзеркальце перед
водієм, мовила Жанна Миколаївна – Ось кінчиться полуниця, то подамся хоч у
київський… Давно вже щось ні з Італії нас ніхто не відвідує, ні з Англії…
Ніщота, злидні – кому ми потрібні?
- Ні з Парижу, – додав у тон чоловік, і жодна рисочка на
його лиці не здригнулась.
- Так, Париж!.. – зітхнула Жанна Миколаївна, ні краплі не
підаючись на чоловікові під’юджування. Навпаки, очі її аж посоловіли від
сказаного. – О, Paris!.. «Sous le pont Mirabeau coule la
Seine et nos amour…»1
- Жанночко, прокинься, ми в Кіровограді.
Вона знає, що в Кіровограді. Он за вікном майнув шпиль
телевізійної вежі, яку вона подумки називає Ейфелевою, подумки, сама для себе,
бо ж глум, а не Ейфель; далі по праву руку простягнеться довгий мур з
поплутаним колючим дротом у кілька рядів, як нотний стан – чим тобі не
Бастілія? а далі земляна фортеця з позеленілими від давності мортирами при в’їзді
і на спускові закований в бетонні береги Інгул – як Сена, ге?! «Малєнькій
Паріж!» – вигукують навперебій придуркуваті краєзнавці, а хоч хтось із них
бодай раз у житті мапу справжнього Парижа брав до рук? Ото ж бо. Та й з міфом
побрехенька виходить: Жанна Миколаївна сама колись спеціально в науковій
бібліотеці перерила усі відомі листи Добролюбова, в одному з яких нібито він
називає місто майже двісті років тому «малєнькім Паріжем». Ніде й
натяку. Ні, далеко куцому до зайця! О, Paris!
На Центральний ринок вони добрались трохи з запізненням:
торгівля уже йшла на повних парах. Зокрема тут, у овочевому його кутку, надворі
під пластмасовим накриттям. І ще не встиг поприносити чоловік коробки з
полуницею, ще лиш міняла Жанна Миколаївна під прилавком еластичні шовкові
рукавички на гумові, такі самі біленькі, як черга біля їхнього рундука вишикувалась
одразу.
- Ну все, я пішов, – сказав чоловік, обтріпуючи за звичкою
сорочку на грудях, до якої дотуляв картонні коробки. – Подзвониш, коли там…
- Ти ж дітей зустрінь на залізниці – не забув? – нагадала
чоловікові Жанна Миколаївна – І за гусенятами справся: казала, що почали
лупитись…
Чоловік лиш усміхнувся мовчки на її нагадування і зник у
юрбі. «Мило усміхайся, серце!» – згадалось їй колишнє його напучення. Це ж від
нього вона перейняла оце звертання: серце! Він – щастя її довгоочікуване. Все
життя вона про нього мріяла, чекала-виглядала. І таки дочекалася. Хай і на
схилі життя, але ж дочекалася. Наперекір матері. Так, наперекір – хай Бог
простить дорікати їй тепер, немічній, невиліковно хворій, тижні її пораховані.
Провідати треба. Ось спродаюсь скоренько – і піду посиджу бодай з півгодини.
Тут недалеко, в самому центрі, на Дзержинського…
Ринок ворушився, говорив, бурчав, сварився, сміявся, сіяв
анекдотами, матюкався, гикав, шелестів поліетиленовими кульками, дзвенів
кришками відер і бідончиків, пахнув акацієвим медом, кислою капустою, світився
гірками помаранчів та гронами бананів… Жанна Миколаївна нічого цього не бачила
й не чула, бо перед нею стояла людська черга й треба було проворно підтрушувати
з картонної коробки у совок тугі, післяобід учора зірвані полуниці, зважувати
целофановий кульок чи плетену корзинку на сталевій таці електронних ваг,
стежити за здачею, щоб не дай бог кого образити…
Хіба вона думала колись, що, не дочекавшись пенсії, їй,
вчительці музики й співів, доведеться торгувати усе літо й усю осінь на ринку?
А куди дінешся: зарплата в загальноосвітній школі сьогодні на сміх курям, а в
палаці піонерів, де вона підробляла і де всю душу вкладала в своїх вихованців,
навчаючи їх фортепіанної гри, узагалі поскорочували естетичні гуртки… Оце така
державна незалежність!.. А рідним дітям хто допомагатиме? Донька тільки-но
притулилася в Києві у фірмі, перші місяці нічого не платили, випробувальні,
кажуть, а тепер трохи дають, що ледве на найману квартиру вистачає, і зять ніяк
ніде не загріє собі місця: на батьковій машині грачує ночами, підпільне таксі,
але ж це теж не діло, тимчасовий і ризикований заробіток… Тож мусить
допомагати, поки зіпнуться міцніше на ноги. Поки Жозефінка виплутається з
болячок, які невідь-чого обсіли малу дитину. Внучатко її золоте, три рочки
всього, а така ж розумниця! Десь осьо мають привезти її до баби на літо: ото
вже втіхи буде! Баба не дасть онученьці хворіти… Хоч би не забув зустріти їх на
вокзалі.
Менший частіше приїжджає, але ось починається літо, то чи
й побачить сина: напитав підробіток собі в Криму. Студент-першокурсник. Уже
другокурсник, можна сказати, бо екзамени поздавав автоматом… Зараз таке
навчання, що можеш і не ходити на лекції, аби тести поскладав. Інтуїцію треба
мати: тиць-тиць і – або пан, або пропав. Він у неї пан: і взимку все на п’ять, і
тепер ось… Діти мої, безбатченки…
- Цигани йдуть! Свайба! Готуй мєлочь! – вибили думки
Жанні Миколаївні з голови в одну мить кілька гучних, понад базарним гамором, голосів
неподалік, ближче до вхідних воріт, дзвінкі й хриплі голоси дисонансом. І торгівля
припинилась.
Серединою ринку, найширшим її проходом рухалась шумна,
весела, балаганна, можна сказати, компанія. Попереду йшла невисока на зріст
молодиця з намальованими сажею вусами, з причепленим на рівні пояса бананом,
під парубоцьким з червоною квіткою кашкетом набакир і з гармошкою-двохрядкою в
руках, поряд з гармоністом ступав високий і худий дядько, закутаний у бабки, з
намощеними грудьми – він високо над головою у такт гармошці вибивав дерев’яним
ополоником у тамбурин, далі за ними крутилися в танці відьми, чорти, солохи,
запорожці, «молодий і молода»… Але найбільшою була юрба вродливих циганок у
рясних до самої землі спідницях, з блискучими браслетами на зап’ястях,
з непомірно великими кульчиками в вухах: вони барвистою віхолою роззосередились
по всіх торговельних рядах і безцеремонно брали-хапали з прилавків усе, що
потрапляло під руки: лимони, огірки, редьку, хурму… Жанна Миколаївна скрутила
кілька кульочків з аркушів учнівського зошита і всипала полуниць, охочих
виявилось багато, але з черги на циганок замахали, відтрутили їх: ідіть,
мовляв, далі, скільки можна!.. І тут Жанна Миколаївна побачила руду височеньку
дівчинину у вишиванці. Дівчина скромно пройшла у весільному гурті мимо, не
зупиняючись, наче пропливла. Але цієї хвилини чи чвертьхвилини вистачило, аби Жанна
Миколаївна на тій дівоньці-юнці розгледіла бабусину малороску. Вишиванка така,
малороскою називається. Вона б ті лапаті темно-вишневі мальви на грудях
упізнала з-поміж тисячі подібних, і на поликах такі ж мальвочки, як і на
грудях, лиш маленькі. І комірчик стоячий вишитий, і рукавчики короткі, над
ліктями, у зморщечки зібрані. Та особливо мальви… Жанна Миколаївна аж рвонулася
усім тілом з-за прилавка! Ні, не рвонулася: то очі її, і душа її рвонулися
услід за тим гінким дівчиськом з гарячою косою, а самій мов заціпило. Все те
трапилося так швидко, що жінка не встигла й оком змигнути. Чи це вона вже себе
виправдовує? Але ж можна було бодай спитати дівчину: звідки в тебе вона,
малороска моя?
А те весільне гульбище геть подаленіло у край ринку, і
рипання гармошки з гупанням тамбурина розчинилось у звичному базарному гаморі,
і дівчина та з вишитими мальвами на грудях зникла, наче й не було її.
Жанна Миколаївна допродувала свої полуниці, як робот-автомат.
Навіть забула подзвонити чоловікові, коли відкрила останню коробку, щоб забрав
її з базару. «А, нехай уже, – подумала байдуже. – Піду до матері однак...» Вона
поховала картонні коробки під прилавок, помила руки, бризнувши з пляшечки,
поміняла рукавички гумові на шовкові й мовчки пішла з ринку.
Не давав спокою та руда дівчина у малоросці. Узнати б, де
це те весілля та піти розпитати її? Це ж пам'ять про бабусю. Рідну її
бабусеньку, яку вона любила над усе, до якої горнулась більше, ніж до матері.
Та що там до матері…
У боковій кишені жакета заспівала Мірей Матьє. Дзвонив
чоловік:
- Ти чого це мене не кличеш, серце? Чи Меркурій
відпочиває?
- Ні, все нормально – спродалась, можна було й іще з
коробку брати. Як там діти?
- Привіз. Жозефіна осьо рветься до бабусі. Де ти зараз?
- Давай так домовимось: я піду провідаю матір, а ти через
годину приїжджай на Дзержинського та й подамось забрати гусенята.
- Почекай, ще скажу тобі: мала, як тільки зайшла на кухню
й побачила коробку від коньяка, що ото гостювали в нас олександрійські, – і
пальцем показує: Париж! Париж!
- Як?
- Париж – гукає на всю хату! На коробці Ейфелева вежа,
знаєш же? Ну, коньяк «Жан-Жак».
В Жанни Миколаївни від радісного збудження затремтіла
мобілка біля вуха.
- Дай їй трубку. Ало!
- Жозя! Іди бабуся тебе кличе! –чоловіків голос наче за
стіною.
- Ало, доцю! Ало! – Жанна Миколаївна готова була влізти в
той мобільник.
- Добрий день, бабусю!
- Bonjour, ma cherie!2
- Bon jour, grand-mere!3
- Comment tu vas, mon coеur?4
- Je vais bien.5
- Je t’aime!6
- Je t’aime!
В Жанни Миколаївни на очах виступили сльози. Вона вийняла
з кишені носову хустинку й притулила до очей.
- Бабусю, ти знов плачеш?
- Ти заскучала за бабусею? – вичавлювала з горла клубок
Жанна Миколаївна.
- Заскуча-ала.
- То ми ось скоро побачимось, дай дідові трубку.
- Це не трубка, це – мобілка.
- Ох ти ж розумниця моя! Чуй-но сюди!.. Ало? Це ти? То слухай:
приїжджайте через годину, не пізніше. Я вас внизу чекатиму, добре?
Вона зайшла в найближчий АТБ, продуктовий універсам,
купила коробку соку, яблук якихось африканських чи голандських – біс його тепер
розбере! Воно вже матері нічого не потрібне, але ж не будеш іти з порожніми
руками.
Рідну матір Жанна Миколаївна не те, що не любила, а не
мала до неї ніяких почуттів. Просто знала, що треба піти провідати, накупити
ліків, продуктів таких-сяких, знала, що кожного тижня мусить перепрати її і
батькову білизну – машиною забирали вузол додому, а через два дні чоловік
відвозив випране й випрасуване, за комунальні платежі розраховувалась на пошті,
раз на місяць прибирала з пилососом… Та й усе. І не боліло в неї серце, що мати
стара, немічна, що ось скоро її не стане. Жанна Миколаївна не бажала їй смерті,
проте чітко усвідомлювала, що ось вона, з кіссям, вже стоїть у неї в головах. А
жалю не було. Бо так за життя мати впеклася їй, так, можна сказати, колошматила
їй долю з дитинства, з юності, що – і не посіяла, і не вродило.
«Знай, що тебе ніхто заміж не візьме, – казала їй мати,
коли вона закінчувала школу і, боячись глянути на себе в дзеркало через те
пекельне ряботиння на щоках, на лобі, навіть на шиї, плакала вечорами за
книжкою, коли дівчата кликали її на дискотеку – Ти ж ряба, кому ти така
потрібна? В нашому роду не було рябих, але всі невезучі. Так що й не
сподівайся…» – «А ти ж вийшла?» – бувало, обзивалась крізь сльози до матері.
Хоча куди їй рівнятись до матері, писаної красуні! «Та я б тобі не бажала
такого заміжжя! – кривилась на батька, тихого й безвольного чоловіка, при ньому
ж кривилась. – Ото, може, який волоцюга поласиться чи вдівець пристаркуватий…»
За все життя мати й разу її не поцілувала, не пригорнула, не сказала слова
ніжного, все гар! та гир! І так Жанні Миколаївні кортіло вирватись у
світи з цього домашнього пекла, але – як не доля, то й не доля. І
справджувались материні слова що при першому заміжжі, що при другому. Не
хочеться про них і згадувати, п’яниць і гультіпак. Навіть і чоловіком одного й другого не
хотілось називати. І року з обома не прожила, вигонила кожного через кілька
місяців після заручин, лишаючи під серцем не знане жодному майбутнє життя. І не
жалкує – що б вона робила зараз без дітей? Від матері пішла після першого ж
одруження. Жила в гуртожитку, в найманій квартирі, поки не дочекалась черги на
ділянку шести соток для забудови за містом, над Сугоклеєю. Сама будиночок двоповерховий
зводила, сама мурувала, штукатурила, стіни клала з цегли, електрику проводила,
вікна склила… А ввечері бігла в палац піонерів на заняття гуртка фортепіанної
гри: зодягала елегантні випрасувані з вечора рукавички, щоб діти не бачили
порізів та ран на її огрубілих від важкої роботи руках… Вона знала, що щастя її
ще чекає. Вона думала про нього чи не щодня. І вірила.
…Двері відчинив батько. І опустив голову.
Жанна Миколаївна тихо розчинила знайомі з дитинства
двостворчаті дверцята у єдину кімнатку й зупинилась: мати спала.
- Заснула, мабуть, – сказав батько. – Ще осьо минут
двадцять, не більше, стогнала тяжко...
- Прийшла на мою смерть зглядатися? – спитала мати, не
розплющуючи очей.
Жанною Миколаївною аж тіпнуло від несподіванки. Вона
віддала батькові кулька з продуктами й, присунувши стільця з високою і
вичовганою від давності спинкою, сіла коло матері зоддалік.
- Чого в ногах, як вроді коло покійника? – мати
розплющила очі. – Що це в тебе за кашкет хлопчачий? – Дочка знітилась, але
промовчала. – Ану скинь кашкета! – наказала мати.
- Це капелюх, мамо, – обережно пояснила Жанна Миколаївна.
– Я ж у ньому вже приходила. Рембрантівського фасону.
Але капелюха зняла.
- О, тепер на себе похожа… Ховаєш ряботиння й досі?
- Як твоє здоров’я, мамо? – звично
запитала дочка.
- Воно тобі нужне? Ніколи не було нужне, а тепер тим
більше... Все вже – пішла на дно, як каже твій лисий…. Він чого не
прийшов?
- Та позавчора ж був…
Зустрічає сьогодні дочку з Жозефіною на вокзалі.
- Назвала так, що й гидко вголос казати. Наче курва яка…
- Мамо, це праонука твоя! Що ти говориш?
- Що чуєш… – Мати заплющила очі й говорила наче сама до
себе: – Готовте кадри для того бордельного капіталізму… Сама не вскочила в
вагон, то підсади онуку.
- Я не для того її готую, про що ти говориш, – образилась
Жанна Миколаївна.
- Тебе ніхто не питатиме, Ганю! – мати розплющила очі й
наче вдарила поглядом Жанну Миколаївну. – Ні дочку твою, ні зятя твого. Хіба це
треба пояснювати?.. Приведи завтра до мене свого лисого!
- Для чого?
- Для того… – сказала мати. – Люблю бачити, як він до
тебе, ніби до сімнадцятки, в очі твої розкосі заглядає...
Жанна Миколаївна відчувала, що може встати і піти. Але
терпіла.
- Я роздивилась його за три роки, – продовжила мати. –.
Путній нарешті попався тобі – не вгадала я. Хочу йому дещо сказати…
Жанна Миколаївні дуже кортіло довідатись, про що це мати
збирається говорити з її чоловіком, але боялась нарватись іще на одне
приниження.
- Ми гусенят купляєм собі, – сказала натомість.
- Нащо вони вам?
- Може, й не треба, але… Тижнів три тому перекинула на
ринку одній дамі відро з гусячими яйцями, кілька штук розбилось – мусіла
забирати…
- Гризетесь там між собою на тому ринку?
- Та ні, так вийшло… О, сьогодні я бабусину малороску
бачила! – згадала Жанна Миколаївна момент недавнього хвилювання. І вже
зібралась розказати, а ще більше розпитати щось у матері про вишиванку родинну,
але мати знов заплющила очі й наче в кіно махнула кволо рукою перед себе: іди
вже, мовляв, годі, набалакались.
І вона вийшла в вузеньку-куценьку віталеньку чи сінці, як
його краще сказати, таке тісне все, що й не віриться – жили стільки років вони
вчотирьох, іще бабуся, материна мати, з ними була. Якби не забирали її з села,
то, може, й довше прожила б… Перед смертю подарувала малороску… Виросте в тебе доня,
казала, ото їй у спадок передаси… Жанні Миколаївні тоді було й страшно подумати
про майбутніх дітей при материних щоденних залякуваннях… Аж батько одного разу
не витримав, заступився, то мав клопоту…
Він і зараз осьо стоїть мовчки і гладить її поглядом.
Батько усе чув, як вона з матір’ю балакала. Але… «Доведеться його до себе
забирати», – подумала Жанна Миколаївна і фізично відчула, як ворухнулось щось у
ній. Десь там, всередині – у голові чи в грудях. І так само враз затихло…
На вулиці її ніхто не чекав: глянула на екран мобільника
– до призначеного часу лишалось чверть години. Він приїде рівно через
п'ятнадцять хвилин – точний, як морський годинник. Це він сам про себе завжди
так каже. Служба навчила пунктуальності. Він проплавав усе, можна сказати,
життя на морях та океанах. За тим морем і жінку ще в молодості посіяв, а більше
не схотів ніякій життя псувати. То й слава Богу – їй, Жанні Миколаївні,
дістався. У них взаємна любов на схилі віку. Їх черга познайомила. Вона його як
тільки побачила у черзі за смородиною, то хтось наче шепнув їй на вухо: осьо твоє
щастя. А він каже, що та смородина йому й даром була не потрібна, але якось
треба було забалакати до жінки в чорному крислатому капелюсі, з чорним коротким
шарфиком на шиї, в чорних рукавичках – він такого шарму на жодному ринку світу
не бачив, аж раптом у себе на батьківщині, куди повернувся з Балтійська, з
сонячного Піллау, рік перед тим. І заговорив жартома: «Comment tu vas, mademoiselle?»7 Вона й
рота роззявила…
Від батьківської багатоповерхівки було видно палац
культури Калініна (тепер єврейська синагога) і музичну школу імені Юлія Мейтуса
– сюди вона ходила вчитись грати. Спершу на скрипці, а потім перейшла на
фортепіано. Сама, все сама вибирала. «Воно тобі нужне те піаніно, скажи? –
кричала мати, коли вона принесла першу квитанцію про оплату навчання. – На
ринку тобі з твоїми лишаями рибу морожену продавати, а не на сцену пертись!»
Мати, виявляється, і тут була далекоглядною. Хоч і не зразу. Бо пропрацювала
Жанна Миколаївна і в школі, і в піонерів скільки літ?.. І
любила свою роботу, учнів своїх на які тільки конкурси не возила, перемагали не
раз. Це ж тоді вона була вже виборола з колективом поїздку, про яку мріяла все
життя, до Франції, на фестиваль школярів-піаністів, вже і в французькому
консульстві в Києві все залагодила, вони були так подивовані, що вона самотужки
опанувала їхню рідну, та ж якби не ця Незалежність чортова, що он тепер пишуть
її на транспарантах з великої літери…
Від площі Кірова повз її музичну школу плив синенький, як
сто Біскайських заток, жигулик, в якому поруч з лисим водієм сиділа найрідніша
душа, найгарніша дитина в світі – її Жозя…
2.
- Що тобі конкретно сказала мати? – допитувалась Жанна
Миколаївна в чоловіка другого дня післяобід, як тільки вони рушили проз
синагогу в напрямку вулиці Жадова, на першу адресу, де за даними міського загсу
позавчора справляли весілля.
Чоловіка ще більше, ніж саму Жанну Миколаївну, схвилювала
розповідь про малороску. Він аж заходив-забігав з кутка в куток найбільшої
їхньої кімнати на другому поверсі, куди перенесли з кухні святкову зустріч
рідної внучки: з тортом, порічковим варенням і малиновим чаєм. Таким чоловіка
Жанна Миколаївна й не пам’ятає. Як же: вишиванка – сімейна, вважай, реліквія! Коли
бабуся народилася? Ну, та це ж тому шитву більше ста років! Ні, треба знайти.
Він сам дообід, поки Жанна Миколаївна продавала полуниці,
порозумівся з працівниками загсу, бо ще ж і не хотіли давати інформації: а для
чого? ще б нам молодожони не виявили претензій! ану покажіть паспорт – чи не
перебували ви у місцях позбавлення волі?.. Вишиванка їх не переконала, не
розчулила: «Та в нас їх он в’язками, концертних…» Але
адреси таки дали, записавши паспортні дані і попередивши про відповідальність в
разі, як тільки щось трапиться в молодих родинах, котрі позавчора ставали під
вінець. Весіль виявилось не так і багато – всього четверо на місто. Червень –
невесільна пора: студенти іспити складають, хлопці тільки з армії поприходили,
та й не осінь це, не зима, хіба кому припекло, як кажуть…
- Я тебе питаю, про що з матір’ю
говорив? – наполягала Жанна Миколаївна.
- Вдома розкажу, – відмахнувся чоловік. – Підказуй мені,
як їхати, бо я в цих спальних районах можу заблудитись.
- На мене, як завжди, котила бочку?
- Ну, лялька ж осьо сидить… – стенув плечима чоловік.
- Я – не лялька. Я – людина, мені вже три роки, –
поправила діда Жозефіна. І обернулась до бабусі: – Весілля – це коли багато п’яних
людей? Я не хо-очу на весілля!..
Вони об’їхали усі четверо адрес, усіх застали вдома (у двох
квартирах ще продовжували піднімати тости), але ніхто не признався, що їхні «цигани»
в понеділок ходили по Центральному ринку:
одні далеко від центру живуть, щоб туди ходити, а інші взагалі вечоринкою
обійшлись («У наш скрутний час, знаєте, вже не всі звичаї предків…»), аж раптом
після останніх відвідин за ними вийшов на сходи підпилий чоловічина:
- Це може бути Баргамот і Гараська, – загадково мовив
він. – Вони живуть отам за церквою, на Томпа чи Пермській, як її там
переназвали…– Чоловічина покліпав очима: – Словом, спитайте коло церкви у прохачів,
щоб показали, де живуть Баргамот і Гараська, то вам покажуть. Вони по кілька
разів на рік гульдебасять… – засміявся, як скривився, він. – Чувак високий, а
вона товстенька-низенька, так? З бананом? Ото прямою наводкою!.. – підняв
вказівного пальця. – А за наводку – ізвольтє долар…
- Що? – не зрозуміла Жанна Миколаївна.
- За інформацію нада платить. Не дорого – на кременчуцьку
«Приму».
Жанна Миколаївна й так не могла второпати, та чоловік
вийняв десятку й подав інформатору. «Видно, й цей ходить під церкву», –
подумалось.
Позавчорашніх комедіянтів вона впізнала не одразу на
подвір’ї, як тільки одчинили хвіртку, на яку їм вказала бабуся на вхідних східцях
кафедрального собору: «Вот за углом слєва будіт адна, втора, третя калітка,
нєказістая, вот там, мілок. Пожертвуй, дарагой, раді Христа…» Баргамот і
Гараська стояли нерухомо, мов закляклі: високий обчухраний стовп, а коло нього
жабка надута. Де ваші тамбурин і гармошка? – хотілося спитати Жанні Миколаївні
цих народних веселунів одразу. Неприродньо було їх бачити набурмосених,
брезклих, запухлих. Але як тільки спитали про вчорашніх циган на ринку, жінка
насторожилась, нахмурила брови:
- Ви скудова, з міліції?
- Та ні, я на ринку торгую і вчора бачила, як ви і ще
цигани-сербіяни проходили…
- Які сербіяни? Що вона городить? Ану давай сцюдова! Бо
міліцію позву! – замірявся високий і худий чолов’яга. – На ринку вона… Чи я
зовсім окосів, мать?!
- Почекайте, – благально мовила Жанна Миколаївна. – Мені
ваша допомога потрібна.
Такий тон на Баргамота й Гараську подіяв. Вони, вирячивши
очі, слухали, як Жанна Миколаївна розказувала їм за вишиванку від бабусі, що
здала була її у шкільний етнографічний музей, коли почалась Незалежність, а
потім розрахувалась із школи, а музей той розформували, експонати розволокли
хто-куди, і вона про це довідалась тільки торік…
- А що таке мальви? Муліне, може? – прискалила око
хазяйка. – Я тоже в молодості балувалась вишиванням.
- Ні, мальви – це квіти такі, розтрубом… Дикі, самосійні.
На високому стеблі цвітуть, знизу догори на стеблі багато квіток… – Жанна
Миколаївна оглянулась на боки: – Оно, дивіться, ростуть за тином. Тільки ці
рожеві, а то густовишневі і лапаті такі, на всі груди…
- Рожі, – наче сама собі сказала Гараська (чи Баргамот? –
вони ж перевдягаються), одне слово – вона сказала. – Рожі. Ніколи не бачила на
рубашці вишитими рожі. На рушниках бачила, а на рубашці…
- В тому то й діло, що це особлива вишиванка. Бабуся її
малороскою називала…
- Усі ми малороси! – Гараська стулила підпухлі губи,
вирячила усміхливі булькаті очі й була тепер точно схожа на ропуху, що вилізла
з-під землі погрітися на сонце.
Щось у душі Жанни Миколаївни запротестувало на цю ствердну
її фразу, навіть хотілося розвернутися і піти геть звідси, від цих спитих
деградованих людей. Вона ще не усвідомила причини своєї відрази до них і почала
саму себе картати подумки за нетерпимість, за податливість своїй інтуїції, якій
не завжди можна довірятись. Врешті, й не за цим же вона сюди прийшла…
- Може, вам заплатити треба, то ми не пошкодуємо, скільки
скажете…
- Руда, кажеш, і височенька? – перепитав Баргамот. – Нє,
такої в нашій компанії нема. Білі є, сиві є, чорних повно, а рижої нема… Не
стану брехати, хоч і не проти на бутилку заробити… Це ви, дамочка, щось
наплутали, звиняйте...
Додому вертались розчаровані. А так же надіялась на
удачу, коли зайшли на подвір’я цих… баргамотів (і прізвиська хтось же придумав їм!).
Невже не хотіли сказати? Вона ж явно бачила ту дівчинину у гурті їхньому. Хоча…
Може, просто йшла собі ринком козир-дівка, а їй здалось…
- Бабуся погана така! – сказала Жозефіна і надула губи, як Гараська.
Жанна Миколаївна з чоловіком розсміялися.
- Не сподобалась мені її фраза, – наче продовжила мовлене
внучкою Жанна Миколаївна. – Безапеляційність така…
- Тупість елементарна, – так само безапеляційно сказав,
як припечатав, чоловік. – Хахляцька психологія, століттями її насаджували!
- Хто насаджував? – не зрозуміла Жанна Миколаївна. За всі
три роки спільного життя вони ніколи на такі теми не заводили балачок.
- Росіяни, хто ж! Я відтарабанив тридцять років на
кораблях, а потім ще десять жив серед кацапні, то знаю – що таке національне
приниження…
Жовна ходили на його лиці.
- Ніколи б не подумала, – хмикнула Жанна Миколаївна.
- Незалежність наша їм – як кістка у горлі, –
розпалювався чоловік і Жанні Миколаївні це нагадало міські мітинги
двадцятирічної давності. Тоді так говорили гучно в мікрофони і вона дивувалась,
звідки ці люди брались у їхньому місті… – Але все! Годі! Правда ж? – підморгнув
він до Жозефіни.
- Годі! – твердо сказала мала.
- Ти не переживай, – оглянувся він до Жанни Миколаївни. –
Я завтра віднесу оголошення в газети, на радіо… «Просимо обізватись за
винагороду тих, до кого випадково потрапила тоді-то вишиванка така-то…»
Приблизно. Піде? А чого! Всякою белібердою забивають сторінки, а це дуже
поважна справа. Я думаю, що шанс є, правда?
Жанна Миколаївна готова була через сидіння обняти
чоловіка, таким він у неї був кмітливий і чулий. А сьогодні особливо уважний і
милий. Вона потрібна йому, ця вишиванка? А диви-но ти…
З останнім одруженням життя в Жанни Миколаївни набрало
зовсім іншого сенсу. Стало впорядкованішим, змістовнішим. Ці книжні слова,
певне, не передадуть її міркувань. І справа не в тому, що тепер вона частіше
може поїхати на концерти Забілястої в Київ, Свидюка в Одесу чи Ротару в Ялті…
Навіть на гастролі Паваротті в Москві. Вона
відремонтувала собі фортепіано, яке мовчало, звідколи розрахувалась зі школи! І
в їхньому домі на заспоришеному провулку при Сугаклеї вечорами гостюють
Сібеліус, Чайковський, Шопен…
Вона вже змирилася з думкою, що мрія життя – одвідати
Париж – нездійснима. Але ж ми продовжуємось у наших дітях, у наших внуках. Ось
вона, її внучка Жозефіна: очима внучки Жанна Миколаївна побачить це місто мрії!
Вдома вони кинулись до поточної роботи: чоловік
порядкував коло вуликів, Жанна Миколаївна визбирувала останню полуницю на
завтра. Уже відходить полуничка – собі треба залишити на спожиток, а то все на
ринок, на ринок... Та доспівають уже вишні, порічки, смородина, аґрус…
За виясненнями з вишиванкою, за нагальною роботою Жанна
Миколаївна так і не допиталась чоловіка про розмову його з тещею. Тому спеціально
покликала.
- Може, не зараз? – винувато й напружено усміхнувся
чоловік, коли повечеряли, коли малу поклали спати («Bonne nuit, Josephine!»8),
а самі сіли до телевізора у вітальні. – Не дуже приємний материн спомин, але
вона мене просила, аби я все переказав. Ти знаєш, що вона сиділа в тюрмі?.. У
52-ому її посадили за те, що пашні взяла в пазуху, йдучи з поля. П’ять
років дали. Тоді в тюрмі півкраїни сиділо. А далі…
- Виключ телевізор, – попросила Жанна Миколаївна.
- Твій батько тобі нерідний, – сказав чоловік.
- Як це? – у хатній тиші голос Жанни Миколаївни зірвався
на стогін.
- Твій батько – якийсь рябий російський парєнь, конвойний
у тюрмі. Так мати сказала. Він її взяв силою, а потім обіцяв, що випустить
раніше, аби вона його не видала. Врешті, її й так випустили після смерті
Сталіна. Про вагітність вона узнала тоді, коли вже не можна було тебе скинути…
Вони довго мовчали обоє. І очі в кожного блищали чи то
від гарячки, чи від закипілої люті. Жанна Миколаївна першою порушила мовчанку. Її
слова були розбавлені сльозою:
- Тепер я знаю, чого мати ненавиділа мене усе життя…
Вибач, мені, мамо!
І вона, вже не криючись, заридала у долоні з
розчепіреними пальцями, здригаючись усім тілом. Вона плакала не довго. Потім
втерлася й тихо, майже пошепки сказала:
- Я хочу поїхати до неї. Поїдем?
- Ганю, годину тому мати твоя … – чоловік опустив очі. –
Батько телефонував… Щоб ти знала, вона дуже хотіла просити в тебе прощення. Але
боялась… що ти… її проклянеш...
І знову мовчали довго. Замекала коза десь недалеко, на
тому боці Сугаклеї. Останні промені призахідного сонця золотили білу гардину на
вікні від провулку.
Жанні Миколаївні хотілось підійти до вікна і розсунути
гардини. Щоб бачити все ясно і чітко, а не крізь намітку. Як тільки що перед
нею розігнали туман, що стояв поміж нею і матір’ю все життя… Яке це щастя:
бачити ясно і чітко…
- Поїдем, серце! – сказала Жанна Миколаївна. – Жозя
натомилася – cпатиме… Ми скоро вернемось…
Чоловік пішов виводити жигулика.
Жанна Миколаївна підсунула пуфика до високого дзеркала у
вітальні, сіла тяжко й глянула на своє відображення. Ряботиння, здається, ще
дужче вилізло на її шкірі після плачу. Хотілося кігтями вп’ястися
в лице й зішкрябати його все до цятки. Не раз так їй хотілося. Але вона тільки
зітхнула. Вказівними й великими пальцями вона розчепірила свої вузькі розкосі
очі й подумки, як вирок добі материної юності, проказала: «Малороска я,
малороска, й-йо… вашума…»
м.Кіровоград
1О, Париж!.. «Під мостом Мірабо струмує Сена так і любов…» (з французької –
за Гійомом Аполлінером)
2 Добрий
день, моя рідна!
(франц.)
3Добрий день, бабусю!
4Як твої справи, серце?
5Добре.
6Я тебе люблю!
7 Як справи, мадемуазель?
8 На добраніч, Жозефіно!
Немає коментарів:
Дописати коментар