УКРАЇНЦІ МОЇ!

Українці  мої!  По  великому,  білому  світу,

   Не  з  добра  і  щедрот  вас  розсіяла  рідна  земля!

   Розкидало  світом,  українського  всіяло  цвіту,

   Проростає  насіння,  чужа  колоситься  рілля!

   Українці  мої!  Вас  зустрінеш  у  світі  повсюди,

   Непривітна  була  і  гіркою  від  сліз  чужина.

   Лише  праця  і  віра  зуміли  вас  вивести  в  люди, 

   Але  Батьківщина  –  лишилася  в  серці  одна!

   Українці  мої!  Ви  в  четвертому,  п’ятім  коліні

   Зберегли  свою  мову,  навчили  онуків,  дітей.

   Як  же  сталося  так,  що  в  залишеній  вами  країні

   Іноземна  у  вжитку  у  більшості  серед  людей.

   Українці  мої!  Тільки  лиш  у  захланній  Росії

   Ви  цураєтесь  часто  коріння  свого  та  єства.

   Так  було,  коли  учні  зрікалися  свого  Месії,

   Не  зрікайся  коріння,  заради  свого  торжества!

   Українці  мої!  Ви  байдужі  такі, чи  терплячі?

   Та  ж  відчуйте  себе  хазяями  на  рідній  землі!

   Бо  ж  як  діти  малі,  безпомічні  і  ніби  незрячі,

   І  за  вас  все  вирішують  в  Брюсселі,  чи  у  Кремлі.

   Українці  мої!  Ви  лишаєте  рідні  оселі,

   Найчарівніший  край  і  найкращі  у  світі  ґрунти,

   Хто  посіяв  зневіру,  думки  ці  сумні,  невеселі?

   Хто  штовхає  у  спину,  в  чужі,  невідомі  світи?

   Українці  мої!  Ваші  душі  розчахнуті  болем,

   І  по  вінця,  до  краю,  повні  страждань,  гіркоти.

   Тому  і  життя,  так  часто  порівнюють  з  полем,

   Життя  щоб  прожити,  не  поле,  це  вам,  перейти.

   Українці  мої!  Вас  історія  має  навчити,

   Забагато  трагічних  було  і  страшних  сторінок.

   Ви  цю  землю  повинні  у  серці  до  щему  любити,

   І  хай  Бог  вбереже  від  повторення  цих  помилок.

   Українці  мої!  Пам’ятайте  про  славне  минуле,

   Бо  без  нього  не  буде  у  ваших  дітей  майбуття!

   Нашу  назву,  історію,  церкву  –    уже  умикнули,

   Тепер  меншовартості    навіюють  нам  поняття!

   Українці  мої!  Ви  ходили  по  полю  за  плугом

   Коли  інші  у  шкірах,  палили  в  печерах  вогні,

   Ви  сідлали  коня,  поправляли  на  ньому  попругу

   І  співали  гаївки,  як  сонцю  хвалу  та  весні!

   Українці  мої!  Хто  догляне  дідівські  могили?

   В  чиї  руки  потрапить  залишена  вами  земля?

   Хай  Господь  укріпить  вашу  віру,  надію  і  сили,   

   До  священних  могил  повертатися  завжди  здаля.

   Це  ж  бо  наша  земля,  дана  Богом  навіки,  єдина!

   Ми  прадавній  народ,  що  корінням  сягає  глибин…

   Буде  жити  в  віках,    у  сяйві  моя  Україна,

   Полісся,  морів,  степів  і  сивих  Карпатських  вершин!

   Мирослав Вересюк.