ПАРАСЧИНА ДОЛЯ

Поема

                    1

Заходьте до баби Параски у хату.

Посидимо разом. Чайку поп’ємо...

І тільки про діда не треба питати:

Вона про минуле не любить розмов.

Параска в поважному віці нівроку –

Уже дев’яносто із гаком: літа!

Онуків і правнуків стільки під боком,

А всіх на імення стара пам’ята.

Заходьте до хати. Сідайте до столу.

Малеча у ліжках – поснула давно.

Рушник на іконі святого Миколи.

Лампадка горить. Темна ніч за вікном.

Вночі гасить світло. І дивиться в темінь.

Задумливо. Тихо. Про що говорить?

Бо радше роман, а не просто поема

За долею баби Параски стоїть.

                            2

Ой, діду Василю – голівонька сива.

Коли ж побіліла у вас голова?

Ходив, наче бог, молодий і красивий.

Параску любив, наче пісню співав.

Бо ж кажуть: щасливим родись – не багатим.

А з любим і лихо діймає не так!

Толокою хату звели молодятам:

Щоб щастя родинне – на довгі літа!

І повнилась радістю хата по вінця.

Господа, як писанка, – краща в селі.

Параска – на заздрість усім молодиця.

Василь – найудатніший із ковалів.

А що вам – коня підкувати? Будь ласка.

Нема борони, лемеша чи коси?...

Милується зорями в кузні Параска:

Не горна, а неба сягає Василь.

І дітки Парасчині – диво та й годі:

Розумні й охайні. З батьками в труді.

Цвітуть картоплі на родиннім городі.

Пшеничка дозріла. Живи і радій!

Та щастя не довгим буває на світі.

Посунулось лихо в щасливе село.

У роки тридцяті в двадцятім столітті

Селянам ще гірш, ніж в кріпацтві, жилось.

А думалось: матимуть власну господу;

На власній земельці – конячку, корів…

До столу – щоб з власного двору й городу.

А що буде лишком – те й спродать не гріх.

Та що ж це – осібно всі будемо жити

Й плодити сільських глитаїв-куркулів?

А, може, вже час по-новому трудитись?

Трудитися спільно – на спільній землі:

Колгоспна ідея вождів осінила –

І рухнув селянський омріяний рай.

Худоба на фермах надсадно ревіла.

Заможник-господар в селі вимирав.

Тоді й Василя в куркулі записали:

Затявсь – не хотів до колгоспу іти.

Підбурював інших. З властями скандалив.

Його попередили. Він не затих.

А рік був лихий. 33-й – голодний.

По селах хиталися тіні людей.

Забрали вночі Василя у холодну.

Зосталась Параска і троє дітей.

В сусіднім селі, кажуть, з’їли дитину...

Молила: "Не ріжте мене – я жива!"

Василю, на кого Параску ти кинув?

І як їй від смерті дітей врятувать?

Нема ні зернини в коморі, Василю!

Баланда із грициків – все, що в них є.

А вже півсела смерть голодна скосила.

Ще донечки ходять, а син не встає...

Дай, Боже, їм сил, а Парасці терпіння:

На тебе, Всевишній, надія одна!

Ну, як пояснити голодній дитині,

Що їсти нема, коли просить вона?

Із допру вночі охоронник приходив.

Постукав: "Хазяйко, а вийди на мить!

Василь твій засуджений – ворог народу.

Та лампу не треба, Параско, світить!

Василь передав, що він бачив доноса:

І підпис теж бачив – сусід підписав...

А ще передав, що прощення він просить.

І що буде з ним – те не відає сам".

І щез охоронник вночі, як шуліка…

Куди тепер бігти і в кого питать,

За що засудили її чоловіка?

І де Василя їй тепер відшукать?

Куди не зверталася – ворог народу!

Який же він ворог – коханий Василь?

Кому, люди добрі, на світі зашкодив:

Підкови кував та пшеницю косив.

Порадили: годі, Параско, питати,

Щоб більш не нашкодити тим Василю.

Мовляв, не саджають знічев’я за ґрати…

Мовляв, розберуться і звістку пришлють.

                                    3

Ніхто не прислав ні листа, ані звістки.

І тільки посилка з далека прийшла:

Кожух в ній і валянки, й спідня білизна,

А ще в ній записка зашита була.

Писав хтось Парасці чужою рукою

Про те, що він діє з велінь Василя

І шле, що лишилось від нього... Впокоївсь

Василь – і пером Василеві земля.

Адреси немає. Якби її мати –

Знялась, полетіла б, хоч хрест обняла б.

Ой, бабо Параско, та звідки Вам знати,

Що замість хреста – там суціль ковила?

Там спільна могила. І гладить лиш вітер,

Мов сиве волосся, ту тирсу пухку.

Василю, Василю, вже виросли діти.

А скільки ж їм випало бід на віку!

Анкети з тавром – не закреслити. Вічні.

Куди не поткнешся – ану постривай:

Ти – ворога син? І ураз блискавична

Відмова у всьому. Відмова – і край!

Он доньку Марію старий наш директор

Призначити завучем школи хотів.

Послав у район документи. Та де там –

З відмовою лист із райвно прилетів.

Ще й докір: ви що там – утратили розум?

Чи вже розучились анкети читать?

Коли репресований ворог народу,

Нема чого дітям його підсоблять!

Василю, так важко жилося, а жити

Я мусила. Стала вже хвора й стара.

І в тих, у сусідів, теж виросли діти.

Старий теж живий. Як на вигляд – мара.

Всі знають про нього. Скільком він нашкодив!

Не просто його обминають тепер –

Десятою стежкою внуки обходять.

Так Богові треба, щоб він не помер:

Щоб бачили люди, як жить без сумління.

Тепер навіть бісу не треба його.

... Від часу архів оброста павутинням.

Доноси не нищать ні час, ні вогонь.

Вони наші долі, як шашіль, з’їдають,

Але й воздають авторам їх сповна:

Амністій і давності строку нема їм.

Презирство людей – тим доносам ціна.

                               4

Не так довгі дні, як є довгими ночі.

Про все передумаєш. І не заснеш.

А ти все про батька питаєш, синочку,

Не можу, не муч, не допитуй мене!

Що кажеш? Про діда? Знайшов що спитати!..

Історія діда ще більш непроста:

Служив у царя Олександра солдатом.

Затим – офіцером. І сталось це так:

Коли царевбивці свій замах вчинили,

Солдат не залишив царя у біді.

Звання офіцера – царя була милість.

І хутір під Києвом. В чині судді

Залишив дід службу. На хутір поїхав.

Там дім у два поверхи побудував.

А потім 17-й рік – нам на лихо:

І те, що надбав, дід "совітам" віддав.

І дому не стало: в нім багатодітній

Родині житло нова влада дала.

З парадного входу – сім’я стала жити.

А з чорного – всяка худоба жила...

Із часом все рухнуло – дворище й хата.

Худоба – під ніж. А сім’я – хто куди:

Одні – в охоронники. Інші – за ґрати:

На що хто учився, на те і згодивсь!

А батько мій (дід твій) невдовзі потому

Помер. Я, щоб жити, в кухарки пішла.

І вийшла за батька твого. Ми нікому

З людей не вчинили ніякого зла.

Колись ти у всім розберешся, мій сину,

Допіру про це краще, сину, мовчи!

Надворі, Михайле, непевна година.

Там чорні машини, як круки вночі.

                                5

Не спиться Парасці. Бере з-під подушки

Записку про волю її Василя.

Читає, і туга, як кліщами, душить.

Читає, й за сина в душі переляк.

Чи прийде той час, коли страху не стане?

Чи так і не знатиме правди ніхто?

Імперії гинуть. Щезають тирани.

О, дайте народові волі ковток!

Нещадну війну пережити зуміли,

Добили у лігві фашистських заброд.

Діждалися: ідол почив у могилі.

Натомість нового отримав народ:

Хрущови, і Брежнєви, і Горбачови.

І іже із ними, а волі нема і нема!

Селюк, як у хліві колгоспнім корови,

У всьому обкрадений геть усіма:

Йому ні відпустки, ні паспорта навіть.

На шию довічне ярмо – трудодні.

До скону робити – Парасчине право.

Пошли їй, Всевишній, сподівані дні!

Поволеньки, врешті, додибала воля.

І скинули люди безправ’я ярмо.

Проглянуло сонце в Парасчину долю –

Вона на очах помолодшала мов.

Дістала зі скрині свою вишиванку.

Вдяглася і пісню співає свою

Про юну Ганнусю й чорнявого Йванка.

І вторять їй внуки з пташками в гаю.

                               6

Минають часи. Прозріваємо трішки.

І те, що в архівах, те явним стає.

Онуки зростають – Параску це тішить.

Найбільша надія на меншеньких є.

А з них – на Володьку. Меткий. Балакучий.

А вже як пристане – доб’ється свого.

Листа написав до інстанцій онучок.

Мовляв, так і так от про діда мого:

Ви там подивіться у ваших архівах,

Чи є його справа і що там у ній?

І відповідь ваша потрібна правдива

Мені і Парасці – бабусі моїй...

Додав зняту копію звістки про діда:

Оту, що з кожухом Парасці прийшла.

Хотів навіть щось дописать про сусіда.

Але передумав. І лист одіслав.

Набрались терпіння – потрібно чекати.

Нарешті і відповідь. Внучку, читай!

Зібрались родиною в батьківській хаті.

Стонадцять разів прочитали листа.

Від букви до букви. Від слова до слова.

І хто ж під замком їх так довго тримав?

"Цим свідчим: засуджений був помилково.

І свідчим про те, що провини не мав"...

Амністія діду: не ворог народу!

Печатка і підпис – таки документ.

Ридає Параска – ридає господа.

Вдивляється в літери й віри не йме.

І наче душа Василева до хати

Зайшла й задивилась на лист і рідню.

"Тепер, – каже баба, – не гріх і вмирати!"

"Не гріх і пожити!" – вставляє онук.

                               7

Нелегко жилось їй. Непросто і нині.

Поїдьте в село і побачите все.

До баби Параски зайдіть неодмінно –

Важкого хреста ця селянка несе.

Але про митарства не скаже ні слова.

Бо скільки живе – незлобива й проста –

Усім підсобити Параска готова.

А хрест – то є хрест. Кожен має хреста...

Вона вам борщу у горнятку поставить.

Затовчений салом старим. І з пшоном.

І вам не потрібно й на йоту лукавить:

Смачніше не зварить ніхто все одно!

"Та ви, – каже, – їжте! Всім – вистачить їжі!"

Так наче у неї запас – на сто літ!..

До хліба шматочками сала наріже.

І навіть сто грам може в чарку налить.

Поділиться з гостем вістями і хлібом.

І дасть на дорогу гостинця стара.

А ви поділитись останнім могли би?

І щоб після лиха, всім зичить добра?

Смакуйте ж і думайте: як це можливо –

Щоб хтось збиткувався на долі людській?

Приходимо в світ ми, щоб жити щасливо.

А як же без щастя Парасці старій?!

Ніхто не поверне того, що минуло.

Нехай же й жахи не вертають в наш дім.

Парасчині правнуки в ліжках поснули.

І дай Боже щастя, щоб стачило всім!

Іван Левченко, з книги "Стою на Майдані",

Севастополь, 2005 рік