КНУР

Василь Ковтун

Зібрались в зграю свині-аси,

Мордують власну біо-суть,

На мордах змучені гримаси,

Що лиш невігластво несуть.

Тіла вмостили пики важні,

По вуха, вибачте, в гумні,

Біля корита дійсно справжні,

Якісь потвори неземні.

Їм, бачте, стало не до сміху,

Коли господар-свинопас

Собі в розвагу і на втіху

Забрав корито свинських мас.

Страшенна курява злетіла,

Піднявся гнійний балаган,

Іще сильніше засмерділо,

Наклав по купі кожний пан.

Кричали вголос: «Як так можна?

Нам без харчів не обійтись!»

І встала темрява тривожна,

І рила, й дупи напряглись.

Ось взяло слово свинське диво,

Пихате горде і страшне,

Немов макака вередливо

Чудне ліпив щось і смішне.

В анфас - неначебто людина,

А глянеш в профіль –  наче звір,

І все щось скаче мов пружина,

Але ж смердить неначе тхір.

Під ніс гундосить і белькоче,

А зрозуміти нема сил,

То немов півень затріпоче,

А то зарже, як спів кобил.

Вищало, билось, скрекотало,

Плювало слину поміж губ,

На дупі аж скипіло сало,

Ледь не вдавився душегуб.

Патякав щось про власну долю,

Про вірність самок і самців,

Про апетит, про правду, волю,

Про користь глуму із штанців.

Кричав скажено він до зали:

«Давайте класти тут на все,

Щоб свинопаси добре знали

Хто тут кого і як пасе!»

Все верещав, і все гучніше,

Слова для змісту не шукав,

А з-під хвоста усе сильніше

Смердючий дух повітря крав.

Зайшовся дурень у запалі,

Що вкрай потрібна свіжа дерть,

Що він один в оригіналі,

Що не боїться власну смерть…

Смиренний вуйко довго слухав,

Аж засвербіла голова,

Дістав з-за пазухи обуха,

Що заблищав як булава.

Зайшов тихенько в буйну зграю,

Де вже байстрюк кричав: «Ура!»

Благословившись з неба-краю,

Пустив обухом у кнура…

Мені той вуйко - до вподоби,

Душа за свинство - не болить,

Хай всякий кнур з його утроби

У чистій хаті не смердить!

06.07.2012р.