Не губімо в собі Україну!

Цей контраст дошкуляє щодня:
На тлі вбогості – шик можновладців...
Загнуздала тривога коня.
І проснулась одвага козацька.

Гики вершників. Збита трава.
І малиновий стяг пломеніє.
Стрепенулась важка булава
У гетьмана на древній Софії:

"Під хоругви ходіть бойові,
Як запрагнете кращої долі.
Чи в Америці десь, чи в Москві,
Хоч під ким, а неволя – не воля!

Станьте миром за землю свою,
І не ганьте нев’янучу славу,
Що добута в тяжкому бою 
Проти недругів наших лукавих.

М’яко стелять. Та боки болять
Після ночі – під ранок прозріння.
Доки є незалежна земля,
Доти є незалежна країна". 

І завмерло усе. Відгуло.
Як запізнє прозріння гетьмана.
Це наснилось чи справді було,
Україно моя безталанна?

Бачу: кошелі тягнуть жінки – 
Скарб нехитрий, аби щось продати.
Біля входу в метро – пияки.
І з дитиною жебрає мати. 

А в тієї он напис в руках:
"Поможіть – умирає дитина!"
Кошти треба. Хвороба тяжка:
Лейкемія – рак крові – у сина.

То Чорнобиль дається взнаки:
Що під Києвом, і політичний.
З жиру бісяться владців синки, 
В бідняків – злидарюють довічно. 

Україно, проснися! Дітьми
Заклинаю тебе – нашим цвітом. 
Бо допоки ти є, доти ми,
Як народ, чогось варті на світі.

Підсолодженим знадам не вір,
А навчися себе шанувати.
Доки ти є у нас – ми живі.
І це нас українцями звати.

Українці ми є. Не хахли.
І це нам заповідано здавна,
Щоб Вітчизну свою берегли,
Рідну мову, і волю, і славу. 

Ми розправимо плечі. Й висот
Ще сягнем у житті неодмінно.
Тільки вірити треба в народ
І в собі не губить Україну. 

Іван Левченко, з книги "Не губімо в собі Україну!",
Севастополь, 2011 року; першодрук 25 червня 2010 року