ПАТЕТИЧНЕ

Чи почують мене, доки я говорю?

Чи почують тоді, як замовкну навіки?

Осінь в небі шукає останню зорю,

Та її встиг украсти світанок-шуліка.

Безнадійно дитинна, безбожно стара -

Зустрічаю самотність на тихій алеї.

Я для когось - кохана, для когось - сестра,

То чому ж відчуваю себе нічиєю?

Може, надто багато в душі таємниць?

Може, серце боїться коханню відкритись?

Я - козацької крові, я - донька жар-птиць,

Тих, що вміли згоріть, та не вміли змиритись.

Я не стану солодкою, наче пломбір,

І не стану для хижих планет сателітом.

Буду битися знову з ордою зневір.

Не просіть мене, люди, нікчем пожаліти!

Я життя не боюсь, тож ні кроку назад!

Кожне слово здається кривавою раною,

Та залишиться вічнозеленим мій сад,

Ну а я залишаюся вічнокоханою.

Наталя Федько