ПІД КРУТАМИ

             Антоніна Царук

            Лиш десять днів, як освятились води

           могутнього закутого Дніпра.

            Святили тризуб – й захмелів свободою

козацький дух на Всесвіту вітрах.

Лиш десять днів, а вже труба – до бою!

Жупани і шлики беріть зі скринь.

Дідівську шаблю. Зілля – рани гоїть…

За злото піль! За неба  вільну синь!

Дідів нема: наклали головою.

Батьків забрав війни кривавий шал.

На Київ суне Муравйов  ордою,

щоб задушить «хохлів» універсал.

І знов питання – бути чи не бути?

Кого в заслін? Хіба що хлопченят?..

Нам тільки б день… Студенти йдуть під Крути –

Богдана внуки, учні Куреня.

Нам тільки б день єдиний протриматись.

Нам тільки б сталь не випустити з рук!

То не біда, що лиш одна гармата.

Юнацькі сотні стали біля Крут.

…Орда повзла з Московії на Ніжин.

Вже Бахмач впав, до Києва – ще п’ядь.

Тягнулись гострі пазурі залізні

до горла необстріляних хлоп’ят.

Над білим полем гайвороння чорне.

Над білим світом марево заграв.

Ніхто з бійців кохану не пригорне –

снаряд у сотні вирву проорав.

Знялась багряна хуга-завірюха:

то падав сніг, а це – летить земля…

– Іване, як усе скінчиться, слухай,

навчиш мене у яблучко… стріля… –

замовк Сергій. Вбирають очі небо.

Розкинув руки, ніби обіймав.

– Ось я їх в яблучко! Дивись, як треба… –

та синь очей вже випила зима.

Зима така, що наче жар у грудях.

Зрослися пальці зі спускним гачком.

Лиш б’ється думка:

                                 – Буде, точно буде

у нас все добре. Марно щоб так-о… –

Іван очима, ніби Гонта, водить:

– Не буде завтра, як нема тепер.

Ну, харцизяки, йдіть рахунки зводить!

Щоб я так жив, як ти, Сергію, вмер!

Стріля Іван, рахуючи патрони.

Живе цим днем зі скреготом зубів.

…І захлинулися вогнем погони,

зустрівши груди юнаків-дубів.

Медалі груди ці не цілували,

та про геройство й думки не було.

Жили – мов пісню для синів співали.

Безсмертя цілувало їм чоло.

Хай Злотоверхий міць в кулак збирає!

Хай красномовна буде дзвонів мідь!

Коли біда шугає рідним краєм –

хто, як не я, зумів би зупинить?!

Козацьке сонце гасло за димами.

Колючим вітром не сушило сліз.

Не зорі зойкнули, а  очі мами,

як вперся в жар грудей багнетний ліс.

В яких книжках про цю любов напишуть

звичайних хлопців, що воскресли тут…

Скупий до болю запис літописця:

«Рік вісімнадцятий. Бій біля Крут».