Пригадають

Може, хтось пригадає і нас,
Як з рік пам’яті витягне сіті…
Нам Всевишній майдани припас
І роки – не найкращі на світі:

Коли рушився звичний нам світ,
Ми на ноги спинались потому: 
Діти гласності, безладу літ,
Діти змін, що не дай Бог нікому!

Коли втрачена віра була
В справедливість, зневажена правда.
І не зміг аніхто дати лад,
Бо хапуги дорвались до влади:

Ті, що встигли склепать капітал
І скупить все і вся у державі.
Не позаздриш – дістались літа:
Збайдужіння, бездії, неслави. 

Але мали і їх пережить,
Щоб сказати: не можна так жити!
Ми до прірви дійшли, до межі…
Це – нам вирок, що винесуть діти. 

Їм наш спадок – руїна страшна.
Та принаймні не будуть рівнятись
На заляканих владою нас.
І відтак – є що нам пригадати. 

Але, попри ганьбу всіх неслав,
Криміналу, розбещених оргій,
В нас був Рух, і були В’ячеслав
Чорновіл і Гонгадзе Георгій.

Не збулось те, що праглося нам,
І на пласі – вчорашні герої.
Тож дай, Боже, прийдешнім, синам,
Не зазнати неслави такої. 

Відновляти людські їм права,
Гнати гидь безоглядно до чину,
Щоб не лиш "Ще не вмерла…" співать,
А щасливу явить Україну.

Іван Левченко, з книги "Над прірвою",
Севастополь, 2013 року; першодрук 6 квітня 2013 року